Facebook як рупор українських реформ
Можна лежачи на дивані в трусах і майці, написати щось доленосне. Наприклад: «Як я переживаю за Україну» або «Чому у нас нічого не вийшло сто двадцять п’ятий раз, пише професор КSE,викладач Единбурзької бізнес-школи Іван Компан.
Технології стрімко змінюють наше життя. Телефону знадобилося аж 75 років, щоб досягти аудиторії в 50 млн. користувачів. Телебачення пройшло цей шлях за 13 років, Facebook за 3.5 року. Шлях від комп’ютера до смартфону був пройдений вчетверо швидше, ніж від першого верстата до радіотелефону.
Приємно усвідомлювати, що більшість наших державних діячів, нової та старої формації, крокують у ногу з часом. Диктор телебачення, оголошує в новинах про те, що “відомий політик ім’ярек у своєму фейсбуці заявив: «Україна нарешті перемогла корупцію, забезпечила стабільність гривні, рівноправність громадян і чесність судів, а також домоглася економічного зростання на 10%», не викликає у народу подиву, здивування чи недовіри. Я маю на увазі ту частину, де йдеться про фейсбук. Більше не потрібно проводити прес-конференції, готуватися до них, відповідати на незручні запитання журналістів, зрештою, костюм з краваткою одягати. Можна лежачи на дивані в трусах і майці, не турбуючись про зачіску і вираз обличчя, написати щось доленосне. Наприклад: «Як я переживаю за Україну, дивлячись на неї через моря і океани» або «Чому у нас нічого не вийшло сто двадцять п’ятий раз?», а можна навіть і на барикаду покликати «Всі на боротьбу, вона ніколи не закінчиться, я буду з вами, … коли переможете!»
Та й народові приємно. Десь в Європах і Америках прості люди лише здалеку можуть спостерігати за коректними, навіть з холодком, добре освіченими, не за статками стрункими і застебнутими на всі ґудзики людьми, в однотипних темних костюмах, котрі вершать долі своїх країн. Як далекі ці слизькі західні політики від народу. Інша річ – наші. Старі досвідчені політикани, з вічно розстебнутим комірцем і розпущеною краваткою, яка обвиває огрядний загривок. Неголені «воїни», в камуфляжі і важких черевиках, ніби вони особисто воюють з ворогом, окопавшись прямо в центрі Києва. Юні реформатори, котрі плюють на правила етикету джинсами, футболками та пухнастою неголеністю. Франтуваті молоді бізнесмени і політики, ці метросексуали печерських пагорбів, у новісіньких костюмах і дорогому взутті. Та яких тільки образів не побачиш у владних коридорах. Головне – що вони свої, рідні, такі ж розхристано-різноманітні, як і вся країна. І завдяки фейсбуку ці вершителі доль і законодавці політичних мод поруч з вами, на відстані лише одного лайка. Ось вона – справжня близькість.
Не віриться, але у питанні «диджиталізації», як висловлюються по-сучасному неосвічені люди, наші політики навіть зуміли випередити колег з високорозвинених країн. Сам президент США користується лише Twitter, технологією менш популярною, ніж улюблений українськими діячами Facebook. Не сумніваюся, що прогрес піде і далі – від глибоких думок і влучних висловлювань у Facebook до щирих відвертих фото в Instagram. Ну а далі і до Snapchat недалеко. От було б цікаво побачити причепурені обличчя деяких з наших слуг народу – кого з акуратненьким макіяжем, дещо ніжніше, а когось, навпаки, в образі мачо, який спопеляє сепаратистів одним поглядом, просто з владної трибуни.
Є, звичайно, і мінуси в такому цифровому спілкуванні. Важко повірити, що наші державні мужі і дами відвідують фейсбук лише з метою донести до народу державну мудрість. Напевно, годинку-другу свого безцінного депутатського, міністерського або нбушного часу проводять, лайкаючи вподобані картинки їжі, відпочинку і заморських островів і тролячи ненависних конкурентів. Добре, хоча б не крадуть в цей час. І на тому спасибі фейсбуку – вберіг країну на пару годинок від корупції.
Ну, а те, що фейсбучні політики часто видають уявні досягнення за реальні – це пусте. Як писав Салтиков-Щедрін: «Начальник может совершать всякие мероприятия, он может даже никаких мероприятий не совершать, но ежели он не будет при этом калякать, то имя его никогда не сделается популярным». Він, звісно, все це давно говорив і стосовно міста Глупова, але, здається мені, що його думка для нас цілком актуальна.