У ПЕРЕМОГУ НАД АГРЕСОРОМ ТА В УСПІШНУ УКРАЇНУ ВІРИТЬ ПАСІОНАРНА ПЕРЕЯСЛАВКА ЛЮДМИЛА МУЗИЧЕНКО

Не перестаєш дивуватися активності, зацікавленості в політичних процесах, широті кругозору та незалежності висловлювань багатьох переяславців різного віку, які проживають у своєму рідному місті чи за його межами. Мабуть, пасіонарність і передовий світогляд – у генах наших земляків. Яскравим прикладом написаного вище є переяславка Людмила Музиченко, бесіду з якою ми пропонуємо нашим читачам.

— Людмило Петрівно, зупиніться на основних віхах своєї біографії.

— Народилася на Одещині, в селі Весела Долина, стара назва якого, як чула від батьків, була Кляшниця. А пішло воно від німецького поселення Кльостіц. Це Бесарабія, багатий на виноград, кавуни, дині, яблука, вино і бринзу край. Мої батьки родом із Київщини: тато Петро Олексійович із села Лемешівка Яготинського району, мама Лідія Антонівна – з Пилипчого Баришівського району. Тата після закінчення ветеринарного факультету тоді ще Київської сільськогосподарської академії за розподіленням послали на Одещину як молодого спеціаліста-ветеринара. Мама закінчила Київське медичне училище №1 і в селі Весела Долина працювала акушеркою у фельдшерському пункті. У Веселій Долині ми жили в будинку, розділеному навпіл: з одного боку наша квартира, з другого – ветеринарна лікарня. Коли мені виповнилося чотири рочки, сім’я повернулася на Київщину, до Яготина. Там народилася моя молодша сестричка Ліна. Кожне літо ми проводили в бабусь: то в Пилипчому, де жили бабуся Мотя й дід Антон, мамині батьки, то в Лемешівці, де з бабусею Валентиною жила наша тітонька Галя. Бабусі ще й ображалися одна на одну, якщо ми не порівну ділили наш час перебування в них. Як я їх тепер розумію… маючи вже трьох онуків.

— А до Переяслава Ви як потрапили?

— До Переяслава наша сім’я переїхала невдовзі після народження сестрички. Тато якось по роботі потрапив з Яготина до Переяслава, Переяславського району, і назавжди закохався в природу Переяславщини. Спочатку ми жили в гуртожитку, а потім отримали квартиру в радгоспі «Переяславському». Батько спочатку працював ветеринарним лікарем у радгоспі, згодом головним ветеринарним лікарем району, пізніше головою колгоспу у Великій Каратулі. Велике господарство, далеко від дому, тому спілкуватися доводилося рідко. Мама весь час працювала в районній лікарні: спочатку патронажною сестрою на Підварках, а потім, до пенсії – в гінекологічному відділенні. Її багато жінок у Переяславі пам’ятає.

До садочка №1, що тепер називається «Сонечко», нас, дітлахів із радгоспу «Переяславський», возили й забирали по черзі наші батьки. Чотири класи я закінчувала в третій школі, решту — в п’ятій. Третя школа запам’яталася смачними тістечками в буфеті і тим, як ми, навчаючись у другу зміну, зривали урок географії після уроку фізкультури. Саме в нашому класі «раптово» пропадало світло. Були в нас такі умільці, які вологу промокашку клали під цоколь лампочки до патрону, і коли папір висихав, світло, природно, пропадало. Коли вчителі і сам директор І.М. Ткаченко нарешті здогадалися (чи електрик підказав), то всьому класу оголосили догану, але нікого зі школи не вигнали. А п’яту школу пам’ятаю зборами брухту й макулатури, а також помідорів на ланах Переяславщини, а ще — посадкою лісу. Брухт ми збирали ретельно, привозили дерев’яними возиками все, що траплялося під руку… Дещо з того мотлоху господарі потім приходили й забирали зі шкільного подвір’я.

Але найбільше мені подобалося садити ліс. Я б і зараз його садила, враховуючи те, скільки його вже знищено і скільки ще «зжере» переяславська ТЕС зі своїм зеленим тарифом. Возили нас на польові роботи вантажними автомобілями ГАЗ-53, кузови яких пристосовували для перевезення пасажирів. Ставили дерев’яні лавки, вчителі кричали на тих сміливців, хто сідав на борти, а потім усі дружно співали пісень. Класно було… У шкільні роки хлопці навчили мене водити мопед, навіть мотоцикл, тато – автівку «бобіка», а в студентські я вже освоїла ГАЗ, трактори, навіть гусеничний, а також моторний човен. А право на їзду так і не спромоглася здобути.

— Куди постелилися Ваші життєві дороги після закінчення школи?

— Школу закінчила 1976 року й одразу вступила до Одеського гідрометеорологічного інституту навчатися на гідролога. Вчитися було цікаво, а готуватися до сесій на морі – ще цікавіше. Практики після третього і четвертого курсу були по всьому Союзу: вибирай у залежності від середнього балу твого навчання. Я обидва рази вибрала Сибір. Першого разу проходила практику в Красноярському краї, в Дивногорській гідрометеорологічній обсерваторії. Дивногорськ – молоде місто-супутник Красноярська на ріці Єнісей. Гарно там… Ліси… Глуха тайга… Гриби з асфальту під ноги лізли. Навчилася там варити їхню «грибовницю» і смачне варення з дикої смородини… запах… очманіти можна. Чудово пам’ятаю річку Кан, з порогами і ведмежими нетрищами.. Та й сам Єнісей – могутня ріка зі скелями-берегами.

А після четвертого курсу ми з подружкою Галею поїхали до Іркутська. Начальником Іркутського управління був мій земляк із Черкас, тому після закінчення однієї частини практики влаштував нам із подружкою тиждень практики на Байкалі. Незабутньо. Я віддала там свою подружку Галю заміж у смт. Качуг на ріці Лєні. Так вона й живе там, моя подружка-білоруска, працює начальником гідрологічної станції Качуг. Після моєї участі у Революції гідності, «завдяки» її дітям, які були моїми «друзями» в ОК, Галя відмовилася від мене. Шкода. Нам є що згадати…

Ще надзвичайно цікавими практиками були геодезична й гідрологічна у селі Маяки, поблизу Одеси. Уявіть собі: швидкоплинний Дністер, що прямує до Дністровського лиману, а в ньому чайки та справжні пелікани, наші човни, з яких ми на вертикалях заміряємо швидкість води, щоб вирахувати витрати Дністра, натягнутий трос через один із широких рукавів річки… Незабутніми були озерна практика на Білому озері та гідрологічна на малих річках. А вже які пригоди в Маяках траплялись… книгу писати можна. Після першого курсу я залишилася в Одесі в будівельному студентському загоні, будували один із санаторіїв на Пролетарському, зараз Французькому бульварі. Там навчилася робити стяжку підлоги і там же дістала прізвисько Шкода. Це не від назви чеської машини. Це від пригод, що супроводжували мене і весь наш загін через мене в ті два місяці.

Про себе можу сказати ще багато, але можна далі не розповідати?

— Тоді скажіть кілька слів про свою сім’ю.

— Маю двох синів. Обидва одружені, у них свої сім’ї. Коли вони були маленькими, я часто їх екскурсоводила по Києву і його околицях. Разом із сестрою (в неї дочка) щоліта переправлялися на правий берег Дніпра, до Григорівки (благо діло, тоді ракета на підводних крилах курсувала по Дніпру), і бродили там по луках і горах, навідувалися до Лукавиці й Зарубенець. Потім хлопці підросли і вже стали верховодити своїми однокласниками, які цікавилися подорожами: складали маршрути, прокладали якнайкоротший шлях і план відвідин цікавих об’єктів. Старший син Гордій — один із засновників геокешингу в Україні. Геокешинг — від слова шукач. Це спільнота шукачів скарбів. Ні, це не чорні археологи. Геокешинг — туристична гра із застосуванням супутникових навігаційних систем, що полягає в знаходженні схованок, влаштованих іншими учасниками гри. До того ж, Гордій започаткував рубрику «Глобус України» на Фейсбуці і показує там цікаві об’єкти (світлини, координати, опис), які відвідав із сім’єю. Його син Гордійко теж уже геокешер, а ще член Київського пласту. Йому дуже подобається його рій і виховник, який проводить цікаві заняття. Маленька Гордійкова сестричка невдовзі стане пташатком у їхньому рої.

Молодший син Костя захоплюється джампінгом і мандрами. Нещодавно ми з ним були в гостях у його однокурсниці в Єревані. Вона розказала, що Костя ще в університеті мріяв про подорожі. Казав, що займатиметься будь-якою роботою, готовий навіть співати й танцювати, лише б назбирати грошей для подорожей. Він відвідав близько шістдесяти країн світу… може, вже й більше… найбільше – країн Азії. Працює з дружиною в Шанхаї і щовільної миті мандрує по світу. Саме зараз вони десь у Тегерані, а до цього я зустрічалася із ним у Вірменії, недавно повернулася. Костя побував у таких, на мій погляд, екстремальних країнах, як Бангладеш, Афганістан, Північна Корея, Оман, Ємен… Син і мене завжди тримає в тонусі, не дає засидітися на місці, вигадує нові мандрівки й для мене. Завдяки йому я побувала в омріяній з дитинства Індії, яка залишила тяжкі спогади в плані здоров’я сина, добре, що все минулося. Ще була на Шрі-Ланці, в Чехії, Грузії, Польщі, Німеччині, Іспанії.

На фото пані Людмила зі своїм сином

— Я так зрозумів, що Ви також здавна любите мандри. Розкажіть, де ще побували.

— По неділях уже багато років ходжу з друзями в походи вихідного дня по околицях Києва. А влітку чи восени ми вибираємось у великі походи — в Карпати. Чи ось минулого року ходили Лікійською стежкою в Туреччині, а цього року – західним берегом Кіпру. Завжди цікавить життя таких же пересічних мешканців, як я сама, в чужих країнах.

Про Туреччину одразу скажу, що турки — дуже дружелюбні до українців люди. І такі ж працьовиті, як українці. В селах люди тяжко працюють, на кам’янистій землі вирощують пшеницю, помідори, оливи. А ще помітила, що в турків навіть найменша хатка чи якась халабуда обладнані сонячними батареями. Держава допомогла в плані придбання, а турки вже самі собі раду дають із гарячою водою та опаленням. Природа в Туреччині чудова, особливо понад берегом моря.

На Кіпрі ми ходили в регіоні, населеному в основному росіянами. Вони там себе почувають, як риба у воді. Скрізь російські прапори, російські магазини, російська мова… та й ставилося місцеве населення до нас, за винятком декотрих, скоріше негативно, ніж позитивно, особливо, коли дізнавалися про наші патріотичні настрої.

Вірменія вразила красою природи, гір, численних старовинних храмів і неможливими дорогами… То капець, а не дороги. Навіть колесо в автівці, якою подорожували, на тих каменюках, що замість дороги, пробили. І якщо в Єревані дороги є, на перевалах дороги таки хоч якось підтримуються, то в іншій частині країни, наприклад, навколо озера Севан, вони просто відсутні. Уся Вірменія не уявляє свого життя без старшого брата (чи сестри) Росії, дуже багато написів російською, але зовсім мало людей (в усякому разі нам так зустрічалися), які знають російську. А ще зовсім не чули російську мову у спілкуванні вірменів між собою… не те що в столиці України Києві. У Вірменії тихо, «без шума і пилі», «на мишу», як каже син, зняли пам’ятники Леніну, вулицям і містам повернули історичні назви або дали назви на честь своїх героїв. Для прикладу, місто Ленінабад тепер називається, як колись, Гюмрі.

— Що Вас спонукало зацікавитися політикою?

— Ніколи не задумувалася, чи цікавлюся політикою і, тим паче, з яких пір. Тобто я цікавилася шістдесятниками, особливо відколи потрапила співати до хору «Гомін» тепер уже імені нашого маестро Леопольда Івановича Ященка. Це легендарна особистість і величина. Талановитий піснетворець, композитор, поет і збирач українського етносу. І я була з ним знайома… Не вважаю себе аж хтозна якою співачкою, але знайомство з Леопольдом Івановичем мене окрилює навіть тепер, коли його вже з нами немає. І не лише мене одну. Мабуть, жодна репетиція хору не проходить без згадки про нього. Леопольд Іванович за свою націоналістичну позицію і любов до української народної пісні переслідувався КДБ, його позбавили роботи на багато років, йому погрожували розправою. Тому, самі розумієте, шістдесятники – це пробудження української свідомості і совісті.

Але найбільшим поштовхом у зацікавленні політичними питаннями була, мабуть, заява президента Януковича про повернення курсу України від Європи до РФ, побиття студентів 30 листопада 2013 року. Як далі розгорталися події, всім українцям відомо. І сини, і я були учасниками Майдану, як і багато інших. У мене збереглися численні світлини з Майдану. А 20 лютого я ледь пережила, поки таки дізналася, де молодший син. Сама була в той день на Майдані. Бо нас із роботи відпустили, то додому я їхати не могла, туди треба було, на Майдан. От із Майдану для багатьох українців і почався свій шлях до пізнання значимості нашої країни у світі. Недарма ж кажуть, що українська спільнота занадто заполітизована.

— Що думаєте про українсько-російську війну?

— А що притомний українець може думати про російсько-українську війну? Ворог напав на нашу землю. І хай це не ватага диких племен у постолах чи без, але ворог залишається той же, який усі триста п’ятдесят років гнобив нашу землю й українців. Тут би спитати, що я думаю щодо закінчення війни, але я, як і більшість, не знаю… Стріляти не можна, виганяти не можна, а щоб вбивали наших воїнів, можна. Президент Порошенко рішення не знайшов. А, може, не дуже й шукав, чим за п’ять років загнав країну у ще глухіший кут. Мені сподобалася відповідь на це запитання Михаїла Саакашвілі. У передвиборчих парламентських перегонах я випадково потрапила на його зустріч із людьми. Він бачить закінчення війни лише при сильній Україні, тобто коли Україна досягне вже результатів справжніх, а не намальованих реформ, коли розвиток країни почне суттєво змінювати добробут країни і коли нас забажають взяти до себе ЄС і НАТО як цілеспрямованого й рівноправного союзника. Це можливо. Але можливо при реприватизації гігантів промисловості, розвінчанні олігархату як класу, що нищить розвиток малого й середнього бізнесу і взагалі справедливого бізнесу. Саакашвілі навів приклад країни Сингапур, яку хотів «ковтнути» Китай. Що йому, тому Китаю, пригребти до своїх рук малесенький Сингапур? Але ж Сингапур – це високорозвинена країна, яка обігнала багато інших країн на століття. Про неї знає увесь світ, тому навіть у голову нікому не прийде така маячня – завоювати Сингапур. Так має статися і в Україні. Але насправді для нашої держави така ідея звучить утопічно, як це не гірко визнавати. Та якщо чесно, то й до самого Саакашвілі багато претензій і питань.

Із перших бойових дій на Донбасі у 2014 році, коли вибухнув волонтерський рух українців усього світу, я познайомилася з волонтером Олександром Івановичем, який своєю автівкою возив допомогу хлопцям на фронт. Організувала волонтерський пункт у кімнаті на роботі, куди співробітники й друзі зносили необхідні для фронту речі. А потрібне було все: шкарпетки, нижня білизна, теплі рукавиці, взуття, шапки, светри, куртки, навіть туалетний папір… і, звичайно ж, добреники. Саме в той час я навчилася швидко готувати вареники «на пару». Ліпила їх по 2-3 шестилітрові пластикові пляшки. Я й зараз у зимову пору готую вареники і надсилаю поштою хлопцям, щоб їх побалувати. В допомогу включилися й мої діти. Молодший і дотепер має «підшефних» дітей переселенців, готує і передає їм подарунки. Ще 2014-го двічі купував знайомому хлопцю прилад нічного бачення. Першого разу його надурили китайці й передали в Україну лише кріплення для приладу, а вдруге Костя вже особисто все перевірив і надіслав в Україну. Разом із іншими українцями в Китаї він та його дружина допомогли оснастити мобільне стоматологічне відділення «Тризуб-2», в якому лікуються солдати безпосередньо в зоні бойових дій, за що отримали подяку від голови благодійного фонду «Тризуб-Дентал/Тризуб-2» Володимира Стефаніва.

— Пані Людмило, що скажете про томос?

— Томосу раділи всі. Ми пишалися нашими мудрими святими отцями, насамперед Філаретом. 15 грудня 2018 року ми з друзями мерзли на Софійській площі і вперто чекали рішення об’єднавчого собору у Святій Софії. Дочекалися, раділи новому очільнику української православної церкви, учню Філарета Епіфанію і не підозрювали про підводні камені, без яких в Україні не відбувається жодна подія, навіть така благородна, як томос. Я не знаю, до яких насправді висновків дійшов патріарх Філарет, але через пів року після вручення в Константинополі патріархом Варфоломієм томосу Епіфанію на поверхню піднялося збурення, що, мовляв, томос не той і Україна позбулася патріархату, а натомість українську церкву понизили рангом і надали лише право на митрополію, і що об’єднання насправді не потрібне було… Тому після відвертих заяв Філарета на адресу Епіфанія важко сказати, що томос приніс радість. Поживемо – побачимо. Але зараз суд призупинив перейменування Української православної церкви московського патріархату, яка мала б у своїй повній назві вказувати на належність державі, яка здійснила військову агресію проти України, окупувала частину її території, незаконно анексувала півострів Крим. Ось такий томос із перцем…

— Ви брали участь у виборах?

— Щойно ми пережили вибори до парламенту, а в березні-квітні — вибори президента України. Відомо, що президент у нас — шоумен, а в парламенті — монокоаліція партії з несерйозною назвою «Слуга народу». Монокоаліція — такий собі новий термін, дотепер невідомий у політичних колах світу. Я не обирала Зеленського у президенти, і я дуже обережно ставлюся до будь-яких його кроків. Але! Це ж як треба було залити сала за шкіру, щоб українці піднесли Петру Олексійовичу гарбуза: на президентських виборах 25% на фоні 73% за Зеленського, на парламентських — усього 8%. На виборах президента я була у двох відсотках виборців, які обирали президента. Так і написала: жоден не гідний України.

— Наскільки зріле, на Вашу думку, українське суспільство?

— А воно українське?.. Спочатку про українське суспільство заговорили, коли був Майдан і Революція гідності, коли гинули діти, а в них стріляли ті, хто повинен захищати. Через рік чи два після Майдану впритул заговорили про російську опозицію в Росії. І тоді на арені з’явився Олексій Навальний. Для мене він ніякий не опозиціонер і взагалі я перестала на нього звертати увагу, коли він розказав, що в разі приходу до влади «опозиції» він не збирається віддавати Крим Україні, бо Крим — це не бутерброд. І все, для мене ця людина як політичний діяч і борець за демократію, перестала існувати. Чому його згадала? В той час росіяни вийшли на акцію протесту в пам’ять про Бориса Нємцова і пройшли Москвою багатотисячною ходою. Передували ході збори опозиціонерів на Манежній. Запам’ятався епізод, коли Навальний лише встиг підійти до соратників і привітатися. Далі його скрутив ОМОН і потягнув до «воронка». А соратники вихопили з кишень смартфони і давай знімати «фільм», щоб було що показати у Фейсбуці. Паралель з’явилася тут же. Мабуть, багато хто з українців пам’ятає, як у переддень масових розстрілів на Інститутській беркутівці підбігли до ватаги майданівців, вихопили хлопчину і потягли вгору по вулиці. Що зробили інші хлопці? Вони кинулися з голими руками на беркутню і відбили того хлопчину. Обійшлося без фільмування. Тоді я була впевнена, що в нас прокинулося українське суспільство. Я також була в цьому впевнена, коли величезна кількість українців кинулися допомагати своїй армії у 2014. Волонтерство в незрілому суспільстві не виникає. Також була впевнена, що українці стали іншими, коли з початком війни на Сході величезна кількість російськомовних українців… (хоч тут є сумніви, ким же вони самі себе вважали?) почали розмовляти українською мовою, розширилися БКУМ (Безкоштовні курси української мови), особливо в столиці. Тобто усі ці справи виникають саме тоді, коли люди усвідомлюють себе частиною країни, яку відстоюють. У нашому випадку з часом все стало буденним, до повідомлень про втрати на Донбасі почали ставитися, як до прогнозу погоди, а держава не зробила жодного кроку на шляху підтримки патріотизму і виховання українців у дусі націоналізму. Тому маємо те, що маємо: на виборах перемогли не націоналісти. Обрання на пост президента російськомовного кандидата, сумнівного в плані щирості й любові до країни (не буду перераховувати його «заслуги», серед яких і висміювання України й українців, і чіпляння на нас ярликів у «95 кварталі») аж ніяк, здається, не вказує на зрілість українського суспільства та й взагалі на українське суспільство.

— Як часто Ви відвідуєте Переяслав?

— Приїжджаю часто. У Переяславі живуть сестричка Ліана, племінниця, однокласники, кума Лариса, з якою ми дружимо ще зі школи. А родичів тут не маємо. Єдині родичі — двоюрідні сестри — мешкають неблизько, в Полтаві. З однокласниками зараз зустрічаємося рідко. Частіше телефонуємо та ще на базарі в неділю побачитися можемо. Переяславський базар — то магічне місце. Тут і новини дізнаєшся, і скупишся, і себе покажеш, і людей побачиш.

— Які міські проблеми Вас турбують? Що можете сказати про нинішню міську владу?

— Як і всіх небайдужих, турбує насамперед ТЕС Куковальського-Костіна. Бо інакше її назвати не можна. Куковальського, бо земляк і обдурив земляків; Костіна — бо земляк і теж обдурив земляків. Шкода, що у керівництво, і це не лише в Переяславі, потрапляють чомусь випадкові люди. Гадаю, що українці… якісь дуже довірливі. Хтось краще розказав, хтось краще показав чи прикрасив — і все! Свої серця й голоси часто віддаємо якимось пройдисвітам, які далекі від потреб міста, людей, країни. Тарас Костін навчався в п’ятій школі, де вчилась і я, але ж пишатися цим фактом не можу. Хоча б тому, що він нечесно вчинив із тією горезвісною ТЕС Куковальського. Тепер маємо екологічно небезпечний об’єкт у житловій зоні…

— Яким Ви бачите Переяслав у майбутньому?

— Яким… Насамперед таким, щоб могла сюди запросити своїх однокурсників і знайомих з усього світу. Гадаю, вимоги можна уявити.

— Які ще маєте захоплення, крім політики?

— Я б не сказала, що політика — моє захоплення. Колись, у часи Брежнєва, саме слово «політика» на дух не виносила, а доводилося, бо була комсоргом класу і щопонеділка готувала якісь коротенькі доповіді щодо стану справ у країні та світі. Пам’ятаю, що обходила стороною якісь суто політичні питання. Мені ніколи не були цікаві з’їзди КПРС, тому на політінформацію в школу здебільшого вишукувала в «Известиях» повідомлення про вулкани, молодіжні табори, запуски космічних супутників. Навіть уже в зрілому віці до політики я ставилася оскільки-остільки. Бо мала таке совєцьке виховання.

Мабуть, вперше задумалася, коли виводили радянські війська з Афганістану. Пам’ятаю, як плакала, коли дивилася кадри з нашими військовими на танках, що виїжджали по мосту з Афгану під командуванням генерала Громова, здається, так? І тоді подумала: ну що там робили наші солдати? Потім не оминула мене Революція на граніті. Зараз цікавлюся громадською діяльністю Олеся Донія, активного учасника цієї революції. Ми з ним «дружимо» на Фейсбуці. А нещодавно він запросив наш хор поспівати на презентації його книги «Трансформація української національної ідеї». Не знайомі? Книга побудована на коротких баченнях цього питання двадцяти авторів, часто зовсім протилежних поглядів, таких як Олександр Кочетков, Сергій Дацюк, Сергій Гайдай. А основна ідея книги, щоб коротко сказати… полягає в тому, що всі ми, українці, дуже різні, але всякі є і всяких треба. А щоб стати кращими, треба працювати над собою, виховувати небайдужих до всього рідного дітей і любити свою країну.

Далі була Помаранчева революція, і мої ще малі діти були вже її учасниками і глибоко переймалися ідеями справедливості. Найближчою та найболючішою, звичайно, стала Революція гідності. Не буду повторюватися. Одне, що можу вже тепер точно сказати словами британського філософа і публіциста Томаса Карлейля, що революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються пройдисвіти та негідники.

Саме тому на останніх виборах кандидат у президенти Петро Олексійович Порошенко набрав такі невисокі відсотки. Зараз маємо, що маємо (невмирущі слова Леоніда Кравчука). Минуло 100 днів керування країною Володимиром Зеленським, а крім гучних шоу, нічого…

Запрацювала Верховна Рада. Таких промов ми раніше не чули. Цікаво. Хоча викликала сміх заява нового прем’єра Олексія Гончарука: «Ми красти не будемо». Бо ми настільки звикли саме до «таких» крадіжок і саме «такими» людьми, що ну ніяк не можу уявити собі нову владу месією для України. Новий прем’єр – наймолодший прем’єр, тому в таких справах, як виступи у ВР, не має досвіду. Проте мене більше хвилюють не цікаві промови в Раді, а Раїса Богатирьова, міністр охорони здоров’я в уряді Азарова. Так-так. На її прикладі можна вкотре вже змалювати відпрацьовану схему «відбілювання» злочинців. Богатирьова їхала в Україну, була ознайомлена з цією схемою, яку треба було наважитися пройти. А хто наважується і за справу береться Печерський суд Києва, той виграє справу. Знаходяться сердечні друзі типу Новинського, який заплатить будь-яку заставу, і злочинець із купленою совістю виходить на свободу. Самі розумієте, так звані реформовані за часів Порошенка суди продовжують жити за своїми законами.

У ВР Президентом зареєстрований законопроект 1009 щодо відміни грошової застави для тих затриманих, хто обікрав Україну. Чи втілиться цей законопроект у Закон України, час покаже. Це й буде спробним каменем для нової влади. Як і відміна недоторканості депутатів та імпічмент президента.

— І все ж… щодо захоплень.

— Співаю в хорі. Колись писала вірші, навіть друкувалася в переяславських газетах. Казала вже, що ходжу в походи – великі й малі. У великі походи почала ходити пізно, а у водному поході взагалі була один раз, зате в дуже показовому. Бо пройшли по річках Жиздра, Ока від Сухінічів до Серпухова (Московська область) і я на власні очі побачила, як уже тоді, у 2009 році, до нас ставилися росіяни. Погано ставилися. Хоч я встигала їх соромити за таке ставлення, наприклад у краєзнавчому музеї міста Алексіна… Гадаю, вони мене довго там згадували. А ще в Калузі. Про короткі походи – так звані походи вихідного дня – теж згадувала. В нашій туристичній групі усі україномовні або ті, хто старається перейти на українську. Це дуже цікаво, коли ми одне одного виправляємо в мові. Ніхто не гнівається. А ще співаємо українських народних і стрілецьких пісень.

Ще в мене багато знайомих по всьому світу. Це завдяки однокурсникам, з якими навчалася в Одесі і які живуть на різних континентах, а ще завдяки Фейсбуку. Так, із Світланою Коваленко, інтерв’ю з якою Ви публікували у «Діловому Переяславі», я познайомилася саме там. А зустрічаючи на Софійській площі 2018 рік, ми «розвіртуалилися» і тепер дружимо. Світлана гостювала в мене, коли приїжджала до Києва у приватних справах і як спостерігач на виборах.

Також я бувала не раз за кордоном, ще до безвізу. Завжди цікаво знайомитися і спілкуватися з людьми з далеких країн. Щоправда, треба таки знати англійську мову. Мій «little english» не раз виручав мене. Найбільше запам’яталася мандрівка до омріяної Індії. В дитинстві я захоплювалася індійськими фільмами Раджа Капура. Навіть не думала, що колись там побуваю. З’їздила завдяки молодшому сину. Там у нас була з ним зустріч. Про Індію треба розповідати окремо. А ще неймовірно гарною природою і привітними людьми вразила Шрі-Ланка. Там мені самостійно довелося пересуватися на байку, щоб встигнути побачити багато цікавого, а не сидіти на березі океану. Незабутньо, особливо враховуючи лівосторонній рух у країні.

Маю ще одне значне захоплення – фотографію. Мене тато навчив цій справі ще в дитинстві. Спочатку мала фотоапарат «Смена-8», потім «Фед», «Вілія-авто». Фотографую увесь час: спочатку однокласників, потім однокурсників і їхні весілля, дітей, зараз природу-погоду, міста й села України, інші країни й міста, походи й виступи хору.

Щодо інших захоплень. Захоплено можу розповідати про онуків. Зі старшим Гордійком, йому сім рочків, дуже цікаво вести бесіди. Він мені телефонує по вихідних і ми з ним «відриваємося» на різні теми. Особливо онук любить тему Космосу. Щоразу мушу тримати в запасі якусь цікавинку або вигадувати казочку, найчастіше про Космос.

— Які Ваші побажання українцям взагалі та переяславцям зокрема?

— Навіть не знаю, чи маю я право бажати щось українцям. Я ж не президент і не іноземний експерт… Хочеться, щоб ми були дружними і дружніми, щоб любили свої українські пісні, культуру, берегли нашу природу, а не різали ліс і спалювали його чи вивозили за кордон, щоб нарешті у нас був такий очільник держави, який би був заодно з людьми. Чому поляки буквально за два роки відірвалися від нас і тепер уже назавжди? Бо там і влада, і всі громадяни були заодно: всі прагнули мати заможну, красиву і щасливу державу, якої на карті світу не існувало 110 років. Країни не було, а поляки були. Хочеться вірити, що переможемо у цій війні і будуватимемо успішну Україну.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *