«НЕ СЛІД НАРІКАТИ НА ДОЛЮ, БО ЩАСТЯ ПОРУЧ ІЗ НАМИ»
– переконана відома переяславка Тетяна ПАЛАТНА
Цю чарівну, екстравагантну, позитивну, мудру, завжди усміхнену жінку знають, либонь, усі жителі Переяславщини. Вона належить до творчої еліти нашого краю. Колишній начальник районного відділу культури Тетяна ПАЛАТНА розповідає читачам «Ділового…» про себе, своє життя, свої захоплення, погляди та переконання.
«НЕ СЛІД НАРІКАТИ НА ДОЛЮ, БО ЩАСТЯ ПОРУЧ ІЗ НАМИ»
— Тетяно Федорівно, повідайте читачам про свій життєвий шлях.
— Я народилася в селі Дубіївка Черкаського р-ну Черкаської області, що знаходиться за 15 км від обласного центру. Закінчивши вісім класів, вступила до Канівського училища культури, адже мала вже за плечима Черкаську музичну школу по класу баяна. Я була однією з кращих учениць народного відділення. У моєму дипломі записано: «Керівник оркестру народних інструментів, диригент». Вдячна викладачам цього закладу за мудрість та знання, якими вони щедро ділилися зі студентами. Свій трудовий шлях почала з завідувачки клубом села Хрещатик Черкаського району. Проте вже через пів року я опинилася на посаді спеціаліста Черкаського районного відділу культури. Я там прекрасно почувалася, але зустріла свого майбутнього чоловіка Андрія, який навчався в Черкаському музичному училищі за спеціалізацією «духові інструменти» (тромбон). До слова, у віці 9 років його забрали навчатися в Київську спеціалізовану школу-інтернат ім. Лисенка для обдарованих дітей. Андрій навчався разом із Павлом Зібровим, який тоді освоював контрабас. Так от, 1983 року він привіз мене на свою малу батьківщину, в Переяслав.
— Прямо так зразу?
— Не зразу, звичайно. 1978 року я закінчила училище, ми два роки дружили, в липні 1981 року в Черкасах одружилися, а восени того ж року чоловік пішов в армію. Це він наполіг, щоб ми розписалися перед його службою. 1982 року я народила сина Миколу й чекала чоловіка з війська. Андрій майже щодня писав мені листи, вони в нашому сімейному архіві зберігаються й досі. Відразу після демобілізації ми сім’єю переїхали сюди. Але на початку 90-х років минулого століття чоловік поміняв професію. Він сказав, що двох культпрацівників сімейний бюджет не витримає і подався в бізнес. Нині має своє підприємство, яке виробляє тротуарну плитку, бетонні паркани, а взагалі береться за все. Син Микола за професією юрист, закінчив Київську академію внутрішніх справ, працював у юстиції та у виконавчій службі. Маю двох онуків: 15-річну Вікторію, яка мешкає в Києві, та 11-річного Іллю, який живе в Переяславі. З обома онуками я в чудових стосунках.
— І з чого почався Ваш переяславський трудовий шлях?
— У Переяславі я пішла працювати в районний будинок культури, на щастя, там була вакансія методиста. Я перебувала на цій посаді з 1983 по 1999 рік. За сумісництвом працювала на телебаченні, в ТРК «Альта». Таким чином, я втілила одну зі своїх мрій дитинства – стати телеведучою. З малих літ моєю улюбленою актрисою була Тетяна Веденєєва, яка вела передачу «Спокойной ночи, малыши». Вона була красива, модна, стильна, розумна, ні на кого не схожа. На «Альті» я працювала п’ять років, з 1995-го по 2000-й, вела програму вітань «Бажаємо Вам» та авторську програму «І щастя вічний зорепад». Цією програмою я поставила собі завдання доводити людям, що серед сірих буднів непростого життя є щасливі люди, щасливі долі. І таких людей треба пропагувати, про них треба розповідати, доводячи іншим, що щасливим може стати кожен. Не слід нарікати на долю, бо щастя поруч із нами. Почала я проєкт зі своєї колеги, старшого методиста РБК Галини Любченко. Моїми героями та героїнями були Галина Глушко, Валентина Євсевська, Михайло Литвиненко, Ігор та Лариса Петренки, Мене й зараз через роботу на телебаченні продавці на базарі впізнають і питають: «Еге ж ви Палатна?» Крім роботи, я 1990 року заочно закінчила інститут культури ім. Олександра Корнійчука, отримала спеціальність організатора-методиста клубної роботи.
— Ви повідали читачам, що втілили в життя одну з дитячих мрій. А які були ще?
— Я мріяла стати стюардесою. Але коли дізналася, що для цього треба досконало володіти англійською мовою, зрозуміла, що це не для мене. Бо треба було брати додаткові уроки, а щодо цього мої домашні були скептично налаштовані. Мама, бачачи, що я днями кручуся перед дзеркалом, казала: «Підеш в училище культури, ти більше ні на що не здатна» ))
— Мабуть, згідно з маминим передбаченням Ви стали начальником районного відділу культури? Як це сталося?
— З легкої руки тодішнього голови РДА Петра Качкалди. Його пропозиція була для мене повною несподіванкою. На цій посаді хотів мене бачити й голова районної ради Михайло Харченко. Я ніколи не вважала себе лідером, упевненим керівником. Мене завжди приваблювали творчі процеси. Я не рвалася і не збиралася бути начальником. Проте вирішальну роль зіграло бажання колективу бачити мене на цій посаді. Тож я погодилася, але заспокоювала себе, що це тимчасово, я не справлюся з цією роботою, я її не потягну. Але вийшло так, що затрималася на цій посаді аж на 15 років. Правда, двічі писала заяву на розрахунок: Івану Бісюку через мізерне фінансування районної культури та Петру Дзецьку через скарги на мене з його рідного села Пристроми. Обидва керівники, незважаючи на непорозуміння, не мали наміру мене звільняти. А я ніколи не трималася за керівне крісло, завжди намагалася поєднувати адміністративну та творчу роботу. Наприклад, якщо мені не подобався сценарій якогось заходу, я могла за ніч повністю переробити його. І завжди відстоювала свою думку.
— Які маєте звання та нагороди?
— Маю звання Заслуженого працівника культури. Отримала його 2008 року, коли головою РДА була Валентина Усик. Правда, це питання «лобіював» ще Іван Бісюк, коли 2002 року ми на центральній площі міста успішно провели святкування 80-річчя Переяслав-Хм. району. Сценарій до свята писала я, а постановку здійснював увесь наш методичний центр. Всі думали, що ми наймали режисера зі столиці, а виявилося, що це творчий продукт начальника районного відділу культури. Але тоді зі званням заслуженого щось не вийшло. А отримала я його за районну книгу про Голодомор «Голодне розп’яття Переяславщини». Наш район дуже постраждав від голоду: 12 тис. 448 осіб – це лише офіційні дані. Тоді, за президентства Віктора Ющенка, цій темі приділялася дуже серйозна увага на всіх рівнях. Я ставилася до цього складного завдання дуже сумлінно, власне, як і до всього, за що беруся. За допомоги Валентини Усик я контактувала з усіма сільськими головами, ми постійно збирали наради, трудилися разом з бібліотекарями, працівниками клубів, зустрічалися зі свідками тих подій, записували їхні спогади… Коротше кажучи, цю колосальну роботу ми виконали на відмінно й начальник обласного управління культури подав мене одну з перших на присвоєння цього почесного звання.
— Але ж це не єдина Ваша нагорода?
— Маю Почесну відзнаку Міністерства культури «За досягнення в розвитку культури і мистецтв», багато грамот, подяк і подарунків від обласної влади. Я була на хорошому рахунку в області і (можливо, це прозвучить нескромно) входила в п’ятірку найпотужніших начальників відділів культури в Київській області. Я виступала на всіх обласних колегіях, і не тому, що рвалася на трибуну, а тому, що переді мною ставили завдання підготувати виступ. І я з обласної трибуни відверто говорила про наші негаразди. А чого мені боятися? Я – досвідчений працівник із відповідною освітою та певними досягненнями. Тож виступала різко й критично. Я навіть вносила свої пропозиції при підготовці законів України в галузі культури.
— У часи вашої роботи в РДА в районі було багато творчих колективів?
— Наші самодіяльні художні колективи ні в чому не поступалися міським. Вокальні, хореографічні ансамблі проявляли себе з найкращого боку. Скажу більше: в районі діяли театральні колективи в Циблях, Світанку, Пологах-Яненках, Пологах-Вергунах, Мазінках, Стовп’ягах плюс народний театр РБК, яким зараз керує режисер Інна Олійник. Знімати репортаж про наших артистів до Дня театру приїжджав канал «Інтер» з народним артистом України Володимиром Горянським. Я повезла їх у Світанок, де успішно працював молодий театральний колектив. Ще був відомий театральний колектив у Пологах-Вергунах, із яким працював знаний український драматург Олександр Канівець. А які в нас музиканти, солісти! Ми постійно проводили виїзні семінари для сільських працівників культури на базі сільських будинків культури за участі сільських голів. І нашим працівникам подобалося брати в них участь, ми їх зацікавлювали, навчали етики, естетики, культури мови. Прекрасні лекції читала на цих семінарах тодішній методист районного відділу культури Наталія Костюк. Все було незвично, вигадливо, креативно. Для них це було справжнім святом. Районна культура й зараз береже ці традиції, проводить виїзні семінари й запрошують мене, хоча я вже не працюю з грудня 2014 року. Це надзвичайно приємно. І взагалі, я вважаю, що сільська культура вже нічим не поступається міській.
— Можливо, Ви зарано пішли на пенсію?
— Я пішла в 55 років. Мала право працювати ще три роки, проте прийняла рішення піти на пенсію, скориставшись законодавчими новаціями (без права працювати майже чотири роки). Розумієте, я стомилася морально. Я вигоріла душевно. Це ж творча робота, вона не минає безслідно. Ненормована робота до ночі, без вихідних… Тим більше, за мізерної зарплати. Вона абсолютно не відповідала моїм душевним та фізичним затратам. Я дотримуюся такого принципу: краще піти на рік раніше, ніж на день пізніше. Я не належу до тих 95% громадян, які ходять на роботу, відбуваючи повинність.
— Але ж Ви й на заслуженому відпочинку ведете активний спосіб життя?
— Вийшовши на пенсію, я вирішила поставити крапку у своїй присутності в культурному просторі. Я стала впорядковувати та класифікувати свої папки, приділяти значну увагу кухні. Я взагалі дуже люблю готувати, причому експериментувати з новими стравами, особливо з м’ясом, рибою, випічкою. Протрималася так менше року. Потім до мене зателефонував друг сім’ї Анатолій Олексенко, який повідомив про те, що в нещодавно створений музичний колектив «Ерідон», учасником якого він є, потрібний конферансьє. Я до цього поставилася скептично, мовляв, яка з мене ведуча в такому віці? Але все ж прийшла на перегляд. Це було напередодні Дня працівників сільського господарства. Як відомо, в Ташані зареєстроване приватне підприємство «Євросем», яке спеціалізується на зернових, бобових та олійних культурах. Його засновник – мале приватне підприємство «Фірма «Ерідон», яке має представництва по всій Україні. Й от ансамблю з однойменною назвою знадобилася ведуча з досвідом. Я погодилася спробувати. А слід вам сказати, що ще я часто виступаю в ролі спічрайтера, себто промовописця. Мені замовляють написати різноманітні виступи, промови. Так от, на перегляді тодішній директор ПП «Євросем» Михайло Чернюк попросив мене написати промову на свято сільгосппрацівників. Я вдало виконала його замовлення, мною залишилися задоволені і як ведучою, так що вже майже п’ять років я співпрацюю з гуртом «Ерідон». Ми об’їздили з гастролями всю Україну, виступали перед представництвами фірми «Ерідон» на Львівщині, Кіровоградщині, Полтавщині, Житомирщині, Черкащині… Виступали й на інших заходах, наприклад, на Дні міста, на святкуваннях Дня медика, Дня працівників культури… У нас двічі на тиждень репетиції, на які ми всі йдемо, як на свято. Мені на пенсії посміхнулося таке щастя, що я не стільки працюю, скільки отримую велике задоволення.
— Назвіть учасників гурту «Ерідон».
— Це голова Ташанської ОТГ, художній керівник колективу Василь Вовчанівський (соліст), музичний керівник Микола Гриценко (клавішні), заступник голови Ташанської ОТГ Людмила Білоус (соліст, бандура), підприємець Анатолій Олексенко (соло-гітара), робітник Олександр Повчинник (бас-гітара), поки що безробітний Ігор Яковенко (ударні), директор спеціалізованого комунального підприємства «Ташань» Борис Кобець (продюсер і звукорежисер), і я, ведуча. Я за віком найстарша, й інші учасники гурту мене слухають, питають моєї думки щодо якості та звучання музичних творів у їхньому виконанні.
— Ансамбль – це не єдине Ваше захоплення на пенсії?
— Ні, звичайно. Мене «засватали» в «університет третього віку». Це така освітня організація для людей передпенсійного, пенсійного віку та людей із інвалідністю, що об’єднує осіб у групи відповідно до інтересів та дає можливість поділитися власним досвідом, знаннями та вміннями. У Переяславі він працює на базі дитсадочка «Калинка», яким завідує Раїса Голованова. Там для нас і трудотерапія, і робота на тренажерах, і заняття з психологом, і фітобар, де ми п’ємо чай із принесеними з дому наїдками. Спочатку туди ходило близько 50 осіб, потім частина «відсіялася» і нас залишилося чоловік двадцять. Ми в цьому університеті вже чотири роки, здружилися, зріднилися… Щомісяця відвідуємо культурно-масові заходи в Києві, постійно їздимо на екскурсії, двічі побували на морі, років зо два тому провели в Переяславі шикарний захід «Кохана, сорок літ з тобою поруч», зустрічаємося не тільки в «Калинці», а і в кав’ярнях… Нам усім надзвичайно цікаво одне з одним.
Ще років зо 3-4 тому в мене з’явилося нове любительське об’єднання бабусь, які ходять із онуками на Трубіж, на так званий Вальок. Засмагаємо, обмінюємося новинами, порадами, кулінарними рецептами. Плюс до того, в мене ж є давні подруги. Це Галина Глушко, Антоніна Отцевич, Тетяна Мартинова, Наталя Костюк, Любов Рубан. Тож я багата не грошима та золотом, а цікавими людьми, друзями, живим спілкуванням. Інші збирають гроші на чорний день, а я збираю на радість, на заходи, на спілкування, на поїздки.
— Що Ви скажете про міську владу, про політичну ситуацію в Переяславі, про нагальні проблеми?
— Проблеми на виду, їх усі бачать. Щодо влади, то, як показує практика, як ми її не змінюємо, а проблеми залишаються. Всі починають роботу з красивими обіцянками і блискучим майбутнім, а закінчують із підмоченою репутацією та сумнівним минулим. Опускають руки й скаржаться, що грошей немає. Так шукайте інвесторів, отримуйте гранти. Я, коли послухала інтерв’ю нашого міського голови на одному з телеканалів, написала йому в коментарі, що перфекціонізм ніхто не відміняв, що не можна стояти перед камерами абсолютно не підготовленим, без аргументів, знань і переконань. Якщо він так «плавав» у відповідях, то як міг відстояти Переяславський район?! Те ж стосується й депутатів: не можете ефективно працювати – не йдіть туди. Я, наприклад, не знаю, як вийти з такої ситуації, в якій нині перебуває місто, тому я й не йду у владу. Але впевнена, що нинішню владу потрібно міняти. Бо у владі всіх рівнів в основному дилетанти, пройдисвіти й демагоги.
— Ви попередньо визначилися, за кого голосуватимете на майбутніх виборах?
— Як прихильниця гендерної політики, свого часу у складі української делегації я проходила стажування з цих питань у Швеції. Тому мрію, щоб на базі Переяславської ОТГ здійснити пілотний проєкт, коли б у керівництві та депутатському корпусі ОТГ були лише жінки. Адже недарма в народі кажуть: «Жінка тримає дім за три кути, а чоловік за один». Упевнена, що ми б утримали й за чотири, бо жінка покликана створювати, об’єднувати і зберігати Вогнище – не лише родинне, а й суспільне. Можливо, саме тому я голосуватиму за жінку. Впевнена, що жінки себе ще покажуть. І не судіть нас по роках. Як кажуть, молодість без мудрості сліпа, а мудрість без молодості безсила. Я на своїх посадах учила молодь й одночасно вчилася в молодих. Це процес взаємний. Головне – мислити нестандартно, не стадно. Бо коли однаково думають усі, значить, не думає ніхто.
— Тетяно Федорівно, Ви – віруюча людина?
— Так, я поважаю всі релігії, бо кожна з них несе Світло Істини. Але найбільше до душі мені Рідна Українська Національна Віра, РУНВіра. Я маю вдома працю «Мага Віра» засновника РУНВіри, українського філософа Лева Силенка. Я сповідую це вчення, його афоризми та постулати часто використовую на сцені. Адже сцена – це мій Храм.
— Які Ваші побажання переяславцям?
— Ніколи не нарікайте на життя, не кажіть, що воно тяжке, не шукайте в ньому поганого. Носіть у собі більше Сонця, даруйте Сонце, будьте сонячними. Вірте, що завтрашній день буде кращий від сьогоднішнього. Кожну хвилину проживайте настільки щасливо, наскільки це можливо!
Допитувався Олександр МАТВІЄНКО