ДОСВІД, КРЕАТИВ ТА БАГАТО ОРИГІНАЛЬНИХ ІДЕЙ – усе це має нинішній будівельник та колишній працівник культури Віктор МЕВША

Наш сьогоднішній співрозмовник має за плечима багатий професійний та життєвий досвід, уміє спілкуватися з людьми та реалізовувати власні ідеї. Про культуру, будівництво, ситуацію в НІЕЗ, стан справ у місті та в сусідньому Борисполі – читайте у викладі розмови з підприємцем Віктором Мевшею.
— Вікторе Петровичу, Ви переяславець?
— Так, я народився 1963 року в Переяславі, хоча до семи років жив у Малій Каратулі. Мій батько родом із Кагарличчини, мати – з Малої Каратулі. Я жив із бабусею, потім батьки побудували на Підварках будинок, тож у перший клас пішов уже в Переяславі. Тоді четверта школа була восьмирічкою, мала два приміщення. Я відвідував колишню земську школу, більш відому як курси ЦО. Нині там знаходиться територіальний сервісний центр МВС. А друге приміщення – на розі Новокиївського шосе та вул. Петропавлівської, там навчалися учні середніх та старших класів. У четвертий клас я вже пішов у нове приміщення четвертої школи. 1982 року вступив до Київського державного інституту культури (нині – КНУКМ) на факультет культурно-просвітньої роботи, спеціальність – організатор клубної роботи. Після закінчення вишу 1986 року повернувся до Переяс­лава, пішов працювати в районний будинок культури. На той час там підібрався дуже гарний колектив: Тетяна Палатна завідувала методичним кабінетом, з нею працювала Наталя Костюк, Ярослав Лихо­вид трудився на посаді режисера, Світлана Кучеренко була хореографом, Микола Гасик – директором… А я працював режисером дискоклубу. Я ж іще студентом підпрацьовував на дискотеках у кафе «Зоря­не» біля консерваторії, тож досвід подібної роботи мав. Я став першим «говорящим» діджеєм. Проводив тематичні дискотеки, крутив відеомультфільми, організовував конкурси дискотек, діджеїв… Школярі, які свого часу крутили дискотеку на стадіоні, ходили до мене писати музику. Через рік у педінституті з’явилася посада звільненого секретаря комітету комсомолу. То був романтичний час: перестройка, гласність, на різні посади почали влаштовувати конкурси. На цю теж. За рекомендацією Анатолія Брехунця та Валентини Довгої я взяв у ньому участь і переміг.
— Так Ви були членом КПРС?
— У тому й справа, що ні! З 1987 по 1991 рік працював на партійній роботі й не був комуністом. Коли ще робив в РБК, мені з міськкому партії надходили пропозиції, проте я віднікувався. Мало того, я й за кордон їздив, не маючи партквитка. Перед самим розпадом СРСР був, зокрема, в Італії, в літньому молодіжному таборі. Там освоїв професію пожежника. Ми навіть виїжджали на гасіння справжніх пожеж. Були на екскурсіях, бачили руїни Помпеї, Неаполь, були на Капрі. У Болгарію, в місто Русе, їздив у складі студентського загону педагогічних навчальних закладів області. Правда, це було вже 1992 року. Частина студентів працювала там на консервному заводі, заморожували та консервували горох, кукурудзу. Друга частина нашого загону збирала виноград. Ми не тільки працювали, а й побували на екскурсіях на Сонячному березі, у Велико-Тирновому, в Габрово. До слова, в Габрово є Національний музей, схожий на переяславський скансен просто неба. Тільки він динамічніший від нашого, там історія переплітається з сучасністю. Крім того, я курирував літні студентські сільськогосподарські загони нашого вишу, які працювали в Київській області.
— Після розвалу Союзу…
— …я перейшов на посаду голови студентського профспілкового комітету. Теж, до слова, на конкурсній основі. Проробив там три роки, до 1994-го. Взагалі інститутський період – 1987-1994 роки – був надзвичайно цікавим і насиченим. Це був час становлення педагогічного та студентського колективів. Ми будували новий корпус інституту, другий гуртожиток, облаштовували футбольне поле, проводили безліч суботників…
— А після 1994-го…
— …я переїхав у Київ, зайнявся будівництвом. Працював у ТОВ «Магістраль» заступником директора з будівництва. Ми будували АЗС, виробничі комплекси. Потім, 2002 року, пройшов співбесіду в інвестиційній компанії, в якій пропрацював майже десять років. Вона спочатку називалася UDP – Об’єднана девелоперська компанія, а потім – DeVision, саме під такою назвою вона нині відома в Україні. Ця компанія мала шістьох генеральних директорів за напрямками. Я був одним із них. Це називається службою замовника. Кожен гендиректор мав два-три проєкти. Всі мої проєкти нині успішно працюють. Як втілювався проєкт? Ми знаходили земельну ділянку, зай­малися її оформленням на нашу фір­му, а далі вже супроводжували будівництво. В моєму підпорядкуванні були архітектори, інженери. За моєї безпосередньої участі побудовані бізнес-центри DeVision, «Європа», один із найуспішніших нині торгових центрів «Домосфера», торговий центр «Атмосфера» та ін.

ДОСВІД, КРЕАТИВ ТА БАГАТО ОРИГІНАЛЬНИХ ІДЕЙ –  усе це має нинішній будівельник та колишній працівник культури Віктор МЕВША

— Чим була зумовлена така різка зміна спеціальності? Ви ж будівельної освіти не маєте?
— Не маю, хоча можливість її отримати була. Взагалі я, ще коли вчився в інституті, пробував себе в різних спеціальностях: працював у будинку моделей, на телебаченні, в програмі «5 хвилин на роздуми», а в Переяславі підробляв диктором на радіо, коли воно ще було при газеті. Знаєте, робота в культурі мені трохи приїлася, адже кожні вихідні, кожне свято я мусив бути на роботі. Через знайомих знайшов роботу в галузі будівництва. Вчився на ходу, але особливих спеціальних знань від мене й не вимагалося. Я ж не був проєктантом. Працював із паперами, комунікував із посадовцями різних рівнів, аж до команди мера Києва Олександра Омельченка. Це робота більше менеджера, ніж будівельника. А спілкуватися з людьми я вмів ще з часів навчання в інституті. Працював, набирався досвіду, вирішував усе складніші завдання… Мене­джмент – він же схожий у різних галузях, тільки специфіка в кожному випадку дещо інша.
— Інвестиційна компанія після здачі об’єкта в експлуатацію продає його?
— Не відразу і не обов’язково. Проєкт може успішно працювати й на компанію-інвестора.
— Вікторе Петровичу, скажіть кілька слів про свою сім’ю.
— З першою дружиною Світланою, медиком за професією, ми прожили 20 років, 2015-го розлучилися. Маємо двох дітей. Старшому сину Роману 25 років. Він архітектор, працює в інвестиційній компанії. Одружений, має дочку Алісу, якій у квітні виповниться один рік. Крім Романа, я маю 14-річну дочку Мілану. Вона київська школярка, навчається в художній школі. Вже третій рік я живу в громадянському шлюбі з бориспільчанкою Тетяною Павленко, випускницею переяславського вишу, нині начальником управління освіти Бориспільської міської ради. Тому я живу на три адреси: Бориспіль, бо там дружина, Переяслав, бо тут батько, майно й робота, і Мала Каратуль, де я маю будинок.
— Чим займаєтеся в Переяславі?
— З 2012 року я зареєстрований як фізична особа-підприємець, плачу податки в рідне місто. Займаюся в основному будівництвом будівель і споруд. Ми по програмі ПРООН утеплювали в Дем’янцях школу, перекривали клуб у Строкові… У місті ми перекривали покрівлі в комунальних будинках №34 та 36 по вул. Б.Хмельницького, по тій же програмі ПРООН зробили ремонт їдальні ЗОШ №1, ремонтували дах ОСББ «Акація 1» по вул. Можайській, 7… Що стосується останнього, то це для мене був різноплановий досвід. Реалії життя такі, що багато проєктів, навіть при використанні державних та міжнародних коштів, робляться неякісно, недбало, неграмотно і т.д. Одним словом, «до коліна».
В одному з попередніх ваших інтерв’ю депутат В’ячеслав Саулко розповідав, як був зроблений проєкт штучного футбольного поля біля ЗОШ №4. От приблизно так… Я, звичайно, дякую всім людям, причетним до заходу в місто й район програми ЄС/ПРООН, дякую, що допомогли створити ОСББ, співфінансували ремонт будинків та громадських приміщень. Але, щоб освоїти ці кошти, треба виготовити проєктно-кошторисну документацію. Іноді її вимагається зробити дуже швидко, тож вона виходить неякісною. А інколи причиною недосконалих проєктів є й низька кваліфікація проєктантів. Таке враження, що нині головна задача проєктантів – намалювати картинки й оцінити їх, тобто зробити кошторис. Хоча, звичайно, в Переяславі є проєктанти, які виконують свою роботу добре. Непорозуміння були і з документацією по ОСББ «Акація 1». Там слід було демонтувати стару покрівлю, змінити її конфігурацію… Це вже був, фактично, не ремонт, а реконструкція. У проєкті були показані певні види робіт, які в кошторисі були відсутні, деякі заміри були виконані неправильно, тож по факту витрат було більше, ніж передбачав проєкт. Це в певній мірі був аналог із роботами по даху четвертої школи. І ситуація склалася схожа. Тим більше, що будинок ОСББ – старий, і на стадії виготовлення проєкту ситуація вимагала детального обстеження на предмет того, чи витримають фундаменти і стіни проєктне навантаження. А в разі чого – відповідав би виконавець. Тож, виконавши близько 80-90% робіт, я, на вимогу мера та його команди, змушений був із того об’єкта піти.
— Але ж ваші працівники отримали кошти за роботу?
— Безумовно. Я з людьми розрахувався повністю. У мене є постійний кістяк колективу, а решту працівників я наймаю, адже утримувати їх при нестабільності замовлень нерентабельно. Звичайно, на тому ОСББ я зазнав матеріальних та певних іміджевих втрат, проте надбав безцінний досвід того, чого варта співпраця з міською владою. Адже мене просили по-хорошому піти, а потім отримати інше замовлення від міста, наприклад, на облаштування туалету в парку ім. Григорія Сковороди. З часом обіцянки успішно «забулися». Може, це й на краще, бо той туалет викликає багато запитань. Думаю, що за таку суму можна було два туалети збудувати. Адже я виконував реконструкцію стадіону ім. Лобановського, де крім огорожі самого стадіону капітально ремонтував туалет. Його площа майже така ж, як і паркової вбиральні. З того стадіонного туалету залишилися лише стіни, решту ми перекривали, перетирали, перештукатурювали, поміняли всю сантехніку, столярку. На той час, а це був 2016 рік, такі роботи коштували 200 тис. грн. Ну, хай коробка, яка залишилася, потягнула б ще 200 тис. Між іншим, я отримав можливість працювати на стадіоні не через дружбу з мером, як дехто думав, а тому, що до мене там перебуло вже п’ять підрядників. Але одні не мали досвіду, інші були платниками ПДВ, що «з’їдало» їхній заробіток, а стадіон – не платник ПДВ, а я ні. Тому мене попросили виконати ті роботи, з чим моя фірма успішно справилася. Ще й подяки отримали, бо зробили перший у Переяславі туалет для інвалідів, з пандусом, широкими дверима і спеціальною кабінкою. А якщо повернутися до четвертої школи, то там і помилки проєктантів (вільні чи невільні), і технологічні порушення самого підрядника. Навіть те, що він сміття не прибрав, це вже порушення. Бо в кожному кошторисі передбачене прибирання території та вивіз сміття.
— Ви знайомі з будівельним досвідом наших сусідів-бориспільців. Там теж такий безлад твориться?
— Звичайно, знайомий. Ось дивіться: з 2016 по 2019 рік у Борисполі при всіх восьми школах зроблені штучні футбольні поля. Цим же підрядником, який працював у Переяславі, за цією ж програмою фінансування 50х50 (50% іде з державного бюджету, 50 – з місцевого). Але в проєкти входили і ворота, й огорожа, й снаряди для воркауту. Правда, поля в них менші, ніж у четвертій школі, 42х32 м, тільки минулого року в гімназії «Перспектива» було зроблене велике штучне футбольне поле за 12 млн. грн. Тут уже не було розподілу коштів 50х50, тут область оплатила лише покриття поля, а решта робіт виконана за кошти міського бюджету. Так от, вартість одного кв. м переяславського поля, без огорожі, без воркауту й, мабуть, без воріт, склала близько 1 300 грн., а в Борисполі з усіма снарядами та конструктивами – 1 100 грн. Площа нашого футбольного поля – 2 600 кв. м. Навіть якщо просто взяти 200 грн. різниці у вартості 1 кв. м, то виходить, що вартість нашого поля завищена як мінімум на 520 тис. грн., тобто більш ніж на пів мільйона. Чому ж виникла така ситуація? В Бориспільському управлінні освіти є інженер-будівельник, який здійснює технагляд за роботами. В Бориспільській міській раді є управління капітального будівництва, яке теж контролює виконання робіт. Там у якісній роботі зацікавлений бориспільський міський голова. На ці об’єкти приїжджав і власник фірми-підрядника. Там був контроль. Відповідний і результат.
— Напевне, в наших сусідів краща ситуація не лише з футбольними полями…
— Безумовно. Кожному бориспільському депутату виділяється на його округ по 1 млн. грн. А якщо це помножити на 4-5 років, виходить непогана сума, наприклад, на благоустрій кожного округу.
— Переяславські депутати теж пропонували таку ідею, проте мер Тарас Костін на неї не пристав.
— Звичайно, бюджет Борисполя втричі більший від бюджету Переяслава, проте в нас можна було виділяти, наприклад, по 300 тис. депутатських грошей. Це й контроль за якістю робіт, і конкретна робота влади на окрузі, й підняття престижу депутата.
— Ви були депутатом міської ради V скликання…
— …і головою земельної комісії. Ми поновили чергу на земельні ділянки і фактично закрили її, принаймі пільговики землю отримали. Все це робилося відкрито, до процесу були підключені ЗМІ. І рішення комісії та передсесійного засідання майже завжди враховувалося. Нині, наскільки я знаю, все далеко не так гладко. Знову ж таки, не можу не згадати про досвід Борисполя. Там за останні десять років збудовано близько ста таунхаусів. Таунхаус – це кілька з’єднаних між собою будиночків із окремими входами та двориками. Їх бориспільська влада дає молодим спеціалістам – освітянам та медикам – зі спільною оплатою: 50% коштів надає бюджет міста, решту 50% – власник будинку.

(Закінчення інтерв’ю буде пізніше. Слідкуйте, буде цікаво)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *