«МИ БЕРЕМО АКТИВНУ УЧАСТЬ У ЖИТТІ МІСТА Й ПОВИННІ РОЗБИРАТИСЯ В ЙОГО ПРОБЛЕМАХ»

Останні роки, наповнені бурхливими подіями, повністю змінили світогляд багатьох переяславців. Люди починають проявляти суспільну свідомість та активну громадянську позицію. Одним із таких громадських лідерів є член виконкому міської ради Ігор Полторацький. Розмову з ним пропонуємо увазі наших читачів.

— Ігоре Вікторовичу, як Ви опинилися в Переяславі?

— Народився я на Азовському морі, в місті Бердянську Запорізької області, 1967 року. Мама — шеф-кухар вищої категорії, нині проживає в США. Батько, вже покійний, був медичним працівником. Менша сестра проживає в Бердянську. З першого по п’ятий клас я навчався в Тюменській області, куди батьки поїхали на заробітки. Повернувшись на батьківщину, закінчив школу, потім Бердянський харчовий технікум. Служив в армії, був у Лівії та Сирії, до слова, служив на аеродромі, який нині часто показують по телевізору в зв’язку з воєнними діями. Після демобілізації працював начальником зміни на молокозаводі. 1992 року перестали платити зарплату і я звільнився. Курсував «човником» у Румунію, Польщу, Югославію. Одним словом, виживав, як усі. Потім, 1997 року я поїхав у Київ, там у мене були родичі. Працював майстром, директором СТО. Потім із дружиною вирішив пожити в невеличкому екологічно чистому містечку неподалік від столиці. Переяслав для цього добре підійшов. 2009 року ми купили в Карані будинок. Ще з часу роботи в Києві я захоплювався квадроциклами, тож у Переяславі організував їх прокат. Після Майдану займатися цим видом бізнесу стало невигідно. З одного боку, підскочив долар, з іншого — зубожіли люди. Тож я продав свої квадроцикли і почав допомагати змінювати і зміцнювати Україну. Нині працюю охоронцем у приватній фірмі.

— Яким чином Ви зміцнювали Україну?

— Крім грошових коштів я з дружиною спочатку збирав харчові продукти і відносив у Воскресінську церкву, звідки вони йшли на Східний фронт. Потім почав допомагати Сергію Сиворку та Артему Пилипенку, які також займалися підтримкою українських воїнів.

— Як Ви допомагали Майдану?

— Своїми діями. Я не міг бути бійцем Диванної сотні, тому накупив в аптеці бинтів, зеленки та знеболюючих препаратів і запропонував допомогу Сиворку та Пилипенку. Вони поставили мене на барикаду біля поста ДАІ. Туди я завіз усі свої мотоциклетні шоломи та біти з балясин, які позрізав удома з перил, бо люди стояли зовсім без захисту. Зброї в нас тоді не було.

— А Ви зустрічалися з озброєними людьми?

— Повз наші барикади проїжджав автобус з «Беркутом» із Дніпропетровська, Донецька та Криму. Вони відступали з Києва й добре отримали на горіхи під Борисполем. Скло у вікнах автобуса було розбите, вони дірки позакривали щитами. Колеса були зігнуті, автобус кидало в різні боки. Самі беркутівці були озлоблені, перебинтовані. Нам подзвонили активісти з Борисполя і попросили пропустити, бо беркутня вже отримала достатньо. Ще був пам’ятний епізод, коли ми сиділи в засідці біля дачі Курченка, бо була інформація, нібито там база «Беркуту». Проте там нікого не виявилося, хоча була ситуація, коли ми вчинили просто по-людськи.

— Клуб власників зброї організували Ви?

— Так. Почалося з того, що я допоміг краще організувати блокпост біля ДАІ, щоб хоча б частково убезпечити людей від всіляких прикрих несподіванок. Тоді ж, побачивши автобус із беркутівцями, з вікон якого стирчали дула, я зрозумів реальну небезпеку. Ніякі товсті журнали на животах та на руках нас не врятували б. Потрібна була зброя. В тій екстремальній ситуації не стояло питання про легальність зброї. І Сергій Сиворко познайомив мене з людьми, які мали зброю, причому легальну. Вони стояли на 54-му кілометрі. Слава Богу, що не довелося стріляти. А ймовірність цього була. Коли з Канева почали прориватися автобуси з беркутівцями та вевешниками до Києва, а барикади стояли тоді по всій Україні, то на Канівській дамбі зчинилася стрілянина й були поранені. Ми передали по своїх каналах, що коли автобуси спробують прориватися до столиці через наші барикади, ми також відкриємо вогонь. Добре, що до цього не дійшло. Так от, з того часу ми об’єдналися. Мене, як головного призвідцю, обрали головою. Адже щодо України була здійснена агресія. Як далеко піде ворог, ми не знали. Тому ми ставили перед собою першочергове завдання захищати місто та його мешканців. Члени нашої організації мають нарізну і гладкоствольну мисливську зброю. Це можуть бути й автомати Калашникова, в яких відсутня функція автоматичного вогню і вони стріляють тільки одиночними.

— Але ж є товариство мисливців і рибалок…

— Воно об’єднує мисливців. А є люди, які не люблять убивати тварин, стріляють зі спортивного інтересу по мішенях. Інші тримають зброю для самооборони, адже 2014 року з тюрем за вказівкою Януковича випустили багато злочинців, а на міліцію надії було мало. Треба ж було якось захищатися. До слова, в міліції були патріоти, які в тих складних умовах продовжували виконувати свою роботу. Їх було мало, проте вони були. І зараз є. І ми, бачачи, як їм важко, запропонували свою допомогу. З іншого боку, начальник міліції Валентин Токарський підказав нам, як правильно оформити нашу організацію, тож 27 травня 2015 року була офіційно зареєстрована громадська організація «Клуб власників зброї «Гайдамаки».

— У чому полягала співпраця організації з міліцією?

— Коли ми тільки самоорганізувалися, склали план допомоги місту. Адже серед нас були і колишні військові, і правоохоронці. Налагодили контакти з міською радою та міліцією. Хочу, щоб у читачів не склалося враження, ніби ми самі стояли на сторожі порядку. Ми діяли і діємо спільно з атовцями, «Правим сектором», «Самообороною Переяславщини» та іншими громадськими організаціями. Разом із правоохоронцями ми охороняли дамбу та патрулювали місто й район. Співпрацюємо й нині.

— І в чому це проявляється?

— На всі великі свята ми, не афішуючи свою присутність, допомагаємо поліції охороняти громадський порядок. І не тільки на свята.

— Які завдання ставлять перед собою «Гайдамаки»?

— Підвищення рівня самоорганізації населення; фізична підготовка членів організації; обов’язкове навчання поводження зі зброєю; створення та реалізація освітніх програм з військової історії України; благодійні та соціальні місії; організована допомога у випадках виникнення надзвичайних ситуацій; виховання у членів організації бережного ставлення до природи; військово-патріотичне виховання громадян і підлітків; популяризація відповідального володіння, зберігання та застосування громадянами вогнепальної зброї; розвиток та популяризація військово-прикладних видів спорту; агітація здорового способу життя; сприяння органам державного управління і місцевого самоврядування у зміцненні оборони України; юридична підтримка і допомога членам клубу; медичні напрямки; підтримка громадських ініціатив. Хочу підкреслити, що ГО «Клуб власників зброї «Гайдамаки» не є політичною організацією.

— Скільки членів налічує організація, хто є Вашою опорою та підтримкою?

— Організація налічує достатню кількість членів для виконання поставлених завдань. Ми працюємо з поліцією, прокуратурою, СБУ. Брали участь і в операціях по затриманню злочинців. Всі члени організації підтримують дисципліну та один одного. Наприклад, за час функціонування клубу власників зброї не було жодного випадку пияцтва. Я сам веду здоровий спосіб життя, не п’ю та не палю. Але особлива подяка членам клубу Сергію Сиворку, Артему Пилипенку та Костянтину Іваненку.

— Як Ви ставитеся до можливості кожної людини мати зброю?

— Цілком позитивно. Але я знаю, скільки з цією зброєю може бути проблем. Тому повинен бути закон про зброю, в якому має бути чітко прописано: хто може мати зброю, а хто не має такого права; в яких випадках можна відкривати вогонь і т.д. Як в армійському статуті. До слова, якби його виконували, а не телефонували до командирів, що робити, може, й Крим би не здали.

— Як Ви потрапили у виконком міської ради?

— Якщо ми беремо активну участь у житті міста, ми повинні розбиратися в його проблемах. Тому на своїх зборах вирішили, що повинні йти у виконком. З трьох членів клубу потрапив я один. Дякую за підтримку міському голові Тарасу Костіну. Він, до слова, теж до нас часто звертався і ми йому завжди допомагали. Як і районній влади. Наприклад, з проблемами незаконного вивезення сміття, несанкціонованої вирубки зелених насаджень, глушіння риби… На релігійні свята біля кожної церкви чергує наш автомобіль.

— Що Ви думаєте про роботу ливарного цеху на «Точмаші»?

— Нині все валять на міського голову Тараса Костіна. Але він просто знайшов інвестора. А цей інвестор прийшов із тих місць, де на думку людей взагалі не зважають. І він вирішив працювати тут так, як і в себе на Донеччині. На папері написано було красиво, проте ніхто все те виконувати не збирався. А люди тут мовчати не стали. І він таки був змушений демонтувати обладнання.

— Які Ваші подальші плани як голови громадської організації?

— Планів багато. Наприклад, Клуб власників зброї може активніше наводити лад у районі. Поки що ми обмежуємося Переяславщиною, хоча наші осередки відкриті і в інших містах. Так от, ми можемо допомогти районній владі та поліції, організувавши в кількох селах свої бази — кілька чоловік плюс автомобіль. Крім побутових правопорушень, наші люди в селах та на околицях припинятимуть незаконну вирубку, вивезення сміття, глушіння риби. Ми ж маємо і автомобілі, й квадроцикли, і човни. Це було б щось на зразок муніципальної поліції. До слова, якщо вона буде створена в Переяславі, ми вже готові її укомплектувати кадрами. Крім того, плануємо продовжувати проведення виставок зброї, як це зробили минулого року на День міста. На площі, біля «Пекторалі», стояли чотири столи, на яких розміщалася різноманітна деактивована зброя, в т.ч. макети часів війни — автомати та кулемети. Проводили розбирання автоматів Калашникова. Виставили бронежилети, інші засоби захисту, які люди вдягали, фотографувалися. Біля нас було більше людей, ніж на концерті. Плануємо добудувати унікальний в Україні підземний 150-метровий тир. В ньому можна буде стріляти з різноманітної мисливської зброї. Хочемо там облаштувати класи, в яких проводити заняття по бойовій, тактичній та медичній підготовці з людьми різного віку та обох статей, патріотами, готовими до оборони України. Продовжуватимемо бойові стрільби на полігоні, куди щороку їздить 20-40 чоловік. Далі. При військкоматі сформована рота охорони, в якій є два взводи наших людей. Плануємо удосконалення навичок особового складу цих взводів. Можемо надавати допомогу в охороні фермерських господарств, підприємств, протидіяти рейдерським захопленням.

— Скажіть кілька слів про свою сім’ю.

— Ми з Анною одружені з 1993 року. Вона закінчила педагогічний інститут, але має покликання художника. Свої роботи виставляє через Інтернет. Її знають і за кордоном. На міські свята бере участь у виставках-продажах, в магазині «Сонях» проводить майстер-класи. 20-річна дочка Дар’я — студентка, теж має здібності до образотворчого мистецтва, закінчила переяславську художню школу.

— Ваші побажання жителям Переяслава та Переяславщини.

— Під час подій на Майдані та в перший час російської агресії близько 10 відсотків населення мало активну патріотичну позицію. Нині таких пасіонаріїв близько 5%. Тому я закликаю людей не бути інертними. Якщо нас буде хоча б відсотків 20, ми звернемо гори, станемо непереможними. Ми приймаємо будь-яку фінансову чи матеріальну допомогу. Тоді зможемо більше допомагати Переяславу та Переяславщині.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО