Loading...

Володимир Лановий: Ціновий протекціонізм – дорога до збитковості економіки та гіперінфляції

 Це друга стаття циклу, яка показує, наскільки глибокою та руйнівною для економіки і добробуту є теперішня криза.Усі балачки про “відштовхування від дна” по-Яресько не мають нічого спільного з реаліями. А нам дійсно треба виходити з кризи і цикл присвячений саме цій меті.
Стаття надрукована вчора на сайті УП у дещо скороченому варіанті, а тому пропоную її в орігіналі. Успіхів і здоров’я усім нам! (В.Лановий )


ЯК ПОДОЛАТИ БАНКРУТСТВО УКРАЇНИ?
Щоб розробити необхідний план дій треба адекватно оцінити ситуацію, вияснити причини падіння, оцінити ті можливості, які у нас є чи з’являться в процесі розвитку.
На жаль, до цього не вдаються відповідальні особи уряду України. Вони не називають ні витоків сьогоднішньої деградації, ні потуги, що виведе національне господарство зі стану розвалу і депресії. Саме через це ми чули, починаючи з травня цього року, і продовжуємо чути розрізнені малообгрунтовані заяви високопосадовців про закінчення кризи і досягнення дна економічного провалля. Офіційні особи, очевидно, вважають, що варто силою задушити девальвацію валютного курсу гривні й дещо сповільнити інфляцію цін, як розпочнеться зростання виробництва. А оскільки негативна динаміка цих фінансових параметрів почала сповільнюватися, то високопосадовці наввипередки й об’являють про закінчення «кінця світу».
Ще вони доказують, що збільшення обсягів ВВП України у III кварталі проти II кварталу цього року свідчить про початок зростання. Проте вони не можуть не знати, що такі порівняння некоректні: достовірні лише порівняння з таким же періодом попереднього року.
Для виходу з кризи треба більше виробляти продукції і перемагати в конкуренції на ринках, а не просто наказати отримати певні фінансові показники по економіці. Фінансова стабільність сама по собі не приводить до зростання виробництва. Це необхідна умова, але недостатня. Ми можемо досягти дна, як нас запевняють зацікавлені урядовці, і залишатися на цьому дні, не піднімаючись вгору.
Може чиновники сподіваються на приватний сектор, який сам створює силу економічного росту. Проте одночасно розчавляти приватне підприємництво, що відбувається в країні, і чекати від нього подвигів – це самообман, можна навіть порівняти з мазохізмом. Та й самої фінансово-цінової стабільності поки що не досягнуто. Стрибки цін і тарифів на газ, електрику, опалення тощо у 5-7 разів – це нестабільність.
Навпаки, протікання кризи в цьому році запевняє у іншому висновку: криза має глибинну природу, на жаль, потребує певного тривалого часу і не може бути подолана поверхневими технічними чи організаційними вдосконаленнями чи управлінськими дозволами або заборонами. Вона зпричинена нашим відставанням від конкурентного світу в інституційному відношенні, у структурі економіки, бо перевантажена сировинними, енергомісткими, дуже капіталомісткими виробництвами, та відставанням у базових технологіях виробництва, що домінують у національному господарстві.
І ще одне додаткове враження: вслід за підприємствами до банкрутства підійшли банки та інші фінансові установи, які також, як і підприємства традиційних галузей промисловості, вичерпали свій життєвий цикл, є деградованими і надалі не можуть здійснювати накопичення і реструктуризацію національних капіталів. А без цього виконувати банкам свої функції і вирішувати проблеми кризи – неможливо.
Така послідовність розповсюдження зарази банкрутства – від підприємств до банків і захоплення усієї їх маси – показує загальносистемний характер кризи і неможливість її подолання санаційними процедурами в окремому банківському секторі або в окремих банках. Стара економіка нерозривно пов’язана зі старою банківською інфраструктурою і вони разом опинилися на дні. Разом вони мають і виходити з «води».

Чи є збитковість підприємств шляхом до банкрутства
Що в дійсності? – Керівництво уряду, на жаль, не помічає всеохоплюючої збитковості реального сектору української економіки – як і збитковості фінансових установ, – які розгорнулися з початком теперішньої кризи.
У 2014 році уся сума збитків підприємств національної економіки сягала, за офіційними данними Держстату України, більше 854 млрд. грн. Це у 2,5 рази перевищувало суму прибутків усіх підприємств країни, яких 337 млрд.грн. У І кварталі 2015 року – за наступні квартали статистична установа не спромоглася надрукувати подібні розрахунки – сума збитків (508 млрд.грн.) була вже у більш ніж у 4 рази масштабнішою за всі господарські прибутки ( вони дотягли до 123 млрд.). Варто зауважити, що у докризові роки – 2010-2012 рр. – була протилежна картина: суми прибутків перевищували збитки відповідно у 1,38; 1,81; 1,64 рази. А у 2013 році – на початку кризи – прибутки практично дорівнювали збиткам.
Як може економіка вийти з кризи і зростати за такої гігантської ескалації збитковості і зникнення прибутків? Не зрозуміло, як взагалі може існувати така величезна маса підприємств, які отримують мінусові результати? Чому вони не втрачають права на отримання товарів, сировини, матеріалів, обладнання і продовжують працювати, якщо у них купа боргових зобов’язань за старими рахунками?
Цікаво, що при вказаному перевищенні сум збитків над сумами прибутків, відсоткова частка збиткових господарств у загальній їх кількості є більш ніж удвічі меншою за частку прибуткових. Пояснюється цей парадокс, по-перше, значним переважанням у збитковому секторі економіки великих об’єктів, а у прибутковому – середніх і малих.
Тому що збиткові підприємства у більшості або державні ( у цьому секторі економіки частка збиткових виробництв – найбільша), а вони не визнаються банкрутами, продовжують існувати при невиплатах зарплати, держава «списує» їх борги і т.і., або входять до
олігархічних холдингів, що дозволяє збитковим виробництвам перекредитовуватися у афільованих банках при будь-якому фінансовому стані.
Банкрутують чи поглинаються лише дрібні й середні підприємства приватно-підприємницького сектору. На їх місці виникають нові чи оновлені суб’єкти господарювання і відбувається відновлення виробництва. Але їх обмаль і їх частка – менше десятої частини усього виробництва.
По-друге, ціни на продукцію великих підприємств, що, як правило, формуються монополістами та державними регулятивними органами, систематично підвищуються, штучно виводячи компанії із зони збитковості. Дрібні ж підприємства працюють у конкурентному середовищі, поза протекціонізмом органів влади. Тут штучно уникнути збитків неможливо.
Треба визнати, що показник прибутковості/збитковості – головний критерій, термометр економічного стану. Адже якщо праця приносить збитки, вона не має сенсу, вона непотрібна.
Але такий висновок правдивий лише в умовах ринкового непротекціоністського ціноутворення. А це не про нашу економіку. У нас реальні банкрути підтримуються на плаву підвищенням цін на їх продукцію, а ті, що покупають останню дискредитуються та випадають з економічного обороту. Тому в умовах неринкового встановлення цін виявити, хто заслуговує на банкрутство через втрату прибутковості, а хто – ні, складно і сама прибутковість не є критеріальною категорією.
Отже, ми можемо лише з деякою похибкою, до речі, з немалою похибкою, говорити про стан збитковості чи прибутковості виробництва в наших реаліях. Тобто по цьому критерію судити про окремі підприємства і навіть галузі можна лише з певним припущенням. Однак, коли обсяги збитків по усьому національному господарству зашкалюють, як у цьому році, то про велику кризу капіталу можна говорити ствердно. А точніше – про велику кризу праці і капіталу.
Економіка, що не дає прибутків, не має й ресурсів подальшого розвитку. Тобто сьогодні вона не виробляє потрібної ринкам продукції, функціонує збитково, не мають накопичень і можливостей для подальшого розвитку.
«Не виробляє потрібної продукції» – значить економіка застаріла, неспроможна конкурувати з іншими національними господарськими системами, витрати на її виробництво – вищі ніж у інших країнах. Вона технологічно архаїчна, бо витрати на них перевищують витрати у конкурентів, і вона структурно архаїчна, бо випускає продукцію, непотрібну споживачам. Відбувається втрата нашими галузями та виробництвами ринків продажів чи ослаблення позицій на них. Якщо традиційні експерти очікують, що падіння експорту наших підприємств сировинних галузей спричинено лише зниженням світових цін на відповідну продукцію і ніби-то тому впали обсяги їх виробництва, то я повинен їх розчарувати: повернення до попереднього рівня цих цін не буде. І не варто чекати біля моря погоди.
А те, що більшість підприємств не реагує на свій кризовий стан – інституційна хвороба національної господарської системи, яка не дозволяє вирішити проблеми окремих підприємств, переводячи вирішення цих проблем на національний рівень. Тобто криза більшого числа підприємств розповсюджується на всю економіку.
Збереження ж неринкового статусу державних і олігархічних підприємств, а також викривлена система формування цін, що приховують їх неплатоспроможність, робить ці підприємства безвідповідальними за результати діяльності, такими, що не підлягають банкрутству, реорганізації, реконструкції й модернізації.
Ось деякі матеріальні вирази нашого структурно-технологічного відставання:
а) в машинобудуванні – потрібні повністю автоматизована організація виробництва і конструювання нових моделей, роботизовані операції зборки й монтажу, повністю компьтерне управління, з високоточним виробленням деталей й комплектуючих без будь-яких металорізальних операцій та інше;
б) в металургії і виробництві матеріалів – окрім повної автоматизації виробництва, перехід до високоточного лиття, виробництво високоякісних спеціальних сталей і чавунів, усунення проміжних виробництв (мартенів, домн) в єдиному замкненому циклі, усунення екологічно шкідливих операцій та переділів;
в) в енергетиці – перехід до відтворювальних джерел енергії, замкнутих енергетичних циклів на виробництвах, виключно автономного «зеленого» опалення будинків, використання гібридних, електричних і автомобілів на біопаливі та інше;
г) розгортання електронної економіки – виробництво новітніх електронних і компьютерних приладів, мобільних систем комунікацій, виробництво компьютерних програм, операційних систем, надання он-лайн інтернет-послуг, електронні торгівля, державне обслуговування, банкінг, платежі та інше.
Це, звичайно, не вичерпний перелік, але і з нього можна побачити, яка прірва пролягає між нашими і виробництвами в західних країнах.
Для подолання цього розриву і стрибка в майбутнє потрібна новітня банківська система, яка реалізує спеціальний фінансовий механізм подолання великої кризи: за якого банки будуть вибірково виводити з обороту підприємства-банкрути і перерозподіляти капітали на користь найперспективніших виробництв. Стара банківська система повинна відійти в минуле разом із рудиментами старої економіки.

Український банкопад не зупинити
Майже кожного тижня преса повідомляє про банкрутство чергового українського комерційного банку. Вчора банкрутів було 50, сьогодні – вже 59. До того ж з’являються оцінки, що лише 3-4 банкам можна довіряти. Це тим, які дофінансовуються з бюджету. Але чому тільки їм? Усі інші нехай валяться разом з їх вкладниками і підприємствами, які фінансуються з цих установ? І чому взагалі треба давати банкам державні кошти?
Сьогоднішній банкопад ніхто не може зупинити, і не бажає цього робити. Хоча національний грошовий регулятор, коментуючи його, говорить, що відбувається позитивний процес «очищення» банківського сектору від «дахів» і «пралень».
Це не так. У банківському секторі за три квартали 2015 року отримано збитків за рызними джерелами – від 52 до 100 млрд.грн. А «дахи» і «пральні» заради збитків не працюють. В нашому випадку причинами банкрутства банківських установ є інші:
по-перше, майже 4х-кратна девальвація валютного курсу гривні за обмаль часу (11 місяців). Ця девальвація є наслідком головним чином надлишкового емісійного грошового наповнення банківської системи, а також відпливу валюти за межі країни. Відомо, що за девальвованої гривні зупинилося повернення банкам інвалютних позичок від внутрішніх боржників. Банки стали валютними, тобто реальними банкрутами;
по-друге, карколомний ріст збитковості реального сектору економіки, як було показано раніше. Збиткові суб’єкти господарювання стали безнадійними боржниками банків, що розірвало і гривневі баланси останніх.
Як діють у цій ситуації уряд і грошовий регулятор?
1. Держава у цьому році продовжує насичувати економіку зайвими грошовими засобами:
або надаючи позички Нафтогазу (більше 30 млрд.грн. за 9 місяців з початку року), або Фонду гарантування вкладів (20млрд.), або коли регулятор викуповує держоблігації у комерційних фінансових установ ( на 70 млрд.грн.).
2. Штучна емісія грошей впливає й на зростання надлишкової гривневої маси і у банків, і
поза банками. Надлишок утворився і на казначейських рахунках уряду (до 50 млрд.грн.), що свідчить про невправність і скритність фінансового управління. Ці зайві суми готові підірвати і ціни, і курс, а тому влада затискає їх і не пускає в оборот. Або притримує їх для корупційних операцій.
Банківські надлишки, які центробанк оцінював у вересні у 55 млрд.грн., він запропонував покласти на депозити в свою установу, підкріпивши ці пропозиції виплатою комбанкам по 20-27 відсотків річних. Це сховище грошей, яке не бере плату за зберігання, а навпаки – надає бонуси. Відсотки за цими депозитами дорівнюватимуть за рік 10 і більше мільярдів, що по формі є також штучним друкуванням грошових знаків.
До того ж переорієнтація банків на пасивні депозитні вклади в НБУ приводить до їх декваліфікації і вилучення ресурсів з кредитного обороту.
3. НБУ почав знижувати рівень облікової процентної ставки з липня до жовтня з 30 до 22 пунктів. Проте при річній інфляції цін у 50-51% навіть 30-відсоткова облікова ставка є непрацюючою, илюзорною.
4. Національний регулятор об’являє банкрутами установи, які не виконують вимоги щодо докапіталізації своїх статутних фондів – не здійснили додаткові інвестиції. Але звідки інвестиції? Зі збитків банків, чи зі збитків господарських підприємств? До того ж сподіватися, що інвестиції будуть робити банки, які з початком кризи у 2014 році інтенсивно виводили свої активи за кордон, – марна справа.
5. Український центробанк у 2015 році почав скуповувати частину валюти на міжбанківському ринку. Завдяки цьому золото-валютні резерви регулятора зросли за три квартали року на 1,4 млрд.дол. Наслідки: відбувається додаткове друкування гривні – за діючим курсом не менше ніж на 30млрд.грн., якими розрахувалися з продавцями валюти, і стримується досягнення ринкового курсу гривні, як мені видається, на заниженому рівні у 22-24 грн./дол., а мав би укріплюватися до значення у 18, 16 або навіть у 14 грн./дол.
Отже, кроки, що направлені ніби проти банківського коллапсу, банкопад не зупиняють. А самі банки втрачають свою функціональну спроможність: вони перестають бути реальними кредитними установами – санітарами економіки.
Як вихід зі стану колапсу, Кабінетом міністрів у своїх нетрях готує нову модель банківської системи. Мова йде про перехід в основному до декількох великих державних банків, зобов’язання яких гарантуються владою. Кроки до цієї моделі вже робляться: уряд з видатків бюджету надає таким банкам (Ощадбанку, Укрексімбанку, Укргазбанку та іншим) грошові поповнення до їх статутних фондів, вважаючи, що це законно і правильно, оскільки вони належать державі. Суми різні: від 1-2 до 20 млрд.грн., як наприклад, Ощадбанку. Вже з’явилася реклама про цей банк як найнадійніший для вкладів громадян.
Що можна сказати? – Це модель, яка діяла в Радянському Союзі. Було чотири державних банки, баланси яких наповнювалися потоками з Державного банку СРСР, що виконував функцію центробанку і до якого гроші надходили зі Сбербанку СРСР. Кредити підприємствам, компаніям й закладам видавалися за вказівками уряду та його підрозділів (Держплану, Держбуду та іншими).
Так що, ми повертаємося до адміністративно-командної планової системи? У нас фінансування потребують тільки ті, що належать органам влади? Нам що, не потрібні незалежні комерційні банки, які б заохочували тисячі і мільйони ініціативних людей до продуктивної праці? Існування тільки державних банків знищить ці острівки вільної економіки, а значить структурно-технологічних перетворень не буде.
Банківський коллапс, що розгортається, приведе до наступного циклу реального банкрутства великих підприємств, що поки що продовжують отримувати кредитну допомогу від держбанків та самого НБУ. Тому у наступному році потрібно очікувати подальшого зменшення національного виробництва і зупинки збиткових підприємств після повного припинення їх кредитування. Це при умові жорстких обмежень з боку регулятора. Якщо ж проінфляційне емісійне кредитування банківського сектору продовжиться, то девальвація гривні та зростання цін розпочнуть новий виток, що похоронить нашу економіку.
Нова банківська система – це реформований Нацбанк України з новими інструментами і жорстким регулюванням грошової емісії та системним резервуванням ресурсів, змінений склад комбанків, в тому числі усунення їх із складу олігархічних холдингів, реструктуризовані кредитні портфелі банків та прямі стимули фінансування ними найбільш ефективних господарських проектів.

Ціновий протекціонізм – дорога до збитковості економіки та гіперінфляції 
Коли я чую від чинних парламентарів і урядовців про «економічно обгрунтовані» ціни і тарифи, які, за їх твердженням, формуються в залежності від витрат у виробництві і норми прибутку, виникають запитання, чи я опинився у дрімучій, феодально-соціалістичній епосі, чи ці люди потрапили у теперішній час із запасом поглядів збанкрутілого радянського ладу?
Саме так встановлювалися і встанавлюються в нашій країні горезвісні ціни і тарифи на газ, електроенергію, послуги ЖКГ, мобільного і стаціонарного телезв’язку, портів та інших об’єктів інфраструктури, залізничні вантажні та пасажирські перевезення, державні і соціальні послуги тощо. Ціни і тарифи у цих галузях затверджуються адміністративними органами, як би їх не називали в наших умовах – незалежні національні регулятори, які є тими ж бюрократичними установами, міністерства, Кабінет міністрів чи інші, що виконують ці функції в окремих галузях. Підприємства відповідних галузей звертаються до цих органів з проханнями підвищити ціни і тарифи, обгрунтовуючи їх зростанням собівартості свого виробництва. І не було випадків, щоб вони отримали відмову.
Бувають також ситуації, коли, наприклад, Антимонопольний комітет звертається до монопольних корпорацій з пропозицією (чи проханням) знизити тарифи, як це було недавно на ринку послуг мобільного з’язку. У галузі мобільного зв’язку, як і у інших галузях інформаційної економіки, що називають мережевими, прибутки ростуть за рахунок збільшення маси користувачів без будь-яких капвкладень операторів. В Євросоюзі через такий самочинний ріст надприбутків вже тричі за останні 4 роки тарифи на послуги мобільних операторів в наказовому порядку знизили загалом на 70-80%, а роумінг між країнами Європи з наступного року буде безкоштовним.
Проте в Україні Київстар, МТС та інші корпорації думають інакше і нахабно тиснуть на державних чи національних регуляторів. Так, вони відмовили (?) Антимонопольному комітету знизити тарифи.
Натомість Київстар одноосібно майже у 10 разів підняв тарифи на роумінг до країн Європи, а «незалежний» національний регулятор зв’язку ніби в рот води набрав…
Інша ситуація з цінами на газ і житлово-комунальні послуги, коли уряд дав вказівку «незалежному» регулятору з енергетики і послуг ЖКГ підняти їх вище, ніж сподівалися монополісти з Нафтогазу і комунальних енергетичних компаній. Це – не регулювання, це – сприяння монопольним зловживанням з боку Кабміну, що межує зі злочинами і порушує Конституцію і закони України.
Чим шкодить економіці така наказово-витратна, протекціоністська система ціноутворення?
а) Діє мотивація підприємств до зростання витрат, тобто заохочується безгосподарність, виробництва доводяться до деградації; замість прагнення усіх виробництв до зниження витрат, що дає ринкова конкуренція і ціни попиту-пропозиції, у відповідних галузях
економіки накручуються видатки, що лягають на плечі усього суспільства; це не економіка, а контрекономіка, що поглиблює наш анахронізм.
б) Відбувається погіршення якості продукції, оскільки таке погіршення не викликає ні зниження цін, ні відмови споживачів від купівлі такої продукції, як це має місце в умовах ринкового ціноутворення і реальної конкуренції; якщо ви подивитесь на відповідні галузі, то побачите, що вони за роки незалежності не зробили жодного кроку вперед – ні сектор ЖКГ, ні енергетика, ні газова промисловість, ні залізниця, ні стаціонарний зв’язок, ні інші; вони залишаються совковими, навіть якщо перейшли у приватну власність.
в) Має місце подорожчення витрат у підприємств-споживачів продукції, ціни на яку
встановлюються вказаним хибним методом, до рівня, що не дозволяє їм мати прибуткові результати діяльності; іншими словами, у галузях-споживачах вилучаються прибутки на
користь виробництв, де ціни зростають пропорційно витратам. Так, наприклад, сьогодні при шаленому зростанні збитків в економіці Нафтогаз України, ціни на газ якого адміністративно збільшені у 7 разів, відзвітував про зменшення збитків у цьому році порівняно з попереднім з 40 до 4 млрд.грн.
г) Відбувається збідніння сімей, зокрема, зростає частка поточних витрат у їх бюджетах та зменшується частка грошових накопичень і капітальних витрат сімей; в результаті в суспільстві скорочуються загальні ресурси для кредитів та інвестицій. Більшість наших сімей після останніх драконівських підвищень цін і тарифів не тільки втратили можливості для заощаджень, а й почали вилучати гроші з депозитів та витрачати на поточні потреби раніше зароблені заощадження.
д) Подорожчення продукції у енергетичних, інфраструктурних, державних, комунальних та соціальних послуг внаслідок витратних цін приводить до зростання цін у всіх інших галузях економіки – це так звана інфляція витрат – постійно діюча інфляційна пружина. Таким чином ціни в економіці ростуть по колу.
Можна сказати, що чинна система формування цін породжує подорожчення усього національного виробництва, скорочення господарських прибутків та інвестицій у немонопольних галузях і впливає на зростання загальної збитковості економіки.
Сьогодні, після адміністративного підвищення цін і тарифів на газ, енергетичні та житлово-комунальні послуги підняли голову усі споживачі електроенергії, сподіваючись підняти ціни на свої товари, а монополісти, типу Укртелеком і Укрзалізниця, вже заявили про подальше підвищення тарифів на свої послуги. Зрозуміло, що за ними інфляція цін розпочне свій новий виток і у 2016 році продовжиться її гонка.
Маємо перейти до ринкової моделі ціноутворення, яка б, зокрема, виключала адміністративне сприяння монополістам, виключала прив’язку цін до собівартості, і запроваджувала рівноправні умови узгодження цін і тарифів між постачальниками та споживачами, в тому числі на адміністративних, монопольних і мережевих ринках.

Ситуативний прогноз: чи почнеться відродження у 2016 році?
Уряд України каже, що – так. Однак, 2% приросту ВВП у майбутньому році, про які твердять прем’єр і міністри, не є свідченням зростання, оскільки така динаміка знаходиться у межах статистичних похибок і припущень. В наших умовах темпи, нижчі за 3%, не вважаються свідченням зростання. Проте і такі передбачення виглядають непереконливими.
Давайте розглянемо основні поточні важелі збільшення національного виробництва, тобто такі збудники його зростання, які не передбачають структурних змін економіки й інноваційно-технологічних вдосконалень, а є вираженням позитивного впливу загальних поточно-коньюктурних чинників динаміки внутрішнього виробництва.
Так, на наш погляд, склад чинників еволюційного зростання українського виробництва у 2016 році порівняно з 2015 роком зводиться до наступних:
1. Досягнення стабільності цін внутрішнього ринку. Однак, адміністративне підвищення цін і тарифів на газ, електроенергію, ЖКП, які підштовхуватимуть інфляцію витрат, а також підтримка рівня дефіциту бюджету на тому ж рівні, що і в 2015 році, не дозволяють зробити висновок про необхідну цінову стабільність у наступному році. Як мінімум, споживчі ціни зростуть на 20-25%.
2. Досягнення стабільності цін на імпортні товари і послуги, а також незниження валютного курсу гривні. Зниження світових цін на нафту мають позитивно впливати на світову інфляцію. Гарантувати ж незниження валютного курсу гривні неможливо, коли не досягнуто профіциту платіжного балансу, зменшення зовнішнього державного боргу і платоспроможності банківських установ.
3. Збільшення реальних доходів громадян чи, як мінімум, їх незменшення. Єдиним
способом вирішення цієї задачі у данних умовах є недопущення інфляції, що, як було показано вище, є недосяжним у наступному році.
4. Збільшення купівельних можливостей громадян внаслідок отримання
банківських кредитів. На жаль, банківський сектор не буде виведений з кризи, а тому не буде готовий до ретельних споживчих кредитних операцій.
5. Збільшення чисельності працюючих на підприємствах МСБ. На жаль, чисельність
дрібних підприємців зменшується. Сьогодні і у найближчому майбутньому банкрутство у цьому секторі буде найвищим серед усіх груп підприємств, складених за їх розмірами.
6. Збільшення банківських кредитів підприємствам МСБ. Проте з аналізу стану банків
зрозуміло, що вони не почнуть кредитувати господарський сектор. Дрібні ж підприємці залишаються на останньому місці у можливій черзі отримувачів комерційних позичок.
7. Зростання експорту товарів і послуг. Воно не може бути значним, оскільки українські
підприємства поки що не піднялися до конкурентоспроможнього світового рівня.
8. Незниження світових цін на українські експортні товари і послуги. На жаль, тенденції на світових ринках характеризуються стійким зниженням цін на сировинні товари. Нас турбує зниження цін на залізну руду, метал, мінеральні добрива, зерно, олію. У 2016 році зміни цього негативного тренду поки що не очікуються.
9. Приплив в нашу країну прямих іноземних інвестицій та надходження іноземних
кредитів українським корпораціям. Приріст ПІІ буде відбуватися, зокрема, у агропромисловому секторі, нафто-газо-видобуванні, інфраструктурних системах. А іноземні кредити вітчизняним корпораціям практично не зростатимуть через високу державну валютну заборгованість і дефіцитність.
З цього аналізу видно, що несприятливими для відновлення мінімального зростання у наступному році є практично усі внутрішні фактори – пункти 1-6. Серед зовнішніх (пункти 7-9) деяке пожвавлення можуть внести коньюнктурне зростання обсягів експорту і приріст ПІІ. Інші умови – негативні. Також зазначимо, що вагомість зовнішніх чинників значно впала після 2013 року з падінням обсягів експорту і вилученням з України іноземного капіталу.
У сукупності дія негативних чинників буде значно переважати. Не вдаваючись у деталі аналізу, можу сказати, що ринки будуть, як правило, неприязні для українських товаровиробників і негативна динаміка ВВП У 2016 році продовжться – ще, мінімум, на мінус 4-5%.
Можна зробити висновок, що чинна політична еліта, на жаль, не демонструє спроможності не тільки до глибинної трансформації економіки, необхідної для високої динаміки розвитку, а й до використання поверхневих факторів виправлення теперішньої негативної ситуації.

Найголовніші висновки
– Криза полягає у широкій збитковості господарського і банківського секторів України, що знаходяться у взаємозалежності: збитковість першого веде до банкрутства банків і у той же час без відновлення банківського сектору не можна вивести з кризи національне господарство;
– Динамічне зростання економіки буде відбуватися завдяки структурно-технологічній та інноваційній модернізації еклономіки, включаючи створення структурно-функціонально нової кредитно-банківської системи;
– Передумовою структурно-технологічних та інноваційних змін є трансформації інституційного і регуляційного змісту, які повинні радикально змінити діючу економічну систему;
– Ключовим інституційним вдосконаленням є подолання наказово-витратного і монополістичного ціноутворення, що спричиняє галопуючу інфляцію та голод на інвестиції в економіці;
– У короткостроковому періоді через бездіяльність чинної влади не варто очікувати навіть кволого підвищення динаміки економіки.
Розглянемо далі головні перешкоди економічним реформам в нашій країні.

Володимир ЛАНОВИЙ

( далі буде )

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *