Ворог №1. Чи варто ненавидіти всіх росіян

Чимало експертів вже встигли напророчити в 2017-му році якщо не повну перемогу Росії в Україні, то, в усякому разі, її серйозне просування тут. Та не будемо зараз про політику. Давайте про засадниче.

Давайте ще й ще раз задамо собі питання: то як же нам ставитися до росіян?Після майже 3 років кровопролитної війни, окупації частини нашої території, цунамі брехні та ненависті від північно-східних сусідів? Чи варто, зрештою, нам ненавидіти всіх росіян? Та тих, хто й досі вважає, що у нас з ними є щось спільне?

Здавалось би, на цю тему виписані тоні паперу, зламано мільйони списів та переведена астрономічна кількість словесної руди. Але одностайності так і нема. Так, більша половина населення України вважає росіян якщо не вічними ворогами, то не дружнім народом – так точно.

Однак є чимало людей, які й досі вірять в «братній народ», в необхідність примирення, «то все політики посварилися, й нам ділити немає чого» й тому подібний протухлий пропагандистський шлак. Понад те – вони й не думають українізуватися чи змінювати свою думку. Ні десять тисяч загиблих, ні мільйони біженців, ні військова агресія на них не справила жодного враження.

То як же нам, нормальним українцям, себе поводити і ставитися до росіян? Особливо за умов повзучої контрреволюції?

Щонайменше, давайте закарбуємо собі в голові одну дуже важливу штуку – Росія ворог. Завжди, в усіх виглядах, при всіх владах та режимах. Ця країна є нашим онтологічним ворогом.

Тобто, тим ворогом, з яким не можна домовитися ні про що. З нею не можна примиритися, позаяк відсутнє поле для домовленостей. Або ми існуємо як Україна, або як Малоросія. Інших проміжних варіантів нема.

А навіть якщо й типу домовитись – виконувати ці домовленості ніхто не буде, позаяк це просто не можливо. Чи може людожер домовитися зі своєю жертвою? Ну, хіба про відстрочку. Відстрочку перед тим, як зжерти.

Чи існує дружба народів? Так, безумовно. Тільки за виключенням Росії. З нею не можна дружити. Її можна або використовувати, або з нею воювати. Бажано – одночасно.

Адже Росія є ворогом, сенсом буття якого є використання нас в якості біоматеріалу та знищення. І як держави, й особливо як політичної нації. Не вірте розмовам про «завтра їхня пропаганда скаже любити хохлів, й вони почнуть нас любити». Ні, цього більше не буде.

Конаюча псевдоімперія нагадує старигана, в якого вже не стоїть, але він все одно за звичкою тягне собі до ліжка молоденьких дівчат. Не для утіх – які там вже втіхи, коли могила кличе. Просто в намаганні зігріти вже майже застиглу кров в загрубілих навіки венах.

Чи це означає, що нам варто ненавидіти всіх росіян? Та навіщо? Ненависть висушує, забирає емоції та сили, змушує помилятися. Давайте їх зневажати. Та насміхатися. Це – найефективніший розклад.

Давайте підходити до «рашки» з холодною головою. Не треба кричати, що ми хочемо, щоб вони всі здохли – навіщо? Давайте концентруватися на собі і просто пам’ятати: там, де Росія – там смерть.

Давайте витиснемо РФ з усіх куточків нашого життя. Не будемо дивитися їх фільми, не слухатимемо їх музику, не читатимемо їх книжки, не куплятимемо їх товарів, не цікавитимемося їх життям. Введемо, нарешті, візовий режим. Впроваджуватимемо українську мову в усіх сферах – обережно, не нав’язливо. Так, щоб українською було існувати вигідно. І – тільки насмішка, тільки презирство.

Давайте просто робити кожен день все, щоб їхня клята країна захиріла. Не варто бажати їхніх земель – нащо вони нам?  Не варто боротися за їхні розуми. Розум ворога – все одно ворожий, навіть якщо він раптом вирішить стати колабораціоністом. Не варто з ними сваритися чи дискутувати. Хіба є сенс дискутувати з ворогом? Не варто в черговий раз шукати, хто ж там, за порєбріком, раптом підтримав Україну. Та все одно хто. Карфаген має бути зруйнований.

Не варто й кричати, що ми бажаємо смерті кожному, хто прийшов зі зброєю на нашу землю. Тобто, бажаємо, звичайно. Але хай повернуться до себе додому. З усім своїм розчаруванням, ненавистю до кремлівських ляльководів, що обманули їх. Калічені, хворі на голову. Психи, бандити та маніяки. Хай вони там вносять смуту, не народжуватимуть дітей, хворітимуть, кожен день нагадуючи про нікчемність свого та всієї їх країни існування.

Хай РФ прийме ще сотні тисяч тих, хто втече з Донбасу та Криму, коли ми повернемо наші землі назад. Хай вони влаштують нову громадянську війну, в якій різатимуть одне одного з відчаєм приречених на вимирання австралопітеків та неандертальців.

Чи варто приймати тут тих росіян, яким щось не подобається в їх пекельній країні? Так, звичайно, за умови беззаперечного прийняття української політичної ідентичності. Росіянином в Україні бути не можна. Росіянином в політичному сенсі.

Чи варто ненавидіти росіян та тих, хто хоче ними бути в Україні? Та ні, звичайно. Треба ставитися до них так, як ставляться ізраїльтяни до арабів. Ми вас не чіпаємо, поки не стріляєте, ви інші, з якими доводиться жити поруч. Але як тільки ми відчуваємо від вас найменшу загрозу – стріляємо без попередження.

А також – вже говорив про це – так як вміють ставитися до ворогів англосакси. Точніше, британці. Дивитися холодними риб’ячими очима. Розтягати, якщо треба, рот навіть у подобі ритуальної посмішки. Й бити прямо в серце. Без емоцій. Sorry, guys, that’s just only business.

Й останнє. Варто розуміти, що якщо ми не порвемо з Росією, ми ніколи не побудуємо України. Це не голосні слова – це реальність.

Наша історія – це не Франція vs Німеччина, Англія  vs США чи Іспанія vs Голандія. Тобто, історії протиборства націй, викликаних економічними чи політичними причинами. Які з часом можуть вирішуватися. Ні. Наша з Росією історія зовсім інша.

Це історія тутсі vs хуту, французькі гугеноти vs католики під час Варфоломіївської ночі, гусити vs німці, вірмени vs турки тощо. Це коли нема про що домовлятися. Це коли або одні, або інші. Це коли… Думку ви вже вловили. В теорії можна домовитися хоч з чортом. Але як домовитися з тим, хто хоче тільки одну плату – ваше життя? І хто зараз його не бере у всіх тільки тому, що не може?

Богдан Буткевич