Віталій Портников: Держава лицемірів

Потрібно не міняти поросят біля корита, а перестати ставитися до України як до корита.

Зарубіжні політики і ЗМІ, які коментують підсумки електронного декларування українських чиновників, кажуть про позитивний ефект, пов’язаний з цією подією – і одночасно про фрустрації, що охопила українське суспільство. І тепер уже від нас залежить, що переважить.

А це означає дуже просту річ – зробити остаточний вибір на користь лицемірства або чесності. Адже зараз все всім не тільки ясно – ясно було завжди. Зараз вже не можна приховати свого знання від оточуючих.

Проблема зовсім не в тому, що Україна – це держава корупціонерів, дрібних і великих шахраїв, хабарників, хабародавців і шанувальників “тіньової економіки” і презирства до цінностей цивілізованого світу. Це ще півбіди. Головна проблема в тому, що Україна – це держава лицемірів.

Що людина, яка більш-менш комфортно живе в ситуації первісної системи взаємин, хоче щоб всі навколо вважали її чесною і сучасною. У цій шизофренії живе не якась окрема група населення, ні. У цій шизофренії живе вся країна. Практично вся.

Якщо ми погодимося хоча б зі скромною оцінкою функціонування “тіньової” економіки в половину ресурсу, додамо до залучених в паралельний світ роботодавців і працівників їхніх родичів і друзів, прекрасно обізнаних про те, звідки беруться прибутки сім’ї, потім  додамо  підприємців-“спрощенців” , які ніякі не підприємці, а звичайні наймані працівники, які допомагають роботодавцю обдурити державу, а потім додамо родичів і друзів цих псевдопідприємців, які чудово обізнані про цю нехитру схему, потім додамо чесних до болю підприємців, які можуть дозволити собі бути чесними тільки тому, що мають високопоставленого або впливового родича, у нас і вийде  цифра в 99, 99 відсотка.

Соту частку відсотка я залишаю не для себе – а для своєї віри в те, що десь ще живе наївна бабуся, яка нічого цього не знає, слухає по радіо Бетховена і любить людей навколо. Дуже хотів би бути на її місці.

Але залишаюся на своєму. І змушений констатувати, що поки українці не захочуть зруйнувати державу тотального лицемірства, вони так і будуть жити в бідній корумпованій державі, якій судилося керувати хитрим і цинічним пройдисвітам. Хитрішим і цинічнішим, ніж інші їх співвітчизники – це природно для держави тотального лицемірства. І куди багатшим – нерівномірний розподіл доходів в країнах, де суспільство акцептує лицемірство як систему цінностей, природно і неминуче.

Чи хочуть українці такого руйнування. Звичайно, не хочуть. Їм і так добре. Єдине, чого вони хочуть – так це щоб їх позбавили від ганьби. Тому чиновників і депутатів потрібно гідно покарати, антикорупціонерів – нагородити, систему – зберегти. Авось в цій системі в результаті чергової “антикорупційної” чистки з’явиться прибуткове місце для якого-небудь “маленького українця”.

Чи не з’явиться. Маленьке порося, яке допускають до великого корита, швидко стає великою свинею. Це закон тваринництва. Потрібно не міняти поросят біля корита, а перестати ставитися до України як до корита. Або це – ніяк ?.

Першим кроком до такої зміни повинна стати загальна амністія капіталів і загальна податкова амністія. Давайте хоча б самі для себе визнаємо, що жили і живемо в нечесному суспільстві, в карикатурній державі. Давайте перейдемо до нового соціального договору – доходи оприлюднять всі і податки платять всі. Так, для цього потрібна реформа системи оподаткування, реформа судочинства, реформа силових структур, встановлення балансу влади. Так для того і придумали перехідні періоди. Скільки нам потрібно, щоб з поросят стати знову людьми? Два роки, три, десять?

Але вже після того, як перехідний період закінчиться – відповідати за обман держави і співвітчизників в рівній мірі повинні всі – і найбагатші, і найбідніші, і міністри, і водопровідники. Закон – він один для всіх.

Наше одужання почнеться з того самого дня, коли кожен зрозуміє, що маленьке порося повинне розділити з великою свинею не корито, а тюремну камеру.