АНГЛІЙСЬКА ЗАКОНОСЛУХНЯНІСТЬ, НІМЕЦЬКА ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ, –

саме такою хоче бачити майбутню міську владу науковець Людмила НАБОК

Ми продовжуємо знайомити читачів із творчою елітою Переяслава, з людьми, на ідеї та креативні доробки яких має звернути увагу майбутня міська влада, якщо вона дійсно хоче зробити якомога більше для розквіту міста та блага його жителів. Сьогодні гостем нашого видання є видатний етнограф, краєзнавець, людина з унікальними знаннями та напрацюваннями, колишній директор Меморіального музею архітектора Володимира Гнатовича Заболотного Людмила НАБОК.

АНГЛІЙСЬКА ЗАКОНОСЛУХНЯНІСТЬ, НІМЕЦЬКА ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ, –

— Людмило Миколаївно, розкажіть про свій життєвий шлях: де народилися, де навчалися, де працювали…

— Тут повний калейдоскоп. Народилася в Будапешті, школу закінчила в Новосибірській області, а вищу освіту здобула на історичному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка.

— Цікава географія. Розкажіть, будь ласка, детальніше.

— Моя мама Ловягіна Євгенія Михайлівна – чистокровна росіянка, яка в дитинстві опинилася в Переяславі. Її батько, мій дідусь по мамі Михайло Андрійович Ловягін, під час Другої світової війни командував полком. Його ординарець був родом зі станції Переяславської. Станом на літо 1943 року бабуся Олександра Григорівна зі своїми дітьми жила в Саратовській області. Було дуже сутужно, вони практично голодували. Тож ординарець відразу після звільнення Переяславського запропонував діду перевезти сім’ю до його матері. Так бабуся з дітьми: моєю мамою, її рідним братом Сергієм та тіткою Надією на початку 1944 року опинилися в нашому районі. Згодом дідусю як підполковнику дали ділянку в Переяславі, в районі нинішнього «Укртелекому». Коли він повернувся 1947 року, бабуся, дуже активна й енергійна жінка, вже розпочала будувати хату. Так вони отаборилися в Переяславі. Дідусь очолював місцеву цивільну оборону. Він помер 1951 року. Бабуся працювала в культурі бухгалтером і касиром. А мама була вчителькою, в 1976-97 рр. викладала німецьку мову у Світанку, в Дем’янцях, у міській школі №5, у педінституті.

— А тато?

— Мій тато Микола Іванович – родом із Лубен. був військовим, зв’язківцем. Він служив у Переяславі, у військовій частині. Тут і познайомився з мамою. Потім він служив в Угорщині, де я й народилася. Батьки казали, що мені в Будапешті «не кліматило», тому з 9 місяців я виховувалася спочатку лубенською бабою та її двоюрідною сестрою, а згодом у Переяславі, ще й закінчила тут перший клас у першій школі. Потім батьки забрали мене до себе, а на той час батька перевели в Новосибірськ. Я навчалася там із другого по сьомий клас, мене називали «хохлушкою».

— Ви не відчували складнощів при переході з української на російську мову?

— Я росла в російськомовній родині, але ж перший клас закінчила в Переяславі, абетку вчила українську, писала й читала українською. До слова, моїм однокласником був відомий нині в Переяславі кардіолог Віктор Конченко. Звичайно, перейти на російську мені було важко. Те, що нині називають булінгом, я сповна відчула в Росії на собі. Причому в другому класі мене не сприймала вчителька, яку дратувало, що я не можу адаптуватися до російської мови. Потім мене перевели до іншої школи, де вчителька зовсім інакше ставилася до мене. Але я мусила залишити ту школу, бо батька перевели в Коченьово, що за 50 км від Новосибірська. Там була інша біда: всіх чомусь дратувало, що я дуже добре знаю англійську мову. Мені тоді було 12-13 років, і я своїм кривдникам завжди давала відсіч. Підсвідомо розуміла, що треба опиратися, бо бачила, як ставляться до тих, хто здається й опускає голову. Звичайно, це було не таке страхіття, як зараз інколи показують по Ютубу, але я зі своїми кривдниками билася й ганяла по партах. Хоча в мене там були й подруги, я не жила за правилами, які мені нав’язували неформальні дитячі лідери. А потім мені пощастило: батьку в райцентрі Карасук, найпівденнішому населеному пункті Новосибірської області, це північний край Кулундинських степів, запропонували посаду військового комісара. Ми переїхали і я потрапила у згуртований клас.

— Що маєте на увазі під словом «згуртований»?

— Клас був дружний, зокрема, учні прийняли рішення не вживати матюків. Я взагалі в Росії не могла звикнути до постійного «мать-перемать». У Переяславі я такого ні від кого не чула: ні від батьків, ні від їхнього оточення, ні від дітей, ні на вулиці. А там це як норма. Наш клас свідомо боровся за чистоту мови. Ще однокласники постановили не давати одне одному прізвиська, а звертатися лише на ім’я. Тож із сьомого по десятий клас я вчилася в такому свідомому колективі. І це була заслуга вчительки. Після восьмого класу нас залишилося лише 16 чоловік, яких мали «розкидати» по паралельних класах. Ми всі разом пішли до директора і нас залишили, незважаючи на те, що було п’ять дев’ятих класів.

— Після закінчення школи Ви…

— …за наполяганням мами спробувала вступити на факультет іноземних мов Новосибірського університету, проте не пройшла за конкурсом. Це було 1975 року. І я твердо сказала батькам, що в Сибіру жити не буду, я люблю Переяслав і їду до бабусі. Бо, навчаючись у школі, щоліта приїжджала сюди й зовсім не хотіла повертатися назад. Тікала, ховалася на Трубежі, у вишневих садах, батьки мене шукали і як на заслання везли в Карасук. До речі, у школі, з восьмого по десятий клас, я очолювала краєзнавчий музей, водила по ньому екскурсії. Мене змалку приваблювала історія.

— І в Переяславі Ви пішли працювати в музей?

— Ні, спочатку бабуся влаштувала мене на ТТС, де я за пів року стала радіооператором другого класу і радіотелеграфістом третього класу. Це значне досягнення за короткий проміжок часу. Звичайно, я знала азбуку Морзе. Між іншим, зі мною разом працювали Володимир Набок і Віктор Конченко, вони теж були радіооператорами. Мене з подругою за ударну працю нагородили грамотами і путівками в Карпати. Проте 1977 року я вирішила піти з ТТС, щоб заробити стаж для вступу на підготовче відділення історичного факультету. Як бачите, все в житті я вирішувала сама. Хоча тодішній керівник ТТС Олександр Богданов обіцяв мені чудову характеристику і сприяння для вступу в інститут зв’язку. Але я залишилася непохитною, бо, працюючи на ТТС, відчувала, що втрачаю щось важливе. Це був не мій життєвий шлях. Я вирішила йти на роботу в музей і попросила бабусю, яка знала Сікорського, замовити за мене словечко. Михайло Іванович подивився на мене й каже: «Ну, вона ж хати мазати не буде…» А бабуся з гордістю відповідає: «Вона вміє все, і мазати теж». І це була чиста правда. Єдине, що я не вміла – це косити. Мене взяли доглядачкою в музей просто неба, в археологічний відділ. А 1982 року я вступила на заочне відділення історичного факультету Київського університету ім. Шевченка. Закінчила навчання 1988 року. Між іншим, на два роки раніше мене цей же факультет закінчила відомий переяславський етнолог Лариса Годліна.

АНГЛІЙСЬКА ЗАКОНОСЛУХНЯНІСТЬ, НІМЕЦЬКА ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ, –

— Ви в музеї починали як доглядачка…

— 1978 року я була вже науковим співробітником, хоч і не мала освіти. А з 1978 року я вже водила екскурсії. Тут у мене виникла зворотна проблема: мені було важко говорити українською, хоча я все розуміла. Тому я спочатку проводила їх російською, але поступово перейшла на українську. Лекції, які ми, музейники, читали на підприємствах, в установах та організаціях міста, я теж вивчила українською. Я відкривала українську культуру, в мені оживало лубенське коріння, у серці розквітав Переяслав, тому я виговорилася й виписалася українською мовою. 1985 року, будучи ще студенткою, я отримала посаду старшого наукового співробітника. Того року Михайло Сікорський довірив мені музей Заболотного.

— Яким був Михайло Сікорський у Вашому сприйнятті?

— Перше враження – красивий серйозний чоловік із проникливими очима, які, здавалося, бачать тебе наскрізь. Його авторитет був настільки високим, що всім його словам ми сліпо вірили. І десь уже з 1985 року, коли я очолила музей Заболотного, я зрозуміла, що Михайло Іванович не є фахівцем у багатьох питаннях. І це не було розчаруванням, це була констатація факту. Проте в Сікорського було таке неймовірне відчуття на професіоналів, він так безпомильно вмів їх віднаходити, так відчував раціональне зерно в думках підлеглих і бачив розвиток їхніх ідей далеко наперед, що це було щось неймовірне. Михайло Іванович ніколи не «рубав» наші ініціативи стосовно музейної роботи. Тільки іноді казав: «Та, ти це не зробиш…» А ми робили, ми хотіли довести, що здатні зробити. І коли нам вдавалося, він тільки казав: «Ну, харашо». Коли я робила експозицію у музеї Заболотного, Сікорський усе допитувався: «Що тут буде? Як тут буде? Що ти хочеш?» Я йому пояснювала, а він усе не міг уявити цілісну картину. А коли вже все було готове, Михайло Іванович сказав: «Це найкраща експозиція». Така його оцінка дорогого вартує. Заради цих слів варто було тяжко трудитися.

Правда, вперше Сікорський повірив мені дещо раніше, 1983 року, коли ми облаштовували Музей хліба. З того часу Михайло Іванович перестав сам робити експозицію, довіривши цю відповідальну справу нам: Ларисі Годліній, Ніні Захарчук, Ніні Грукач, Галині Козій, Галині Бузян і мені. 2000 року ми робили виставку в Софії Київській. Він довірив мені робити дві зали, одну зайняти під іконопис, а другу – під виставку Заболотного. Нам, переяславським музейникам, вдалося організувати ту виставку на високому рівні.

— Якими були Ваші стосунки з Михайлом Сікорським?

— Їх не можна назвати рівними. З одного боку, Сікорський мені довіряв, з іншого – іноді проявляв, як мені здається, невиправдану різкість і непримиримість. Мабуть, це через мій незалежний характер. Я ніколи не займалася підлабузництвом, не намагалася без необхідності потрапити йому на очі. Але вже десь із 90-х років бувало й таке, що Михайло Іванович приходив до мене радитися, з питань історії міста направляв до мене людей на консультації…

— Були у Вас на роботі цікаві випадки з Сікорським?

— Я тоді ще працювала в музеї просто неба. На початку літа 1982 року їдемо в експедицію в Новосанжарський район, у село Кунцеве. Михайло Іванович каже: «Дівчата, дивіться там хату хлібороба для Музею хліба». Я на той час навчалася в університеті й темою моєї магістерської роботи було народне житло Переяславщини. Тож розуміла, яка хата потрібна музею. Нам показали одну хату. Дивлюся – а там поперечні сволоки. Кажу: «Нам підходить, це навіть не обговорюється. Це сенсація, що така хата збереглася». Приїжджаємо, розповідаємо Сікорському про експонати, які там познаходили, і хвалимося унікальною хатою. Михайло Іванович теж загорівся й через 2-3 дні ми поїхали в Кунцеве вже з ним. А наш водій, молодий хлопець, любив ходити до дівчат на досвітки. Сіявся дрібний дощик. І десь за Світанком, на межі з Золотоніським районом наш водій засинає і виїжджає на зустрічну смугу. Автомобіль, що рухався назустріч, дивом уникає зіткнення, тікаючи на узбіччя. З-під його коліс летить галька, яка розбиває нашому автобусу «Кубанець» лобове скло. Тут наш водій прокидається й гальмує. Ну, думаємо, все, приїхали. Зараз повертатимемо назад. Але Сікорський дає команду їхати далі. Ми відкриваємо парасольки, якими захищаємося від мжички, і помаленьку їдемо в бік Нових Санжар. Тож туди й назад ми їхали «з вітерцем». Мені здається, що цей епізод повністю характеризує Михайла Івановича як фанатика своєї справи. Та й нас як його послідовників. Ми ту хату згодом купили, перевезли, я ще й мазала її.

Ще був випадок 1984 року, коли ми, шестеро працівниць музею: Галина Козій Лідія Чередніченко, Ніна Захарчук, Ніна Грукач, Зоя Гончарук і я, розбирали Студениківську школу, заробляли собі відгули. Нам допомагали наші чоловіки, але ми трудилися з таким ентузіазмом! Тепер у тій студениківській хаті музей обрядів. А Сікорський нам тоді сказав: «Дівчата, ви такі щасливі! У вас золоті чоловіки!» Він був надзвичайно радий, що ми з великим ентузіазмом й ініціативністю трудимося для музею, і не проти був використовувати для цього й наших чоловіків.

АНГЛІЙСЬКА ЗАКОНОСЛУХНЯНІСТЬ, НІМЕЦЬКА ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ, –

— До слова, пані Людмило, скажіть кілька слів про свою сім’ю.

— Ми познайомилися з Володею на ТТС 1975 року. Потім він пішов в армію, ми постійно листувалися. Одружилися 1979 року. Син Дмитро народився 1980 року, нині він працює в НІЕЗ. Менший Василь народився 1985 року, він філолог, перекладач з англійської та французької мови.

— Розажіть про свої наукові досягнення.

— 2004 року я розробила концепцію, а також структурний, тематико-композиційний та графічний плани нової експозиції Меморіального музею архітектора Володимира Гнатовича Заболотного. 2006 року під моїм керівництвом експозиція була змонтована й відкрита. А взагалі я – автор концепцій та організатор 16 виставок мистецького плану, чотирьох лекцій краєзнавчої, музеєзнавчої тематик, трьох екскурсійних розробок, п’яти сценаріїв радіоекскурсій по музею Володимира Заболотного. Я є організатором чотирнадцяти мистецьких творчих зустрічей, учасник дванадцяти міжнародних і тридцяти дев’яти всеукраїнських наукових та науково-практичних конференцій.

— Коли ми свого часу разом із Вами працювали над розподілом міста на мікрорайони, я звернув увагу на Ваші глибокі знання історії нашого міста…

— Це моє захоплення. Коли я очолила музей Заболотного, ще років п’ять не могла відійти від етнографії. Я взагалі закохана в Переяслав. Ще в дитинстві, тільки навчившись на їздити велосипеді, я любила кататися різними закутками, кривими вуличками, слухати історії з минувшини. На роботі в музеї ці знання, звичайно, дуже збагатилися, а коли я очолила музей Заболотного, довго не могла обмежитися рамками музею однієї людини. І я шукала, яким чином розширити ці рамки. Крім того, мене завжди приваблювала архітектура й топоніміка. Розпочалося все на початку 90-х років із церков, їхньої архітектури, з професійного завдання написати п’ять статей під рубрикою «Люби і знай свій рідний край». Тодішній відповідальний секретар «Вісника Переяславщини» Володимир Недбайло подав думку написати про історію цих церков. І я стала збирати матеріали, які вилилися в книгу про православні храми Переяславщини. Згодом почала писати статті про архітектуру міста й до мене стали приходити люди з запитаннями та пропозиціями. Я зрозуміла, що тема переяславської архітектури не вивчена, але цікава людям. Я стала у свої вихідні дні, а іноді, суміщаючи такі поїздки з роботою, відвідувати архіви, шукати необхідну інформацію Згодом я стала вивчати будинки, назви вулиць, районів, кутків, пляжів… Нині в мене готова праця «У назвах вулиць – голос історії». Там є інформація практично по всіх вулицях Переяслава. Залишилося лише видати цю книгу. Я наголошую, що в моїх книгах кожне моє слово має документальне підтвердження.

АНГЛІЙСЬКА ЗАКОНОСЛУХНЯНІСТЬ, НІМЕЦЬКА ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ, –

— Які книги вийшли з-під Вашого пера?

— Хочу сказати, що етнографією, куди входять й біографічні відомості про видатних особистостей Переяслава, на науковому рівні я зацікавилася десь із 1982 року. Архітектурою та історією вулиць – приблизно на десять років пізніше. Це захоплення матеріалізувалося в наукові доробки: книги та статті в наукових і науково-популярних журналах. Я є автором та співавтором восьми монографій: «Єрковці. Історія села Переяславського краю» (2005); «Нариси історії давнього Переяслава» (2007); «Православні храми Переяславщини. Історія дослідження. Сучасність» (2007); «Переяслав у віках» (2007); «Храм Архістратига Михаїла і всіх небесних сил безплотних в с. Єрковці Переяслав-Хмельницького району Київської області: його минуле і сучасне» (2010); «Вища педагогічна освіта і наука України: історія, сьогодення та перспективи розвитку» (2013); «Історія шкільної освіти в с. Єрковці. 1863-2013» (2013); «Короткий нарис історії Переяслава» (2019). Ще в моєму активі шістдесят шість опублікованих наукових праць і понад вісімдесят науково-популярних статей.

— Ви пішли на пенсію 2012 року. І чим займаєтеся на заслуженому відпочинку?

— Насолоджуюся життям. Дивлячись на мою теперішню безтурботність, мій чоловік теж відразу по досягненні пенсійного віку пішов на заслужений відпочинок. Правда, науковою роботою я потроху займаюся. Але наді мною не висять зобов’язання. Коли є бажання, виставляю у Фейсбуку наукові пости про Переяслав. А спонукала мене до цього хибна думка багатьох переяславців щодо того, які будівлі знаходилися в приміщеннях нинішньої другої школи. Так от, уточнюю: у приміщенні, де нині знаходяться початкові класи та кабінет директора, знаходилося земство, а навпроти нинішнього банку «Аґріколь», біля РАЦС – жіноча гімназія. Про це я і написала у ФБ. І по великій кількості поширень зрозуміла, що люди цим цікавляться, це їм потрібно. Так і стала вишуковувати цікаві факти про Переяслав і виставляти їх у соцмережах. Крім того, я беру участь у заходах бібліотеки нашого університету та Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки ім. В.Г. Заболотного (ДНАББ). Ще в мене з’явилася можливість опрацювати метричні книги, в яких є дуже багато цікавих матеріалів. Я знайшла матеріал про родовід академіка Володимира Заболотного, лікаря Володимира Покотила.

— Зовсім скоро відбудуться місцеві вибори. Якою Ви бачите майбутню переяславську владу?

— Хотілось би, щоб вона діяла в рамках законів так, як в Англії, в рамках дисципліни, як у Німеччині, але щоб у неї залишався український дух. Щоб ми, нарешті, перебороли неповагу до законодавства, яка є наслідком тоталітарного режиму. А перебороти можна лише шляхом самоорганізації та самодисципліни.

— Що б Ви побажали переяславцям?

— Бути закоханими у своє місто. Так, як ми любимо своїх дітей, незважаючи на їхні вади, так треба любити й Переяслав. І тоді він розквітне.

Бесіду вів  Олександр МАТВІЄНКО