ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

– – така сфера захоплень наукового співробітника НІЕЗ «Переяслав» Наталії КОСТЮК

Ми продовжуємо розповідати про духовну еліту Переяславщини – людей, без яких наше місто перетворилось би на сіру й безрадісну провінцію, про людей, які тримають оборону на останніх форпостах колишньої слави нашого краю, захищаючи її від нападів скажених невігласів. Бо коли ці духовні твердині впадуть, ми втратимо право називатися не лише переяславцями, не лише українцями, а взагалі людьми. Проте поки серед нас є такі, як науковий співробітник музею кобзарства Наталія Костюк, «Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВІД ТРІО «КРИНИЧЕНЬКА» ДО КОБЗАРСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

– Наталіє Василівно, повідайте читачам про свій життєвий шлях.

– Народилась я на Черкащині, в селі Іваньки тоді ще Маньківського району. Батько, Василь Петрович Бурлака, був військовим капельмейстером, служив солдатську строкову службу в Балаклії, що на Харківщині, керував духовим оркестром. Мама, Клавдія Олександрівна Бурлака (дівоче прізвище Склярова), теж працювала у військовій частині табельником, була військовозобов’язаною. Мала дуже гарний голос, любила співати. Тато був талановитим музикантом і йому пропонували роботу в оркестрі Червонопрапорного Київського військового округу. Проте у столиці були проблеми з житлом, тож вони з мамою, одружившись, приїхали на запрошення районного відділу культури в с. Іваньки. Тут батько організовував духові оркестри з підлітків та дорослих. У тому краю Черкащини цей жанр був дуже популярним. Багато було в нього учнів, думаю, не менше 300 чоловік за все життя. Паралельно працював і бляхарем (крив покрівлі будинків жерстю), і вікна склив, і підлогу сам стелив, і з електропроводкою був знайомий, і фотографував… Усе вмів робити. Мама певний час працювала помічником кухаря. А потім, близько 25 років – на виробництві цукру сільського цукрозаводу. Старша сестра Ніна, 1956 р.н., педагог, проживає в місті Дніпро, рік як на пенсійному відпочинку, доглядає за 3-річною онукою. Менша, Надія, 1964 р.н., працює в Харкові адміністратором, ландшафтним дизайнером культурно-оздоровчого центру «Кулиничі». Я – середня з дітей. Ми всі брали участь у шкільній самодіяльності, виступали з перших класів.

Після закінчення десятирічки, а потім, через два з половиною роки, Київського обласного училища культури, на початку 1978 року я приїхала за направленням у Переяслав. Відділ, який я закінчила, був диригентсько-хоровий, спеціальність – клубний працівник, керівник самодіяльного хорового колективу. В Переяславі працювала інспектором відділу культури, через рік перевелася в Будинок культури методистом вокально-хорового жанру… 1979 року заочно вступила до Державного інституту культури ім. О.Є Корнійчука, на факультет «організація культурно-освітньої роботи», який закінчила 1984 року. Близько 27 років я відпрацювала на ниві культурно-освітньої діяльності району й міста.

– А як Ви потрапили в НІЕЗ?

– Галина Іванівна Глушко на той час завідувала екскурсійним відділом науково-масової роботи НІЕЗ. Вона й запросила мене у свій відділ. Мені було непросто зважитися на таку глобальну зміну в житті, але в травні 2005 року я таки ризикнула. Згодом Галина перейшла на посаду заступника з розвитку та утримання заповідника. Вона хотіла оживити роботу в заповіднику, тоді з її ініціативи в музеях почалися ремонтні роботи, ми в музеї просто неба стали проводити масові заходи: відродили Зелену неділю, організовували ярмарки та фестивалі, зокрема, майстрів народної творчості, кілька років проводили обласний фестиваль «Дитинства пісня Великодня»… Згодом у відділ прийшли молоді активні працівниці Марина Лой і Світлана Микитченко, які також внесли свіжий струмінь у музейну роботу.

– Коли Ви перейшли в музей кобзарства?

– 2013 року я перейшла в музей кобзарства науковим співробітником. Працюю під керівництвом досвідченого музейника, наукового співробітника Світлани Анатоліївни Тетері. Ми з нею працюємо в архівах, проводимо польові дослідження по селах, і хоча вже багато втрачено і люди відходять, нам ще вдається роздобувати багато цінного, записувати спогади людей, які в дитинстві могли зустрічати незрячих музикантів, бандуристів на базарах.

Нині, на жаль, уявлення багатьох людей про кобзарство – як про архаїчне мистецтво, що вже своє віджило, мовляв, ходили якісь старці, сліпці, жебраки і щось співали. А насправді – вони розповідали людям про різні історичні події, це були свого роду просвітницькі засоби масової інформації. Вони йшли в людні місця, співали під церквами, на вулицях, на майданах, на базарах. Кобзарство – це глибинна українська культура, якби вона не нищилася протягом століть, то, можливо, наше суспільство, наш народ розвивався б зовсім по-іншому. Сьогодні наше завдання – зберегти ті рештки кобзарської культури, які відроджуються реконструкторськими об’єднаннями. Тому ми постійно працюємо з дітками, організовуємо кобзарський Майдан. Щодо останнього, то він приурочений до славної перемоги козацького війська під проводом гетьмана нереєстрових козаків Тараса Трясила на Борисовім полі у травні 1630 року. Цей захід відбувається біля скверику навпроти музею кобзарства. На нього ми запрошуємо учнів, а також воїнів АТО. До нас на кобзарський Майдан приїжджають братчики кобзарського цеху із Києва, співають народні пісні та думи, розповідають про явище кобзарства в Україні. До слова, Леся Українка разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою доклала значних зусиль для збереження козацького епосу. Якби не подвижницька робота Лесі та інших патріотів-ентузіастів того часу, невідомо, що б із тієї безцінної спадщини залишилося. Адже в 1930-ті роки кобзарська культура нищилася більшовиками під корінь. Багато є свідчень очевидців про зникнення безвісти тих безіменних співців. Так як і легенда, поки що не підтверджена документами, про розстріл кобзарського з’їзду в Харкові.

Ще в нас виникла ідея виготовити копії давньої бандури та ліри, щоб відвідувачі могли їх узяти до рук, торкнути струни, почути й відчути, як звучали ці народні інструменти. Відомий переяславський бандурист, пан-майстер реконструйованого Київського кобзарського цеху Микола Товкайло за сприяння адміністрації НІЕЗ «Переяслав» та благодійного фонду Миколи Томенка «Рідна країна» виготовив нам колісну ліру, а згодом – народну діатонічну бандуру та вересаївську кобзу. Ця новинка захоплює відвідувачів, які можуть тепер не лише почути й побачити, а ще й потримати в руках, доторкнутися до сокровенного, видобути з інструментів звуки, які, можливо й розбудять у них українську душу. До слова, на вересаївську кобзу доволі легко перелаштовуються сучасні гітаристи. В нашому музеї на ній грали учасник гурту «Інша думка» Віталій Кобзар та переяславський музикант Микола Гриценко. Під час карантину ми зі Світланою Тетерею вирішили зробити віртуальну кобзарську гостину, в якій розповідаємо про людину, яка до нас завітала, а вона потім теж розказує щось цікаве і грає на музичному інструменті. Вже провели дві зустрічі з бандуристами Василем Жоваником та Віталієм Кобзарем. Наступна зустріч буде з Миколою Товкайлом. Плануємо також зробити гостину з Миколою Гриценком. Подивитися в Інтернеті ці зустрічі можна в групі ФБ «Козацький Майдан в Переяславі». У нашому музеї були зустрічі з відомими людьми, такими, наприклад, як бандурист Тарас Компаніченко чи режисер, автор фільму «Поводир» Олег Санін.

А взагалі такі зустрічі започаткував перший завідувач музею кобзарства Валерій Мормель ще років зо двадцять тому. У нас побувало багато кобзарів, зокрема, Тарас Силенко, Андрій Ляшук, Ярослав Крисько  та бандуристів, наприклад відома бандуристка Надія Боянівська виконавиця українських кантів і псальмів XVII-XVIII століття, та тріо бандуристок, яким у той час вона керувала.

А взагалі ми зі Світланою Анатоліївною не сидимо на місці. Зараз беремо участь в XI міжнародній науково-практичній Інтернет-конференції «Діалог мов – діалог культур. Україна і світ», яка проходить у Мюнхені.

– Ви працювали разом із Михайлом Сікорським. Яким він Вам запам’ятався?

– З Михайлом Івановичем Сікорським я познайомилася 1978 року, коли приїхала за направленням у Переяслав. Він товаришував із завідувачем районного відділу культури Петром Григоровичем Свитком. Михайло Іванович  заходив у справах, а інколи  просто перевідати товариша, якого дуже поважав. Його цікаво було слухати. Захоплюючись, Сікорський починав розповідати, яка давня історія у Переяслава, про те, що тут була перша християнська митрополія, про знищення монгольською ордою Єпископського палацу та Єпископських воріт. Він мріяв про те, щоб провести розкопки, дослідження цих споруд і відбудувати їх такими, якими вони були у ХІІ-ХІІІ століттях. Михайло Іванович помічав усе цікаве, новаторське. Коли мені довелося на сцені районного будинку культури для захисту дипломної роботи ставити тематичний захід на тему: «Республік зоряний союз», я, коли представляла кожну республіку, використала епідіаскоп для демонстрації фотографій на екрані. Після заходу Сікорський підійшов до мене і запитав,  хто це  ставив. Зніяковіло  відповіла, що я, і чекала  критики. Але Михайло Іванович, зазвичай скупий на похвалу, сказав: «Хороший захід. Треба більше таких фотографій демонструвати про наші республіки». Йому сподобався саме відеоряд, бо основним у музейній роботі є документальність, правдивість, образність. А з квітня 2005 року до останнього дня роботи Михайла Івановича мені пощастило працювати з ним, у його колективі. Це був період коли його хвороба у зв’язку з віковими особливостями почала прогресувати. Але що стосується роботи, інтересів музею, розум його був світлий і ясний, як завжди. У Михайла Івановича ніколи не було власного кабінету, він не вважав це обов’язковим. Тому місце його роботи довільно змінювалося. Часто Михайла Сікорського можна було бачити в бухгалтерії або в приміщенні працівників фондів, де він скромно займав один із вільних стільців і уважно спостерігав за роботою, читав пресу або приймав відвідувачів. А коли  2004 року в заповіднику був відкритий екскурсійний відділ та обладнаний кабінет для прийому екскурсійних груп, Михайло Іванович облюбував у ньому  зелений куточок і там із ним можна було вирішувати музейні та інші питання. Сікорський не мав вихідних днів. Екскурсійний відділ також працював у поточному графіку без вихідних. У суботу та неділю Михайло Іванович завжди був у кабінеті цього відділу на роботі. Мені доводилося працювати і по неділях, і саме тоді я більше спілкувалася з Михайлом Івановичем. Він доволі відкрито розповідав про своє минуле. Особливо часто згадував дитинство, навчання в дитячому будинку, правила життя у ньому. Нас, своїх колег, жінок-музейників, він із любов’ю називав «дівчатами».

– Як і коли було організоване тріо «Криниченька»?

– Тоді, в кінці 70-х, було дуже популярним тріо Мареничів, виступи якого ми з захопленням слухали. Мабуть, під впливом творчості цього колективу Світлана Іллічова, в ті роки старший методист художньої самодіяльності, першою висловила ідею організувати при Будинку культури жіноче тріо. Нашим керівником та аранжувальником став талановитий музикант Анатолій Вікторович Євсевський. Пізніше до нього приєднався ще один чудовий музикант – гітарист Микола Гриценко. Це був 1979 рік, 325-річчя так званого возз’єднання України з Росією. І ми в складі чисельної делегації поїхали в місто-побратим Можайськ. Нас там із захопленням слухали, казали, що ми професіонали. І з того часу наша «Криниченька» успішно виступала на різних сценах. У першому складі були Світлана Іллічова (колоратурне сопрано), Тетяна Холодна (оксамитовий альт) і я (перший альт). Згодом замість Світлани стала Марія Євтушенко, а пізніше й донині в нашому складі партії сопрано виконує Інна Олійник. Зараз ми виступаємо тільки на заходах у музеї кобзарства.

– Ваше тріо має звання народного?

– Так, ми отримали це звання 1999 року. Це було не притаманно для таких малих колективів, але в обласному науково-методичному центрі, яким тоді керував Віктор Шлапак, нас оцінили й присвоїли звання – народний аматорський колектив. Бо ми не сиділи на місці, а намагалися виступати на різних заходах, брали участь у конкурсах. Якось, це була друга половина 90-х років, ми вичитали, що в Одесі проходитиме конкурс хорового мистецтва «Золота Пальміра». Адже ми співали на три голоси, тому могли вважатися маленьким хором. Туди поїхав наш народний фольклорний колектив швейної фабрики «Гаян» – ансамбль «Веселка» на чолі з Катериною Устіновою, ну й ми до них присусідилися. В Одесі було надзвичайно представницьке журі, професура. Їм дуже сподобався наш виступ, хоча нагород ми там не здобули, отримали Диплом учасників. Все ж ми не хор у класичному розумінні. Але в нашого керівника Анатолія Євсевського ті професори просили ноти, бо його аранжування поєднувало народні та джазові елементи. А перед Одесою ми брали участь в обласному конкурсі імені Козловського, на якому стали лауреатами третьої премії, а також у Всеукраїнському конкурсі «Співуча родина», де стали лауреатами другої премії учасників. Адже ми, учасниці «Криниченьки» – дійсно як родина. Я називаю Таню та Інну духовними посестрами. Ми справді зріднилися духовно. Нас об’єднала музика, об’єднала пісня, об’єднала творчість.

– Який репертуар превалював у Вашому колективі?

– Ми співали різні пісні, приходили на репетиції, казали: «А я хочу цю пісню заспівати, а я цю». Анатолій Євсевський робив аранжування і так новий твір поповнював наш репертуар. Але основний акцент ми робили на українській естрадній пісні. Особливо любили твори чудового українського композитора Ігоря Поклада на слова не менш талановитого поета-пісняра Юрія Рибчинського. Безумовно, виконували й народні пісні в сучасній обробці Анатолія Євсевського. Є в нашому репертуарі й російські пісні, що пройшли випробування часом, такі, як танго «Утомлённое солнце» чи «Ах, эти чёрные глаза». Ще ми виконували чимало пісень місцевих авторів – композитора Віктора Тузика та поета Олександра Потапенка. Крім того всього, ми вивчили фрагмент Літургії до Великодневої всеношної, яку виконували в храмі Святого Володимира на Підварках.

– Які маєте захоплення, крім співу?

– Дуже люблю квіти, люблю слухати оперний спів  кращих світових співаків. Мій тато був поетом, писав вірші. Я не римую, але пишу невеликі оповідання, які називаю оповідками. Посилала їх на малу батьківщину, в районну газету «Маньківські новини», там вони були опубліковані. У «Віснику Переяславщини» теж кілька було надруковано. Мрію видати книжечку «Полинкині оповідки». Ще люблю читати. В дитинстві читала під ковдрою з ліхтариком, в юності дуже подобався Ромен Роллан. Батько мав підписку журналу «Огонёк», у нього були Олексій Писемський, Дмитро Мамін-Сибіряк, Антон Чехов, Стендаль, Гі де Мопассан… Звичайно, я цих письменників перечитала. Нині мені подобається закарпатець Мирослав Дочинець, у нього така оптимістична проза… Він приїжджав у наш університет у квітні 2018 року, я була на тій зустрічі.

– Чого, на Вашу думку, не вистачає переяславській громаді, щоб жити комфортно?

– Михайло Іванович Сікорський зробив усе, щоб Переяслав процвітав. Нам лише треба продовжити його справу й перетворити наше місто на туристичний центр. Сікорський ходив у старому одязі, але зробив тут маленьку музейну країну. Я дивлюся на Успенську церкву і думаю про те, що на її місці стояла церква Богородиці Пирогощі, яку будував ще Володимир Мономах. А біля того місця, де Альта впадала в Трубіж, стояла фортеця. Звідси тисячу (чи тисячі) років тому починалася наша історія. Я ніби фізично відчуваю плин віків, велич українського духу. Але нині ми чомусь постійно розчаровуємося у новій владі, яка, мабуть, не розуміє цінності того надбання, яке нам залишили історія та Сікорський. Приходять нові мери з новими обіцянками, але потім обмежують свою програму особистим комфортом. Але все ж надіюся, що людина, яка збудувала Володимирський храм, зможе навести лад у місті.

– Які Ваші побажання переяславцям?

– Щоб, нарешті, була облаштована туристична інфраструктура, щоб сюди один за одним прибували автобуси з туристами, а жителі не стомлювалися прикрашати кожний куточок міста та сіл Переяславської громади.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *