Loading...

Загроза всередині. Чим небезпечні сучасні «дюранті»

Нещодавно на одній зустрічі в рамках пошуку діалогу всередині журналістської спільноти керівник відомого медіа-проекту сказала, що їй не зрозуміло, які саме претензії патріоти висувають тим журналістам, які «просто виконують свою роботу» та «слідують стандартам професії». Потім було порівняння із працею адвоката, якому все одно, кого захищати, тому що він за визначенням має забезпечувати право на захист будь-якому злочинцю. Так і журналісти — вони нібито мають надавати право на донесення своєї думки до громадськості будь-кому. В наших умовах це означає надавати трибуну захисникам «Беркута», прихильникам «Новоросії» та «народних республік» Донбасу, політикам, які взагалі виступають проти незалежної України… Бо це лише «інша думка», яку «люди мають почути».

Така думка є дуже популярною в міжнародних журналістських структурах, і медійники України, які дотримуються саме таких правил, є знаними гостями на всіх заходах, що організують іноземні організації, які опікуються медіа та становлять більшість серед здобувачів грантів «на свободу слова».

На тему, чому журналіст не може бути транслятором поглядів злочинців, не може толерувати відверте зло, навіть якщо до цього його підштовхують світові авторитети в професії, можна багато говорити і писати. Але найкращою ілюстрацією того, чому журналіст не може бути адвокатом диявола, є історія Волтера Дюранті.

Як пише Вікіпедія, Волтер Дюранті (1884, Ліверпуль, Англія — † 3 жовтня 1957, Флорида, США) — англо-американський журналіст, який впродовж 14 років (1922—1936) очолював московське бюро газети «Нью-Йорк Таймс», взяв у 1929 році ексклюзивне інтерв’ю у Йосипа Сталіна, у 1932 році за серію репортажів з СРСР здобув престижну Пулітцерівську премію в журналістиці й наполегливо заперечував Голодомор у своїх роботах.

Видатний вчений, дослідник Голодомору Джеймс Мейс свого часу писав, що Дюранті нагородили «за репортажі з Радянського Союзу, які, як він сам признавався, «відображали офіційні погляди Радянського уряду», а не його власні».

На початку 1920 років країни Заходу відмовилися від військової інтервенції, тобто від участі в Громадянській війні в колишній Російській імперії, і перейшли до політики налагодження відносин із новою, «більшовицькою» владою Росії. Для просування та інформаційного забезпечення зміни політичного курсу і потрібні були медійні «дюранті» — журналісти, які транслювали в західних медіа думку «більшовиків».

У 1921-му Волтер Дюранті став одним із перших журналістів, допущених до висвітлення подій у «Радянській Росії», яка потім — 30 грудня 1922 року — постала Союзом Радянських Соціалістичних Республік.

Репортажі журналіста, де подавалася позиція радянської влади як «інша думка», стали не просто гігантським внеском у створювання позитивного іміджу «совєтов» на світовій арені. Світ змирився із підсумками Жовтневої революції, і нова реалполітика потребувала відповідного відтворення в інформаційному просторі.

З 1924 року почалися т.зв. «смуги визнання» СРСР. Лише з лютого 1924-го по січень 1925 року Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з 12 державами. Це стало кінцем ізоляції СРСР. До кінця 1933 року Радянський Союз був у дипломатичних відносинах з 26 країнами, включно із Німеччиною, Великою Британією, Францією, США…

Оспівувачем нової реальності, рушійною силою процесу, який призвів до міжнародного визнання Радянського Союзу як повноправної держави світу, і був Волтер Дюранті.

Сьогодні, як і в 1920-1930 рр. минулого століття, міжнародна спільнота хоче будувати взаємовигідні відносини з Росією. Намагання торгувати, а не воювати, дружити, а не ворогувати все ще домінує попри те, що йдеться про агресора, який порушив усі можливі норми міжнародного права. Ця політика для Заходу означає примирення із «новим порядком», коли — по факту — Росія може чинити анексію й окупацію та при цьому залишатися непокараною. Для України ця реалполітика означає капітуляцію.

Зрозуміло, що такий, скажімо так, неоднозначний політичний курс потребує інформаційного супроводження. І саме цим і займаються медійники, які просувають кремлівську позицію як «іншу точку зору» та транслюють заяви проросійських терористів на Донбасі як «іншу думку».

Такі журналісти в Україні є знаними та авторитетними. Наприклад, Андрій Куликов, який їздив до «ДНР» та закликав Київ вести прямі перемовини із «владою народних республік», постійно є бажаним гостем на поважних форумах, очолює Комісію з журналістської етики… Є й інші приклади — згадаємо хоча б учасників російського проекту «Дві країни — одна професія», що був реалізований «під дахом» ОБСЄ, які на сьогодні є лідерами української медіаспільноти. Пулітцерівську премію поки що вони не отримали, але все ще попереду.

Звісно, можна сподіватися, що історія розставить усе на свої місця, але ми не можемо сидіти та чекати, не можемо допустити нового знищення українців внаслідок російської гібридної агресії, яка, як і Голодомор, відбувається за сприяння журналістів. Тих журналістів, які під лозунгом «простого виконання своєї роботи» обирають шлях адвокатів зла та неправди.

Наталя ІЩЕНКО
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *