Loading...

Доктор Комаровський: Влада зацікавлена, щоб нас стало менше, тому що кожна бабуся, яка вижила, наближає крах Пенсійного фонду

В інтерв’ю виданню “ГОРДОН” відомий український педіатр Євген Комаровський розповів, чому не вірить у медичну реформу, але вважає появу команди Уляни Супрун в Міністерстві охорони здоров’я найкращою подією в українській медицині протягом минулих 20 років, з якої причини навіть після передання закупівлі вакцини міжнародним організаціям зберігаються проблеми зі щепленнями, скільки лікарів у країні готові лікувати пацієнтів за світовими стандартами, а також про те, чому його не приваблює політична діяльність і життя у столиці.

Ви навіть не розумієте, що за ваше терпіння й мовчання будуть розплачуватися ваші діти своїм здоров’ям, своїм життям

– Чому ви не переїжджаєте до Києва, адже в столиці набагато більше можливостей?

– Київ не дасть змоги мені працювати продуктивно й однозначно буде відволікати на купу всіляких зустрічей, тусовок, нікому не потрібного спілкування. Я знаходжу можливість спілкуватися з тим, із ким хочеться, у Skype, під час приїзду до Києва тощо. Була б можливість, я б і від Skype поїхав якомога далі в гори, аби там був якісний інтернет.

– Тобто популярність вас напружує?

– Я ніколи не хотів бути артистом. Це вимушена медійність. Такий побічний ефект моєї справи.

– Цікаво: матусі на вулиці до вас чіпляються із запитаннями?

– Матусі чіпляються скрізь, тому я не буваю на вулиці. Я можу спокійно ходити вулицею лише за межами України. Однак, гуляючи Амстердамом, Барселоною, Гельсінкі, я даю 10–15 консультацій російськомовним мамам. Тому прогулюватися насправді мені добре лише у лісі. І я можу похвалитися фотографіями тільки нічного Харкова.

– Чому ви досі не у Верховній Раді? Вам не хочеться стати політиком?

– Не хочеться! Я досі не зустрів політика, який не здивувався б, почувши таку відповідь. Коли вони до мене приходять і кажуть: “Ходімо з нашою політичною силою”, – я відповідаю: “Не хочу ні з ким, ідіть геть”. Вони не розуміють.

Я фактично вчу вас виживати в країні з повністю знищеною педіатрією, а якщо я стану політиком, у мене більше не буде доступу до вас, оскільки, приєднавшись до однієї політичної сили, я автоматично стану ворогом усіх інших політичних сил. А саме ці “всі інші” володіють телевізором. Мені в політиці робити нічого, принаймні в нинішньому форматі.

Мене насторожує зв’язок між тим, що робить Верховна Рада, і тим, що робиться в Україні зі ЗМІ. Наразі в нашій країні жодної політичної боротьби бути не може. ЗМІ повністю контролюють політики. Будь-яка нова політична сила повинна мати трибуну для озвучування своїх ідей, своїх думок.

Зараз нам здається, що немає вибору, ми в тісному кутку. А як ви зробите вибір, якщо ви навіть не можете побачити нормальних людей? Їх ніколи не пустять на телеекран. Я не розумію, яким би не було ставлення до Шустера (можете його любити чи не любити), але ситуація, коли найбільш рейтингове політичне шоу країни закривається, а журналісти мовчать, – неприпустима. Причому всі знають, що воно саме по собі не закрилося. Ви навіть не розумієте, що за ваше терпіння й мовчання будуть розплачуватися ваші діти своїм здоров’ям, своїм життям.

Ми не можемо реформувати охорону здоров’я, не можемо реформувати систему правопорядку, не реформуючи влади. Тієї влади, яка принижує нас щодня, яка зацікавлена лише в одному – щоб нас стало менше, тому що кожна бабуся, яка вижила, наближає крах Пенсійного фонду. Дідусів уже благополучно винищили, доведемо бабусь, вичавимо з країни молодих і “неправильних українців”, залишимося на землі господарями та будемо її спокійно продавати. Ось це щастя політика! А якщо ми таке ставлення до себе терпимо, значить, заслужили. Тільки шкода дітей. Куди я можу подітися? Мені треба ваших дітей лікувати, поки ви дурня клеїте.

Зараз мої слова не ллють воду на чийсь млин, вони крапають на всіх однаково, і всім абсолютно все одно. Я ж у них грошей не відбираю, тому вони можуть робити вигляд, що це все їм нецікаво. Я можу скільки завгодно кричати, що немає ліків, немає сироватки, онкохворі просять морфію… Це настільки поза їхніми думками та інтелектом…

Наш президент нещодавно подав у Раду терміновий законопроект про подвійне громадянство. Я тоді подумав: незалежності України 25 років, за цей час доля онкохворих людей не змінилася ні на йоту, просто зараз десятки тисяч людей кричать від болю, не маючи доступу до знеболювальних, і жодному президентові не спало на думку терміново створити комісію із працівників МОЗ та МВС і негайно, протягом тижня, закрити це ганебне питання. А от паспорти нас хвилюють… Я вважаю, що це настільки аморально, що найнадійніший спосіб жити у мирі й гармонії – це триматися подалі від політиків. Бачити їх на телебаченні настільки неприємно, що я не можу уявити себе серед них.

– МОЗ вас теж не приваблює як місце самореалізації?

– Лише як радник, консультант. Цю функцію у мене ніхто не відбирає. Інша справа, що я не вдаю із себе організатора охорони здоров’я. У нас куди не кинь – влучиш у людину, яка готова бути міністром. А я розумію: щоб бути міністром, треба мати гарну спеціальну підготовку адміністратора, треба вміти закривати, звільняти, забороняти, карати, передавати матеріали до прокуратури, воювати, не спати ночами, боротися за свою справу. Я не готовий судитися й бігати. У мене є своя справа, я міг би вчити молодих лікарів.

Я всіляко наполягаю на тому, що нова команда, принаймні окремі її рішення, декларації, – це найкраще, що було в українській медицині протягом останніх 20 років

– Як ви вважаєте, ідея створення інституту сімейних лікарів розв’яже проблеми системи охорони здоров’я?

– Вона правильна в умовах села, де живе обмежена кількість людей. Там потрібно мати підготовленого сімейного лікаря, який працює в добре обладнаній сімейній амбулаторії. Сімейні лікарі – це еліта медицини, що володіє великими знаннями. Такий лікар повинен мати суттєво вищі доходи, мати від громади і автомобіль, і житло, і оплату комунальних, і таке інше. Але в межах великого міста, де вибудувано систему дорослих і дитячих поліклінік, усе розвалити й перейти до системи сімейних лікарів – дурість та наївність.

Хочу, щоб політики, які виступають “за”, наприклад, коли у них діти захворіють, звернулися до сімейного лікаря, який за три місяці перевчився. Тут педіатрам неможливо вправити мізки, щоб вони лікували дітей нормально. А уявляю, як проблемами вакцинації або вигодовування дітей почнуть опікуватися перенавчені дорослі лори. Я вам не заздрю. Для початку треба мати нормальні протоколи лікування і навчити лікарів за цими протоколами працювати.

– А взагалі запропоновану медичну реформу можна реалізувати у нас?

– Можна суттєво покращити окремі моменти. Можна дозволити менше вкрасти, можна розумніше купити, можна заборонити робити дурниці, можна оптимізувати процес лікування, можна перерозподілити дефіцитні гроші на справді ефективні медичні програми. Але радикально змінити нічого не можна, тому що немає коштів і політичної волі.

Зараз існує якась команда МОЗ. Вона існує, поки прем’єр-міністром України є Володимир Гройсман. Щойно він піде або його приберуть, ця команда одразу зникне. Водночас будь-який головний лікар будь-якої районної лікарні, будь-який завкафедрою, будь-який академік знає: вони сиділи, сидять і будуть сидіти. А ось ці, які намагаються щось робити, сьогодні є, а завтра – коаліція розпадеться, щось нове придумають, зміниться прем’єр, і вони “підуть лісом”.

Проводити реформи, не маючи гарантій, не маючи довгострокової програми, затвердженої на рівні державного закону, неможливо. Програми реформ мають бути орієнтовані на 10–15 років, мати конкретні реперні точки, за якими можна визначити ефективність–неефективність, їх потрібно затверджувати як закон країни і не прив’язувати до конкретного міністра і прем’єр-міністра. Тоді звільнення одного міністра і прихід іншого – усього лише зміна швидкості руху й ефективності вже ухваленого закону. Тоді кожен головлікар зрозуміє: подітися нікуди, усе одно доведеться виконувати завдання.

А зараз їм потрібно просто пересидіти, не рипатися, не мудрувати, дочекатися, поки цих реформаторів виженуть. Тим паче, що зараз проти них повстали всі, кому і так добре. Погано тільки тим, хто вмирає, хто не може отримати нормального лікування. І як я можу лікувати, якщо у мене немає ліків, якщо велика частина лікарських засобів – підробка?

– Дійсно фальсифікату так багато?

– Відомо, що у Великобританії лікарський фальсифікат становить 14%. А у нас скільки? 50% – у найкращому випадку. Я реально бачу, як ліки взагалі не працюють. А чи є у нас реальна структура, яка цим займається?

Я чув, що в Єгипті за фальсифікацію ліків чекає смертна кара. Не дивно, що наші співгромадяни з Єгипту везуть парацетамол, ібупрофен, судинозвужувальні краплі – вони працюють. Я вважаю, ситуація з обігом ліків, фармбізнесом виходить за межі конкретного громадянина, який пішов до аптеки і купив там “ліві” вітаміни. Це загроза національній безпеці.

Я всіляко наполягаю на тому, що нова команда, принаймні окремі її рішення, декларації, – це найкраще, що було в українській медицині протягом останніх 20 років. Найкраще. Але нова команда – повні профани у сфері комунікації й абсолютно не вміють знаходити спільну мову із журналістами. Це факт. Немає контакту із журналістами, немає здібностей доступно пояснити свої ймовірні дії, як наслідок – повне нерозуміння людей.

– Так і з лікарями, мабуть, теж?

– З лікарями якраз усе зрозуміло. Зараз правила гри такі – найкращий завідувач хірургічним відділенням не той, хто краще оперує, а той, хто швидше домовився з головним лікарем. А найкращий головлікар – не найкращий адміністратор, а кум мера. Якщо правила гри змінюються, значить, багато тих, що здобули успіх у медицині, повинні поступитися своїми місцями.

Найстрашніше полягає в тому, що кількість людей, які хочуть змін, становить не більше ніж один відсоток. Я в педіатрії знаю ледь не за прізвищами лікарів, які готові не призначати фуфломіцини, а лікувати за сучасними протоколами. У нас досі є педіатри, які не володіють комп’ютером. Ситуація дуже складна, неоднозначна. Я ще раз підсумую: просто взяти і реформувати не можна. Потрібно робити дрібні кроки, забороняти робити дурниці, вибудувати генеральну лінію, затвердити законодавчо, змінити процес ухвалення рішень, прибрати взагалі або мінімізувати взаємодію між комітетом і Міністерством охорони здоров’я. Неможливо працювати, коли кожен уважає себе головним. Треба, щоб був хтось один.

Я уявити собі не можу, щоб Рада національної безпеки зібралася, щоб розглянути питання вакцинації, проблеми онкохворих, ситуації з інфекційною захворюваністю в країні, ситуації з дитячим ожирінням, ситуації зі смертністю від серцево-судинної патології. Таке враження, що вона зайнята тільки війною і фінансами. Політики не мають жодих претензій щодо абсолютного соціального геноциду людей, тому що у них є чудова відмазка – війна. Головне гасло політичних сил – “як один помремо в боротьбі за це”. Це їхнє головне гасло, але померти повинні ми, а вони будуть жити щасливо і лікуватися за кордоном. Якби моя воля, перший крок до реформ охорони здоров’я – це категорично заборонити усім чиновникам лікуватися за межами України.

– І привозити ліки для себе з-за кордону…

– Так-так, нехай підтримують вітчизняних виробників. Ось це було б просто чудово. Усе потрібно чіпляти через них. Наприклад, хочеш перейменувати вулицю – збудуй її. Хочеш заборонити ввезення машин, щоб підняти вітчизняне виробництво, – пересядь сам на вітчизняне авто.

У мене була надія, що якщо прийшов до влади президент – батько чотирьох дітей, то, напевно, для нього слово “діти” щось значить

– Ви вже порушили питання зі щепленнями. Теоретично зараз усе виглядає оптимістично – МОЗ відзвітував, що закупівлі доручено міжнародним організаціям, вакцини ввозять, усе згідно із законом. Дійсно проблеми з вакцинами розв’язано?

– Проблеми з вакцинами є. Насамперед інформаційні. Спільними зусиллями лікарів і ЗМІ вакцинація як найбільш ефективний спосіб боротьби з інфекціями фактично знищена в нашій країні. Зараз немає державної політики у сфері вакцинації – перше. Люди не бажають вакцинуватися – друге. Хоч і є позитивні зміни, відсутність нормальної роз’яснювальної роботи, відсутність підтримки ЗМІ, відсутність комунікації призводять до страшних провалів. Це було і з вакциною від поліомієліту, і з нинішньою “жахливою” індійською вакциною АКДП (комбінована вакцина проти дифтерії, правця і коклюшу. – “ГОРДОН”). Це все – прорахунки інформаційної політики.

Можу одразу анонсувати, що з 24 до 30 квітня проходить Усесвітній тиждень імунізації. Я думаю, що 24-го буду в Києві, заплановано і прес-конференцію, і виступи перед батьками. Приходьте, будемо розбиратися. Щодо закупівель і всього іншого, повірте мені, жоден лікар і гадки не має, як, що і в кого купувати, як цей процес організований. Система закупівель, тендери – як це повинно бути, знає насправді два десятка людей. Однак уся країна завзято обговорює. Тобто ми обговорюємо питання, у якому ніхто не розбирається. Якщо процес закупівель постійно привертає таку увагу суспільства, отже, є величезна потреба в тому, щоб зробити процес закупівлі абсолютно зрозумілим пересічному громадянину.

Насправді процеси закупівель зачіпають приблизно 10% населення (це найбільш оптимістична цифра). Скажіть будь ласка: як особисто вас торкнулися закупівлі? Коли востаннє щось куплене державою вам дісталося безкоштовно?

– Не пригадую такого…

– За все життя я не пригадую, щоб мені хоч щось дісталося безкоштовно. Наприклад, я вакцини собі, своїм дітям та онукам купую сам, за свій кошт. Хоча це нонсенс. Якщо я лікую хворих від грипу, держава зобов’язана мене захистити від нього. Це ж абсолютно логічно: якщо держава посилає вас на фронт, вона зобов’язана надіти на вас хоча би бронежилет. А ми своїм коштом усе купуємо.

Я взагалі вважаю, що ми всі хворі. Не можна бути такими наївними й довірливими. У мене є такий образ, який ілюструє ситуацію по закінченні трьох років після революції: мужик дізнався, що дружина йому зрадила, влаштував скандал, вигнав її до бісової матері й… одружився з повією. Тепер ми аналізуємо: коли він зробив помилку – коли вигнав невірну дружину чи коли знову неправильно одружився? Не можна терпіти, коли тебе не поважають, коли над тобою знущаються і тобі зраджують. Потрібно з такими людьми розлучатися. Але розлучитися з тим, хто тебе зрадив, і одружитися з тим, хто у 100 разів гірший, – дурість.

– У нас батьки часто виступають проти щеплень. Але проти щеплень собакам і кішкам не заперечує ніхто. Усі регулярно носять своїх вихованців до ветклініки. У вас є пояснення цьому парадоксу?

– Як можна обрати політика, який говорить: “будемо жити по-новому”? Логіка на цьому закінчується. Тому спробувати пояснити алгоритм рішень я не можу. Ви хворієте, приходить лікар і каже: “Будемо вас лікувати по-новому”. Ви запитаєте: “По-новому” – це як? Через ампутацію чи кастрацію?”

Це розплата за індиферентність. Собачку шкода, а дитинчат? Після “Лікарні майбутнього” все, що я думаю про політиків, – це клініка. Клініка за межами людського інтелекту, за межами Божих заповідей. У мене була надія, що якщо прийшов до влади президент – батько чотирьох дітей, то, напевно, для нього слово “діти” щось значить. Навіть ці прості надії не виправдалися. У нас був президент – батько п’ятьох дітей. Виявилося, що коли багато своїх дітей, то їм більше треба.

У нас давно немає адекватної медичної статистики. У нас половина довідок про вакцинацію куплена. Тому під час реформи в медицині я б запровадив сувору відповідальність за фальсифікацію даних. Тоді ми би знали, скількох у нас щеплено, скільки дітей реально хворіє на кашлюк, скільки – помирає. Звичайно, якщо про це дізнається Європа, навколо України почнуть будувати десятиметровий паркан. Тому ми не хочемо цього, хочемо робити вигляд, що у нас усе гаразд.

Я бачу, що люди нарешті починають розуміти, як можна життя з дитиною зробити щасливим, як не стати “матір’ю-героїнею” в нашій країні, народивши дитину

– На ваш погляд, у якої країни у світі оптимальна система охорони здоров’я?

– Особисто мені подобається Фінляндія. Основна маса населення там не хоче лікуватися даремно і стежить за своїм здоров’ям. Величезна роль належить медсестрі. Люди не вимагають від лікаря золотих таблеток. Вони чудово розуміють, що головне – це спосіб життя. Там ніхто не може уявити собі, що вагітна прийшла до лікаря без чоловіка. Якщо вона прийшла одна, лікар інформує соціальну службу: вдома щось не так. Там похід до дитячого лікаря – свято, вихідний у тата і мами. Спосіб життя дітей – сенс життя дорослих. У мене була зустріч із батьками в Гельсінкі – прийшло 50% чоловіків від загальної кількості. На зустрічах в Україні рекорд – 15%.

У Фінляндії половина вихователів у дитячих садках – чоловіки з вищою освітою. Ніхто не може собі уявити, що дитина у групі перебуває, коли дощ. Яка різниця, іде дощ чи ні? Прийшли, поїли і повинні гуляти на вулиці. Дітей учать вічного, єднання з природою – адаптують до існування.

Там ніхто не прагне лікувати дитину, не боячись звинувачень у тому, що “ви не лікували і довели”. У медицині є чіткий протокол. Ти можеш прийти до лікаря, почути три назви ліків, приїхати в інше місто, прийти до іншого лікаря і почути ті самі назви. Усі лікарі лікують однаково за медичною наукою.

Це насправді нескладно. Для цього просто треба вчити батьків і займатися з лікарями. Уже є серйозний тренд серед молоді, вони починають розуміти, що на державу сподіватися годі, здоров’ям треба займатися самим. Я помічаю, як на моїх зустрічах кількість татів збільшується, зростає кількість листів від татів у моїй пошті. Я бачу, що люди нарешті починають розуміти, як можна життя з дитиною зробити щасливим, як не стати “матір’ю-героїнею” в нашій країні, народивши дитину. Але я бачу, що прості, доступні та ефективні методи комфортного батьківства здатні зрозуміти та прийняти максимум 15% населення. Решта, як і раніше, воліють не спати ночами, купувати купу непотрібних ліків, лікувати дітей внутрішньом’язовими уколами, мазати горло люголем, коліна зеленкою мазати, парити ноги, ставити гірчичники, жити за заповітами бабусь.

Змінити це можна – піти, наприклад, чудовим шляхом Австралії. Держава надає батькам гроші, але лише тоді, коли вони пристають на правила гри. Дитина повинна жити в певних умовах, за такої температури, повинна годуватися так і бути щепленою. Не хочете жити за правилами? Тоді держава з вами “не грає”. Насправді не треба нікого вмовляти. Гроші – найкраща домовленість.

– Гадаєте, така система мотивації змусить українців змінити своє ставлення до здоров’я?

– Це один із варіантів. Мотивацій може бути багато насправді. Якщо держава безкоштовно навчає та лікує, вона готова від вас чогось вимагати.

Чому ми любимо Україну, але ненавидимо державу? Держава не дає нам ні лікування, ні безпеки, узагалі нічого, але весь час від нас чогось вимагає. Держава – наш найбільший ворог. І ці люди, які ненавидять нас, нас же вчать патріотизму, учать жити.

Жодна нормальна людина в цю систему не піде. Ідуть Супрун і Квіташвілі, які абсолютно не розуміють законодавчого і правового свавілля в країні

– Хочеться обговорити з вами ситуацію з колишнім головою ДФС Насіровим. Коли лікарі, захищаючи політика від правоохоронних органів, кажуть, що в нього мало не інфаркт. Потім виявляється, просто тиск підвищився. Відповідальність лікарів за вчинки існує в Україні?

– Робити лікарів “крайніми” і відповідальними у цій ситуації дуже неправильно. Жодна реформа у жодній сфері життя неможлива до того, як в країні не почнуть панувати закон і порядок. Я ще у 2014 році сказав, що головний реформатор – міністр внутрішніх справ. Якщо в країні буде порядок, не буде улюбленців, якщо правила будуть однакові для всіх – тоді у нас є шанс. МВС, суд, прокуратура, податкова служба, митниця, усі силові структури повинні жити за законом. Якщо цього не буде – ми приречені.

Не можна реформувати медицину, якщо є керовані грошима суди. Жодна нормальна людина в цю систему не піде. Ідуть Супрун і Квіташвілі, які абсолютно не розуміють законодавчого і правового свавілля в країні, не розуміють, що в будь-який момент будь-яке рішення може бути “викуплено” і “перекуплено”.

Є таке поняття як “офіцерська честь”. Воно в нашій країні, на жаль, померло. Споконвічно багато що трималося на цій офіцерській честі. Є таке поняття як “медична честь”, вона не має стосунку до клятви Гіппократа. Лікар – людина, незалежна у своїй думці, яка має величезні повноваження та відповідальність.

Ще одна ілюстрація до теми про наркотики: у мене диплом лікаря, є своя особиста печатка, я вважаю, що саме цьому пацієнту потрібно знеболювальне, я виписую рецепт – усе. Я не повинен просити 25 дозволів у дільничного міліціонера, узгоджувати, у яких дозах, – це моє право, право людини, у якої є виданий державою диплом.

Держава вважає, що людина, відповідальна за життя інших людей, щодня ухвалює сотні рішень, що визначають вашу долю, живе в найкращому випадку на $100 на місяць своєї зарплати (зараз підвищили до $150, можливо). Підліток, що вступає до медінституту і закінчує його, і всі, хто працює всередині системи – приймають правила цієї гри, що принижує їх. Звідси треба й починати. Тобто ти працюєш за ось таку зарплату, але живеш, їздиш на автомобілі, платиш комунальні платежі – це означає, що тобі приносять гроші. Держава поставила лікаря в принизливі умови, лікар прийняв ці правила гри. А тепер журналісти обговорюють тему – “лікарі біля Насірова”. Ви ж розумієте, що лікарі біля нього такі ж, як навколо нас, вони підкоряються цим правилам гри.

Мене розчулює один факт: коли наші люди переїжджають до Німеччини, Фінляндії, США, Ізраїлю, вони за кілька тижнів приймають інші правила гри, і живуть, розкошуючи. Їх влаштовує, що не можна переходити дорогу на червоне світло, що в машині обов’язково потрібно пристібатися, що не можна кинути папірець, не можна грубіянити. Люди стають нормальними, адекватними та законослухняними. Про що це говорить? Про те, що наші люди реалізують будь-які правила гри.

Біда нашої країни в тому, що ті, хто пише правила, демонструють неприпустимий нігілізм стосовно ними ж придуманих правил. Вони вважають себе поза межами законів. Ми бачимо, що 99%, що залазять на вершину влади, піднялися через наклеп, крадіжки, зловживання владою, неповагу до інших людей, порушення Божих заповідей, показуху тощо. І які ми даємо молоді зразки поведінки? Ось дивись: депутат може вдарити людину в прямому ефірі, брехати, на очах у всієї країни використовувати мат, а політичні сили можуть обвішувати плакатами з нецензурною лайкою всю країну і ще мати за це купу виборців.

Тому я відчуваю себе чужим на цьому святі життя. Я поступово став на все дивитися як лікар: є психіатричне відділення, називається Верховна Рада, ось відділення – Адміністрація Президента, є відділення для буйних – не буду називати його. Тобто, загалом, держава – велика клініка. Але помінявши адміністрацію лікарні, поставивши нормального начмеда, уживаючи правильні ліки, є способи довести все до пуття. Але поки я не бачу доброго хірурга, який готовий ампутувати й викинути все непотрібне.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *