«ЦЯ ДЕРЖАВА НЕ МАЄ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО», – переконаний приватний підприємець Володимир СТАЦЕНКО
Пропонуємо читачам інтерв’ю з дуже цікавою, досвідченою та мудрою людиною. Висновки, до яких наш гість дійшов, песимістичні, але чесні, вони базуються на основі великого життєвого досвіду. Можна з ними не погоджуватися, але ці погляди не взяті зі стелі, а є результатом роздумів над нашим сьогоденням. Просто переяславський підприємець Володимир СТАЦЕНКО давно не носить рожеві окуляри, які багато наших земляків ніяк не наважуються зняти.
— Володимире Федоровичу, Ви – уродженець Переяславщини?
— Так, я народився в нині затопленому селі Городище. Про рідне село, про своє дитинство можу розповідати дуже довго. Природа того краю була унікальною. В озерах водилося багато різної риби. З озера Левеного ми пили воду, настільки вона була чиста. В нашій місцевості росли буйні трави й такі дуби, що ми, малеча, вшістьох не могли обійняти одне дерево. Практично щовесни в наші мазані хати під солом’яними стріхами приходила вода, бувало, що доходила й до вікон. Для селян повінь не була стихійним лихом, це було явище природи. Зазвичай, коли приходила вода, дорослі були на роботах, у селі залишалися лише старі й малі. Вони виганяли худобу на пагорби. Моїм завданням було перед повінню відчинити двері, бо коли прибуває вода, хата може просісти і двері не відчиняться. Крім того, вхідні двері робили такої ширини, щоб човном можна було запливти в хату. Так от, одного разу, коли мені було років вісім, почалася повінь. Мати була на полі, а поле було аж біля Хоцьок, їх туди возили спочатку кіньми, а пізніше з’явилися машини. Я, побачивши, що прибуває вода, відкрив вхідні двері. А під піччю квочка висиджувала яйця. І коли до неї дійшла вода, вона стрибнула на корзину, в якій сиділа, і далі на лаву. Корзина перевернулася і яйця викотилися. Мабуть, вони привабили величезного сома, який заплив у хату. Я побачив, що у воді ходить кругами велика рибина, добрався до вхідних дверей і зачинив їх. Надвечір вода зійшла і сом залишився під піччю. Мати прийшла пізно, натомлена, мене майже не слухала й лягла спати. А вже наступного дня роздивилася, що то була за рибина. У нас були великі ночви, в яких ми купалися. Коли рибину вкинули в ті ночви, голова і хвіст звисали з них. Мабуть, із тиждень пів кутка ласували тим сомом, смажили його та варили юшку. Звичайно, риби в нас вистачало, але така велика, та ще й сом, була рідкістю.
— А свого батька Ви знали?
— Мене виховувала одна мати Харитина Йосипівна. Батько Федір Федорович під час війни був у німецькому концтаборі Освенцим і рано помер, 1957 року, коли мені був лише рік. Він розповідав матері, а вона вже мені, що за якісь провинності батька мали спалити в газовій камері. Вже завели в приміщення перед камерою, звеліли роздягнутися. Перед ним залишилося всього двоє чоловік. Батька врятував якийсь єврей, якого німці залишили як дуже гарного кухаря. Він сказав, що батько теж гарний кухар і попросив його не страчувати. Ось така доля…
Я – пізня дитина, мати народила мене в 43 роки, тож, коли мені виповнилося 12 років, вона вже була на пенсії. Між іншим, мама мала вроджений педагогічний талант. Коли в першому чи другому класі я почав потайки покурювати, вона це внюхала й дозволила мені курити, не ховаючись від неї. Повела мене в магазин і сказала продавчині, щоб та продавала мені цигарки, бо вона дозволяє. Сама купила кілька пачок і я ввечері в хаті засмалив, як дорослий. Скурив кілька штук і мені так стало зле, що більше я ніколи цигарок не пробував. А якби тихцем курив, то, може, і втягнувся б. Крім мого здоров’я мати переживала й за те, щоб я, ховаючись із цигаркою, ненароком не спалив сіно та не наробив значної пожежі. І таких випадків було чимало. Хочу сказати, що моя мати не була в цьому плані якоюсь унікальною. Всі селяни були мудрими, тактовними й чесними. А нині настало таке життя, що доводиться сумніватися ледь не в кожному.
— Ви сумуєте за своїм селом?
— Звичайно. Я б і зараз багато чого віддав, щоб повернутися в Городище і жити там. Хочу сказати про доброту й чесність того життєвого укладу, свідком якого я був у дитинстві і якого дотримувалися всі селяни. У нас люди одне одного не дурили і не крали. Коли йшли з хати, двері замикали, але ключ вішався поряд на кілку. А коли господарі були недалеко, наприклад, поралися на городі, до вхідних дверей приставляли віник. Комуністична влада вчинила тяжкий злочин, затопивши ті села й виселивши людей. Якщо жителям Чорнобильської зони виплачувалися якісь кошти, їх забезпечували житлом, то переселенцям із затоплених сіл не дали нічого. Нам задурили голову, що це робиться для суспільного блага, щоб у всіх було світло. У нашому ж селі електрики не було, лише радіо. При гасовій лампі я вчив уроки, а мати ткала й вишивала. А тепер усю електроенергію віддали одному олігарху. То хіба це справедливо? Нам при виселенні давали офіційний аркуш паперу, в якому було засвідчено, що ми переселенці і маємо право отримати 1 200 цеглин, 80 листів шиферу і ще якусь дрібку будівельних матеріалів. Але! Не безкоштовно, а за наші гроші! Держава «турбувалася», щоб ми купили ці матеріали офіційно, а не «діставали» їх, як робили інші люди, які будувалися.
— Ви переселилися прямо в Переяслав?
— Ні, спочатку в Хоцьки, бо там уже жила тітка. Я тоді навчався в п’ятому класі. Потім нам у Циблях давали кімнату в домі для літніх людей. Проте я категорично відмовився. Хочу сказати, що, незважаючи на свій дитячий вік, я багато що в сім’ї вирішував, був хазяїном. Домовлявся з дядьками за якісь послуги по господарству, потчував їх, коли мати виставляла могорич… Порівняно з багатьма ровесниками був дуже самостійним. Останню чверть у п’ятому класі я вже навчався в Переяславі, в третій школі. До закінчення 8-го класу сидів за партою з одним другом, Анатолієм Чорненьким. У шостому класі в мене вже була бензопилка. І я взявся порізати в нього на обійсті дрова. Його батьки увечері побачили результати нашої роботи й дуже нас насварили, бо боялися, щоб ми не травмувалися тією бензопилкою. Але на другий день на знак подяки вони купили мені костюм.
Ще хочу сказати «спасибі» тодішній державі за те, що нам у Переяславі таки надали земельну ділянку під забудову, бо це було великою проблемою. Звичайно, тих виділених матеріалів вистачило б лише на цоколь, тому мати мусила наймати західняків, які розібрали й перевезли нашу хату з Городища. Батько перед смертю збудував добротний дім, от його й перевезли сюди. Але зрозуміло, що фактично будували хату заново й багато роботи лягло на мої дитячі плечі.
— Ви ж були не єдиною дитиною в сім’ї?
— Нас було четверо. З Іваном у мене була різниця у 18 років, із Петром – у 17, із Ніною – в 10. Усі вони вже в кращих світах, я залишився один… Після восьми класів я пішов заробляти гроші. Працював на швейній фабриці, на плодоконсервному заводі, потім від військкомату був направлений навчатися на водія. В армії служив у Латвії, возив автобусом офіцерів, багато разів ходив у самоволку. Цікаво, що коли підеш у чоботях, ніхто з місцевих із тобою й розмовляти не буде, так вони не любили окупантів, а якщо у спортивному одязі та черевиках – ставитимуться дуже добре, хоча й знають, що ти солдат.
Коли прийшов з армії, то зрозумів, що нам із матір’ю та сестрою буде в хаті тісно, тим більше, що в сестри на той час уже був син. Домовилися так, що Ніна залишиться жити з матір’ю, а я будуватимуся на її ділянці. Тож на третій день після демобілізації я вже пішов на роботу в міське споживче товариство. Однак там за місяць отримав мізерну зарплату, розрахувався й поїхав на заробітки на Північ, у Мурманськ, за Полярне коло. Там дуже цікава природа. Я спеціальною грабаркою збирав чорницю. Ліс, де вона росла, складався з карликових дерев, і коли я ставав на повний зріст, то моя голова опинялася над лісом. А працював я на прокладці трубопроводів, возив КрАЗом ґрунт. Спочатку отримував 350-400 рублів, тоді як старі полярники мали по півтори-дві тисячі рублів. Адже в них були різні надбавки, так звані полярки. Наприклад, я приїхав, отримав одну полярку, через півроку вже мав дві. Максимум можна отримати п’ять полярок. Ті заробітчани, які мали по п’ять, дуже не напружувалися, бо їм тих надбавок вистачало з головою. А я, звичайно, намагався зробити якомога більший обсяг робіт. Мої колеги це розуміли й давали мені заробити. Були й інші коефіцієнти. Між іншим, мене там поважали за працьовитість і розповіді про українську природу. У відпустку я не ходив, а без відпочинку було важко витримувати полярний день та полярну ніч. Тож через два роки я повернувся додому.
— Трохи заробили на Півночі?
— Звичайно! І будівництво хати пішло веселіше. Коли летів додому, трапився цікавий епізод. Я на Півночі купив кожух. Це в нас вони були дефіцитом, а там – необхідна річ. У Ленінграді була пересадка. В кожусі стало спекотно, тож я його зняв і одягнув легшу куртку. Тут до мене підійшло кілька циганів і попросили просто поміряти мого кожуха, щоб узнати розмір. Тільки один із них одягнув його, так вони й зникли. Цікаво, що перед тим я бачив міліцейський патруль, а коли цигани втекли, «випарувався» й патруль. Ясно, що злочинці та правоохоронці «працювали» разом. Зараз так само, тільки в більших масштабах.
1978 року, приїхавши додому, я знову пішов працювати в райспоживспілку, одним із підрозділів якої було міське споживче товариство. Там я возив голову міського СТ, свого троюрідного брата Володимира Мазура. Володимир Іванович узагалі став моїм наставником і порадником. Дякуючи його настановам, я заочно закінчив кооперативний технікум, отримав спеціальність механіка холодильних установок. Крім шоферування підпрацьовував, обслуговуючи автомати з газводою на вулицях міста і в міськкомі партії, там, де зараз музична школа. Пізніше стали встановлювати автомати і в селах. Я проробив у міському СТ років зо три, потім, коли Мазур пішов працювати в Березань, мене на звіроферму забрав її директор Дмитро Ховайло. Проте я не возив його, а працював на вантажному автомобілі. Мені ж треба було добудувати хату, а на той час мати машину в руках – це велике діло. Та й Дмитро Юхимович добряче мені допоміг. На «звірках» я проробив років чотири. А потім пішов у забійний цех, що знаходився в Гайшині. Обслуговував там холодильні камери, чергував за графіком: доба на роботі, три вдома. Там робота мене повністю влаштовувала, але цей «рай» тривав недовго. Підійшли 90-ті роки, розпався Радянський Союз, багато підприємств закрилося, в т.ч. й моє.
— Пане Володимире, розкажіть про свою сім’ю.
— Коли я приїхав із Мурманська, того ж 1978 року й одружився. Дружину звати Галина, вона закінчила наше ПТУ, працювала на ТТС телефоністом. Нині – мій помічник і партнер по бізнесу. 1979 року в нас народилася старша дочка Тетяна, а 1981 – Інна. Нині обидві займаються бізнесом. Син Тані Ярослав нині навчається на інженера-конструктора на автодорожньому факультеті сільгоспакадемії (зараз вона, звичайно, називається по-іншому). Менший, Володимир – ходить у сьомий клас. В Інни одна доця Оля, їй ще немає й рочку.
— Давайте повернемося до «буремних 90-х».
— То був дуже складний час. Чимало моїх знайомих через втрату роботи, безгрошів’я та інші труднощі наклали на себе руки. Вижити в ті часи було дуже складно. Мені допомогло те, що я працював у торгівлі, знав багато баз, складів. Одним із перших у місті став торгувати, отримав патент підприємця. Було соромно, але іншого виходу не було. Познайомився з людьми, колишніми офіцерами, які свого часу служили в Польщі й налагодили звідти постачання одягу. У них у Києві та в інших містах України були великі склади, з яких я брав одяг і продавав тут. Потім налагодив зв’язки з заводом у Дніпропетровську, з якого возив шини. Потім цей бізнес у мене перехопив «Саланг». Я у Володимира Мазура орендував ГАЗ-53, і той автомобіль мене буквально підняв на ноги. Ще я перший у місті закупив макаронну лінію й крутив макарони. Мене виручав рибколгосп, який закупляв макарони й відправляв їх на Донецьк. Після мене ще виникли три фірми, які займалися макаронним виробництвом. Але мені це не заважало, бо на той час навіть макаронів не вистачало, крім того, в мене був великий замовник рибколгосп, потім люди привозили мені своє борошно, з якого я виконував їхні замовлення… У мене був дуже гарний прес і кілька технологічних секретів, які дозволяли моїй фірмі триматися «на плаву».
— І скільки років Ви так крутили макарони?
— Десь до чотирьох років. Але, як це часто буває, з’явилося багато людей, яким треба були безплатні макарони. Приїжджає міліція, каже, Федоровичу, треба на Київ відвезти трохи твоїх виробів. Приходять даївці: не дай Бог, не даси – завтра не виїдеш з двору. Санстанція теж завжди може знайти недоліки, а щоб їх усунути, треба стільки часу та коштів витратити, що ніякий бізнес не окупить. Проте закінчилося все одним розчерком пера державної посадової особи. Викликають мене працівники відділу боротьби з економічними злочинами і під час бесіди повідомляють, що я великий економічний злочинець, бо не вкладаюся у визначену новим законом рентабельність. Тобто, закуповую борошно по певній ціні і маю право продавати свої вироби лише з невеличкою накруткою. Я дивуюся: а як же вартість упаковки, фасовки, електроенергії та ще багатьох витрат? Але людей у погонах це не цікавить. Буквально на другий день після цієї розмови я згорнув своє виробництво, звільнив працівників і закрився.
— Коротше кажучи…
— …якщо ти здатний придумати щось нове, то податкова, поліція та інші органи робитимуть усе, щоб тебе задавити або перехопити твій бізнес для себе чи своїх рідних та знайомих. Так було і так є, ще й гірше. Ми все чекаємо на полегшення, думаємо, що нам буде якась поблажка, а насправді все гірше й гірше. Я на власному досвіді зрозумів, що в нашій державі відкрити щось своє і чесно працювати – неможливо.
— Після того Ви ще займалися бізнесом?
— Так, я купив добитого МАЗа, відремонтував його, їздив у Богуслав по щебінь та пісок і привозив його населенню. Ще наймався на збирання врожаю. Займався й торгівлею, мав шість магазинів, торгував продовольчою групою товарів. Це важкий хліб, адже продтовари мають обмежений термін придатності, та й податкова не дрімала, допікала штрафами. Так придумані наші закони, що їх неможливо виконати. Нині я тримаю пасіку й за рахунок неї виживаю. Вивожу мед на київські ярмарки й там його продаю. Це невеличкий бізнес, його вистачає лише на хліб і на штрафи. Свого часу я клопотався в Торговій палаті, щоб отримати ліцензію на вивіз меду з України. Природно, мені її не дали, бо країною тоді керував пасічник, а навіщо йому конкуренти? Знаєте, про що я дуже шкодую? Коли вивчилися мої діти, вони обидві закінчили сільгоспакадемію, то потрапили за кордон по обміну досвідом, працювали на сільгоспроботах і просили мого дозволу там залишитися. А я своєї батьківської згоди їм не дав… А коли вони повернулися, то сказали мені: «Ми вивчилися, попрацювали за кордоном і повернулися, як ти наказав. Що далі? Де нам знайти гідну роботу?» Я стараюся їм у цьому допомогти, але… Тепер намагаюся виправити свої помилки, налаштовуючи відповідним чином онука Ярослава. Він уже був у Канаді і має тверде переконання, що з нашої країни треба виїжджати. Я спочатку говорив йому про чесність, про рідну землю, а він відповідає: «І де ж твоя земля? Її ж уже продали. А тепер мені ризикувати життям, захищати зі зброєю в руках землю олігархів? Гарна та країна, яка захищає твої права». Тож якщо я не дозволив дітям виїхати за кордон, то хоч онукам допоможу в цьому. Якщо держава продала землю, якщо недостатню увагу приділяє розвитку освіти, то вона не має перспектив. Хто питав згоди народу на продаж землі? Ця держава не має майбутнього. Якщо в 90-х роках у нас була мафія, то зараз – узаконена мафія.
— Маєте конкретні підтвердження цьому?
— Якби не мав, то не казав би. Я зараз є учасником трьох судів, у яких оскаржую незаконні дії проти мене. От уявіть, я пенсіонер, отримую копійки. Як я можу подати позов до суду, найняти адвоката й добиватися справедливості? У пенсійному фонді сказали, що мені нарахована маленька пенсія, бо я був підприємцем. Виходить так, що я придумав бізнес, втілив його в життя, з моїх ідей кормилися кілька сімей моїх найманих працівників, і тепер держава «віддячує» за мою ініціативність маленькою пенсією?
Так от, стикнувся я з нашою поліцією. Була в мене офіційно зареєстрована рушниця. Хоча ніколи не було часу їздити на полювання. Коли оголосили карантин, державні заклади зачинилися. Але ж у мене закінчився дозвіл на зброю, його треба продовжити. Я кілька разів приходив у поліцію, проте двері там були зачинені. Зате поліція прийшла до мене додому, перевірила, чи я правильно зберігаю рушницю, перевірила документи й виявила, що в мене прострочений дозвіл. Виписують мені 85 грн. штрафу. Після цього я, нарешті, дізнаюся, що в поліцію можна потрапити з іншого входу, знаходжу відповідального за зброю, і заявляю йому, що мене оштрафували незаконно. Адже в нього є всі дані про мене, в т.ч. й номер телефону. Він же міг передзвонити й попередити, що, незважаючи на карантин, треба прийти й продовжити дозвіл на зброю. Сказати, куди прийти, коли прийти, як поїхати на комісію в Київ і т.д. А він виймає з кишені й дає мені 100 грн. і каже, щоб я заплатив штраф. Як це називається? Справа ж не в грошах. Тут живуть мої діти, онуки, навіщо ж мені виглядати перед ними порушником?! Розмова закінчилася нічим, ясно, що мені тепер треба їхати в Київ на медкомісію. Я таки заплатив той штраф, щоб виручити державу. Вона, я так зрозумів, побудована на тому, щоб викачати з населення якомога більше коштів штрафами, комунальними та іншими платежами, щоб ми не могли й дихати. Бо чим бідніший народ, тим ним легше керувати. Ясно, що за 85 грн. я не найматиму адвоката, а мовчки заплачу штраф. На те й розраховано. Але це ще квіточки…
— Розкажіть про ягідки.
— Всього не розкажеш. Спробую коротко. Мене судили без мого відома. Голосіївський суд міста Києва за порушення, якого 15 червня ц.р. я не здійснював, присудив мені 10 тис. 500 грн. штрафу, ще якесь стягнення 850 грн. й позбавлення на рік права керувати автомобілем. Я про це не знав. У кінці вересня викликають мене у Голосіївський суд вдруге, цього разу вже повісткою, й повідомляють, що я злісний порушник. Нібито я в нетверезому стані, о 12-й годині ночі, вдруге порушив правила дорожнього руху. Тут я дізнаюся, що за перше порушення мені присуджений штраф 10,5 тис., про що я щойно казав. Але я нібито здійснив порушення вдруге! Складений протокол, є відеофіксація, але на відео не я! Якась людина вже вдруге попалася без прав, без документів, і знову назвалася моїм прізвищем! Правда, переплутала ім’я і сказала В’ячеслав. «Де проживаєте?» – запитує порушника полісмен. «У Переяславі». Поліцейський заходить у базу даних. «Ви Стаценко Володимир Федорович?» – «Так». – «Народилися тоді-то, такого-то року?» – продовжує розповідати мої анкетні дані патрульний. – «Так». Це все видно на відео, яке мені продемонстрували в суді. Потім секретар суду в окремій кімнаті порівнював мій голос і голос на відео. Він визнав, що на відео – не я. Суддя припиняє проти мене цю справу і подає в департамент поліції відповідну ухвалу. Я теж їду в департамент поліції і вимагаю звести мене з тими патрульними, які так бездарно розповіли якомусь порушнику мої дані. З мене там посміялися і ні з ким не звели. Але ж це не смішно! Зараз будь-який даївець мене зупинить, звіриться з базою даних, забере моє посвідчення водія і поставить машину на штрафмайданчик! Мало того, мене вже викликала виконавча служба за ці 10,5 тис. і погрожувала заблокувати мої рахунки й описати майно, якщо я не заплачу! І їх нічого не хвилює, ніякий непрофесіоналізм поліцейських! Як у такій країні можна жити?!
— І яка у Вас ситуація зараз?
— 2 жовтня я подав апеляцію на рішення суду про штраф та позбавлення водійського посвідчення. Чекаю, на яке число призначать судове засідання.
— А третя справа?
— Про неї довго розповідати. 2014 року я попався на гачок афериста з Донецька, з числа внутрішньо переміщених осіб. Він одурив мене, граючи на патріотичних почуттях. Ми ж тоді всі були дуже збуджені через війну на Сході України. Я тоді саме продавав хату племінника і він зголосився її купити. Я пожалів його, впустив у ту хату, а він гроші не віддав. Ледве виселив його з допомогою поліції та депутата. А він написав на мене в поліцію заяву, що я нібито його вдарив. І зараз ідуть суди, які виясняють, бив я його чи ні. Так мені на старість доводиться ще і з судами мати справу. Немає в Україні ладу. То німці знущалися, то радянська влада, тепер демократи добивають. Єдина втіха – спогади про Городище.
— Я знаю, що Ви брали участь у протестах проти ТЕС …
— І чергував там. Але, повторюю, законності та справедливості в нашій країні немає…
— Які Ваші побажання переяславцям?
— Я хотів би побажати своїм землякам райського життя, але, проживши достатньо на цьому світі, мушу констатувати, що світлого майбутнього в нашої країни я не бачу. Принаймні, найближчим часом.
Олександр МАТВІЄНКО