«ДЛЯ МЕНЕ НАЙЦІННІШЕ – ЦЕ СВОБОДА», –

стверджує переяславський музикант, Почесний громадянин міста Юрій ДЕБЕЛЯК

«Кожна Ганна по-своєму гарна», – каже українське прислів’я. Тобто кожна людина по-своєму талановита. Але серед розкритих та прихованих талантів іноді знаходиш справжні діаманти, які своєю красою надихають на творчі звершення тих, хто має щастя їх бачити. Саме до таких особистостей-діамантів належить баяніст музичної школи Юрій Дебеляк, талановита, щира, розумна, дотепна й водночас дуже скромна людина. Пропонуємо читачам ближче познайомитися з цим яскравим представником творчої еліти Переяслава.

— Юрію Миколайовичу, я Вас знаю з дитинства. Пам’ятаю, батько казав, що Ви за національністю болгарин…

— Так, я народився в Бессарабії, в селі Камчик Саратського району (нині – село Зоря Білгород-Дністровського району) Одеської області. Це була територія колишньої Ізмаїльської області. Я з’явився на білий світ 1941 року, в часи безвладдя, коли «червоні» вже пішли, а «коричневі» ще не прийшли. (Правда, в нас були не німці, а румуни). Мабуть, саме тому я все життя відчував себе вільною людиною і не сприймав ніякого тиску. Село наше було повністю болгарським. Неподалік розташовувалися українське козацьке, українське селянське та молдавське села. Усі жили дружно, ніяких конфліктів на міжнаціональному ґрунті не виникало. До слова, коли на початку Другої світової війни прийшли румуни, то вони запитували: «А коли вам було краще, при «червоних» чи при нас?» А наші селяни відповідали: «Найкраще було тоді, коли вони вже пішли, а ви ще не прийшли».

— Ви знаєте болгарську мову?

— Це моя рідна мова. Я нею розмовляю, пишу, правда, гірше, бо з першого класу навчання в нас почалося російською. Українську мову як предмет ввели аж у четвертому класі. Вона, до слова, давалася мені легко. А вже у п’ятому як іноземну почали викладати французьку. Болгарську мову тоді не викладали взагалі. Зараз інші часи і я заздрю нинішнім школярам, що мають змогу вивчати рідну мову. А мені доводилося самотужки вивчати болгарську, купувати літературу.

— Я припускаю, що Ви народилися в такому краї і в такий час, що сімейні історії Вашого роду були цікавими, хоча й драматичними…

— Мій батько Микола Юрійович був за спеціальністю агрономом. По батьковій лінії, я точно не знаю, але, швидше за все, було польське коріння. На це вказує й прізвище – Кочеровські. Прадід Єрмолай рано помер і старший його син Андрій Кочеровський взяв на себе тяжку ношу виростити чотирьох своїх менших братів і двох сестер. Він був головою сільради, його 1940 року заарештували й він згинув десь у радянських концтаборах. Другим був мій дід Юрій, професор сільськогосподарського інституту в Одесі, який теж рано помер, а його сина, мого батька Миколу, взяв на виховання колишній матрос броненосця «Потьомкін» Іван Почитар. Третього, Павла, 1941 року розстріляли румуни за участь в антирумунському Татарбунарському повстанні. Четвертий, Іван, був мічманом і загинув на флоті. Наймолодший, Веніамін, пройшов усю війну, був поранений. Ще в них були дві сестри Таїсія і Катерина, про долю яких я нічого не знаю. Їх усіх підняв на ноги й дав їм освіту Андрій Єрмолайович Кочеровський, рідний брат мого діда Юрія.

— А по лінії матері?

— Там простіше. Дід-чоботар Трифон Петрович Георгієв мав трохи землі, хазяйнував. Він, бачачи мою тягу до олівця та баяна, казав мені, що малювання та музика – це порочні схильності. Хотів зробити з мене шевця, але так і не вдалося. Баба Варвара Еммануїлівна була домогосподаркою. Мама Акуліна Трифонівна була кравчинею. Цікаво, що мій батько був записаний не на прізвище Кочеровський, а на прізвище своєї матері, етнічної болгарки Олександри Дебеляк. Так і я став Дебеляком.

— Ви закінчили…

— Десятирічку в рідному селі, а потім, 1962 року, Білгород-Дністровське музично-педагогічне училище. Чому пішов саме туди – бо музичної школи в нас не було, а в музичне училище без музшколи мене б не прийняли. Між іншим, це училище закінчив і твій дядько – Леонід Петрович Матвієнко. Я отримав направлення в Переяслав-Хмельницьке педучилище на посаду викладача музики. Директор Камчицької школи  хотів, щоб я повернувся в рідне село, бо у школі якраз не було вчителя співів. Але мені захотілося подивитися світ. Хоча й до сьогодні мене тягне додому…

Так от, у Переяслав-Хм. педучилищі я відпрацював чотири роки, а потім перейшов у музичну школу, якою тоді керував її перший директор Мирон Татур. Між іншим, у педучилищі мене найкраще зустрів твій батько Володя. І хоча я згодом перейшов у музшколу, ми продовжували дружити сім’ями. У музичній школі я працюю й донині, залишив лише двох учнів, ось через три роки випущу їх – і вже повністю відійду від роботи.

— Ви працювали в педучилищі під керівництвом Григорія Новохатька…

— Григорій Михайлович був сильним адміністратором, вимогливим, але справедливим керівником. І, що викликає глибоку повагу, особливо зараз, у ті радянські часи він всіх педагогів змусив розмовляти українською мовою, ввів єдиний мовний режим.

— Юрію Миколайовичу, розкажіть про свою сім’ю.

— Моя дружина Валентина Афанасіївна за національністю була росіянкою, народилася в Брянській області. Ми разом навчалися в Білгород-Дністровському, перед закінченням училища побралися й разом приїхали до Переяслава. Вона відразу пішла працювати в музичну школу, викладала баян. Спочатку ми жили в готелі, не могли знайти квартиру, потім винаймали житло в старенькій хатці без зручностей. На жаль, сталося так, що Валя дуже серйозно захворіла, лежала в Києві на лікуванні, там 1964 року й старшого сина Юру народила. У тій київській лікарні працювала одна лікарка-єврейка, на жаль, забув, як її звали. Золота була людина! Усім своїм пацієнтам вона змогла добитися від влади квартири. Так і ми отримали квартиру в будинку навпроти колишнього універмагу. Дочка Аня народилася 1966 року, вже в Переяславі. Моя дружина пішла з життя 1991 року. Син Юра трохи попрацював на переяславській філії заводу «Київприлад», на швейній фабриці, потім вступив до Київського педінституту ім. Горького (нині – Драгоманова), на філологічний факультет, спеціальність російська мова та література. В інституті захопився філософією, після його закінчення трохи попрацював в школі одного з сіл району, у міському музеї, а потім пішов у Київську духовну семінарію, після чого закінчив духовну академію. Нині служить в одній із церков Києво-Святошинського району. Одружений, має 9-річну дочку Сашу. До слова, обоє моїх дітей на знак поваги до маминого роду, до діда Юрія Єрмолайовича, взяли собі прізвище Кочеровські. Тим більше, що в дідових братів дітей не було й більше не залишалося носіїв цього прізвища. Аня живе зі мною, вона закінчила Брянське музичне училище, нині викладає в нашій музичній школі вокал та сольфеджіо.

— Коли у Вас відкрилися музичні здібності?

— Чесно кажучи, вчитись у школі я не хотів, зате змалку освоїв гармошку. Потім директор школи дав мені додому баян, щоб я вчився і грав у номерах шкільної самодіяльності. А для мене нічого кращого й не треба було. Згодом я грав на різних вечірках, танцях. Мелодії підбирав на слух. Що цікаво, майже ніхто з моїх родичів не володів музичними інструментами. Хоча музична культура в родині була присутня, вдома співали на два-три голоси. Дід Трифон якось у німецького майстра замовив гітару для своєї старшої дочки, моєї мами, і мандоліну для сина. Інструменти вийшли дуже красиві, з інкрустацією. Мамі якийсь болгарин показав кілька музичних прийомів, тож вона трохи грала на семиструнці й навчила мене одного болгарського маршу. Порівняно недавно я з допомогою  Інтернету виявив, що це перший гімн Болгарії. Ще згадується один цікавий епізод. До нас із сусіднього болгарського села приїжджав єврей Мошка. Він брав гітару, розстроював її, опускаючи нижню струну на тон нижче, і грав єврейський марш, який у нього виходив ніби аж із якимись завиваннями. Мені вдалося це все підібрати і відтворити. Дід від сміху аж посинів. Проте все одно він вважав музику несерйозним ремеслом. Коли я, вже почавши працювати в Переяславі, приїхав у відпустку у свій Камчик, дід здивовано запитав: «Так тобі за це (за музику) ще й платять?!» Свого часу бабуся, коли виявляла, що я прогулюю школу і в дальній кімнаті граю на баяні, ганяла мене віником і кричала: «Чи це тобі хліб дасть?!» А вийшло так, що саме музика і стала моєю професією. Крім музпедучилища, 1974 року я заочно закінчив ще й музично-педагогічний факультет Ніжинського педінституту. Навчався, до слова, разом із баяністами переяславського педучилища Олегом Драгуновим та Володимиром Матвієнком.

— Скільки баяністів, хоч приблизно, Ви випустили?

— Я викладав не лише баян, а й акордеон. Скількох дітей навчив – це порахувати неможливо. Скажу лише, що серед моїх вихованців – випускники консерваторії та музучилищ, а також музично-педагогічних факультетів училищ та інститутів. Треба розуміти, що музична школа не має своїм головним завданням підготовку майбутніх музикантів. Вона дає загальну музичну освіту, виконує естетичні функції. Тим не менше, зі мною в музшколі працюють дві мої учениці, які закінчили Київське музичне училище ім. Глієра – Лідія Тесля і Тамара Кичак.

— Ви були учасником оркестру музшколи…

— У музичній школі були такі заходи, коли кожний педагог виходив на сцену, грав якісь п’єси, тобто показував свій професійний рівень. Директор музшколи Володимир Проказов вирішив, що краще викладачів зібрати в оркестр, щоб грали всі разом, а не кожний окремо. Звичайно, ми виступали і перед учнями та батьками, і на різних міських та районних заходах.

— Розкажіть про Ваше знамените тріо баяністів.

— Засновниками тріо в кінці 70-х років були Володимир Проказов і я. В першому нашому складі грав і нині покійний Андрій Погасій, згодом – Леонід Матвієнко. Значно підсилив наше тріо баяніст Юрій Шкарупін, талановита людина з консерваторською освітою. Крім того, Юрій Петрович під час служби в армії був керівником інструментальної групи, тож умів триматися на сцені і це вміння передавав нам. Шкарупін виконував складні партії, розписував академічно-класичний репертуар для всього тріо. А партії народного і джазово-естрадного репертуару писав я. Після того, як Юра пішов із музшколи, третім учасником ансамблю був спочатку син Проказова Валентин, а після нього баяніст Олег Маркович. Я виконував партію другого баяна, яка за технічністю не відрізнялася від першого, а в деяких моментах виконання було навіть складнішим, бо доводилося підлаштовуватися під перший баян.

— Де гастролювало Ваше тріо?

— 1992 року ми зайняли перше місце на міжнародному фестивалі-конкурсі в місті Бішкек (Киргизія). 1998-го, 2000-го та 2002-го брали участь у міжнародному фестивалі-конкурсі в місті Ржев (Російська Федерація), де також ставали лауреатами, займаючи перше та третє місця. Ще ми їздили з концертними номерами до міста-побратима Пайде (Естонія), це був 2006 рік.

— Які ще колективи Ви організовували?

— Було тріо з Оксаною Неждановою (клавішні) та Оленою Доброскок (скрипка), яке 2009 року завоювало Гран-прі на фестивалі «Кубок Надросся» на міжрегіональному конкурсі в Рокитному. Рівень цього конкурсу був дуже високим, журі складалося з вимогливих професійних музикантів, а головою журі був народний артист України, знаменитий Сергій Грінченко. 2008 року їздили з цим колективом у Вілейку (Білорусь). Зараз я теж граю в тріо разом із Володимиром Євсевським (гітара) та Русланом Накоренком (бас гітара). Може, до нас приєднається й Вадим Ноздровський (саксофон, кларнет). Планую виступати перед глядачами, поки на сцену не підніматимуть лебідкою)) Коли я недовгий час працював у педуніверситеті (2001-2005 рр.), в нас там теж було гарне тріо баяністів, у якому, крім мене, виступали Микола Губар та Анатолій Виногородський.

— Ви і музичні збірники випускали?

— Перший збірник «Твори для баяна та акордеона» вийшов 2007 року на честь 1100-річчя від першої літописної згадки про Переяслав за кошти міськради, коли міським головою був Іван Якименко. Книга вийшла в Києві, у видавництві «Музична Україна». 2013 року в Переяславі вийшли «Власні твори та обробки для музичних шкіл». Ними користуються музичні школи Київської області та музшколи Черкас. Серед творів, які там розміщені, є джазова п’єса на тему української народної пісні «Галя по садочку ходила», виконана в Празі на міжнародному конкурсі. За її виконання музиканту з Черкас присудили перше місце. А 2017 року, також у Переяславі, за власний кошт я видав «Обробки українських народних пісень для музичних шкіл». Нині готую ще один збірник обробок пісень для дітей.

— Цього року Вам присвоїли звання Почесного громадянина міста…

— Про те, що моє прізвище подали на присвоєння цього почесного звання, я дізнався десь за місяць до розгляду. Це поклопоталася музична школа на чолі з її директором Ганною Іфтоді. Чесно кажучи, поряд із такими видатними постатями, як Михайло Сікорський та Михайло Литвиненко, я почуваюся не дуже затишно.

«ДЛЯ МЕНЕ НАЙЦІННІШЕ – ЦЕ СВОБОДА», –

— Ну, це взагалі унікальні люди. Але ж список складається не тільки з корифеїв, а й просто з видатних особистостей, тож, на моє переконання, Ви там знаходитеся заслужено.

— Можливо. Саме вручення відзнаки відбувалося на День міста, була святкова  церемонія, я й не чекав такої врочистості.

— Як Ви ставитеся до російської мови, російської культури та російської агресії?

— Якщо Гітлер любив музику Вагнера, це ж не значить, що Вагнера слід заборонити. Я з дитинства вихований на творах Пушкіна, це дійсно геніальний поет. З іншого боку, з мене Путін зробив українського націоналіста. Йому слід подякувати вже за те, що він пробудив національну самосвідомість українців. Крім того, я добре пам’ятаю голод 1946-47 рр., коли на Бессарабії померло дуже багато людей. Дорослі говорили, що в Одесі вантажили на баржі зерно й кудись відправляли, а поряд співвітчизники пухли з голоду. Якось у ті роки бабуся Варвара принесла вузлик із грубими висівками. Я їв їх дерев’яною ложкою й досі пам’ятаю, які вони були смачні. Мій двоюрідний дядько, батько шістьох дітей, був сторожем у конторі «Заготзерно», і його вбили голодні люди. Згодом я зрозумів, що це була цілеспрямована політика радянської влади. Тому я не хочу російського нічого, ні гарного, ні поганого. Пішли вони від нас – нехай ідуть з Богом, хай вихваляються своїми досягненнями і при цьому їздять на німецьких автомобілях. А для мене найцінніше – це свобода. Я співчуваю білоруським протестувальникам і розумію їх. Так хочеться, щоб українці, нарешті, зажили щасливо! Адже наша Україна – це справжня красуня! Коли я переїжджав кордон, повертаючись із Росії, завжди звертав увагу, що в нас зеленіше листя, охайніші городи та красивіші жінки.

— Які Ваші побажання переяславцям?

— Бути гідними історичної слави Переяслава. Це унікальне місто. Я це зрозумів, я полюбив цих людей, я, коли сюди приїхав, зі здивуванням виявив, що це повністю україномовне місто, хіба що в міськраді розмовляли російською. Воно й мене зробило справжнім українцем. Миру переяславцям, здоров’я, любові, здійснення мрій!

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *