Солодка контрреволюція

Українцям час приготуватися і сформувати новий порядок денний, але головне — не розчаровуватися.

Цілком можливо, що я чогось не розумію і майже напевно не помічаю. Але думаю, в Україні починається щось таке, що за власником (навіть якщо формальним) найбільшого виробника цукерок і шоколаду, який одночасно є нашим президентом, можна назвати солодкою контрреволюцією. А про що ще говорить “розмазування по стінці” антикорупційних активістів, пресинг колишніх союзників Саакашвілі і Садового, договорняки з екс-регіоналами на півдні і сході і серія авторитарних законів, замаскованих під патріотичну необхідність?

Якби Україна була нормально функціонуючою демократією та вільним ринком, всі ці речі можна було б трактувати як звичайну боротьбу за владу. Але наша країна не нормальна. В іншому випадку не було б двох революцій з вимогою нормалізації життя і з головною мішенню — системою неформальних зв’язків, що забезпечують економічні преференції тим, у кого є доступ до влади.

На 13‑му році після першого Майдану та третьому році після другого можна констатувати: два революційні удари систему не вбили, навпаки — вона перегрупувалася і переходить у тихий наступ. Звісно, 2017‑й не схожий на 2007‑й. Ніколи раніше Україна так не просувалася на шляху реформування, як зараз. Але поворотної точки досягти не вдалося. Те, що описувалося в президентській стратегії Україна-2020 фразою “Вийти на траєкторію стабільного розвитку”, залишається недосяжною метою.

Це не тільки мої висновки, але й експертів, які зібралися нещодавно на міжнародній конференції у шведському місті Уппсала. Панель обговорення називалася Україна: 25 років розчарувань. Оцінки учасників зводилися до одного: якщо в Україні нічого кардинально не зміниться, нас чекають нові 25 років нестабільності.

В умовах хаосу важливо зберегти ясність думки. Тут допомагає знання історії. А історія показує, що успішних революцій дуже мало. І без контрреволюційної фази не обійтися. При цьому все одно, коли саме вона настає: через рік (як це було під час весни народів у 1848‑му) або через 70 років, як у випадку російської революції 1917‑го. Інше питання: якої форми вона набуває? В українському випадку “солодка контрреволюція” — не найгірший варіант. Альтернативним сценарієм могла бути путінська Новоросія або популістська контрреволюція у виконанні Юлії Тимошенко.

Однак усвідомлення гірших варіантів не означає згоду з цим. Контрреволюція не є завершальною стадією революції. Після того, як на практиці відпрацьовуються різні сценарії, встановлюється певний баланс між революційними і контрреволюційними процесами, і тільки тоді визначається майбутня траєкторія розвитку. Про революцію 1848 року говорять як про поворотну точку з поворотом, що не відбувся. Але через пару десятків років головні її вимоги — парламентська демократія і національна держава — стали щоденною банальністю.

Ближче до нас — і географічно, і хронологічно — приклад Польщі. Там після перемоги оксамитової революції 1989‑го до влади в 1995‑му прийшов колишній партійний функціонер Олександр Кваснєвський. Ця польська оксамитова контрреволюція (термін Адама Міхніка) стабілізувала порядок денний і зробила з Польщі одну з найбільш успішних в економічному плані країн Європи. Чи вдасться сьогоднішній польській владі “збити” державу з цієї траєкторії? Подивимося. Але їй було б набагато легше, якби не оксамитова контрреволюція 1994 року.

Тому, якщо припущення правильне і в Україні почалася “солодка контрреволюція”, громадянському суспільству час формувати новий порядок.

По-перше, не варто розчаровуватися. Контрреволюційна пропагандистська машина зараз намагається нав’язати думку, що в українській політиці немає і не може бути чесних людей. Таке поголовне натирання дьогтем має переконати, що система непереможна і боротися з нею — марнування часу. Тут варто протиставляти тезу: реформи — не марнування часу, вони просто вимагають його більше, і Україна купила собі цей час двома Майданами, перемогою в російській війні і появою нового покоління, ровесників української незалежності.

По-друге, потрібно зрозуміти і донести це розуміння іншим, де є яйце і голка, в якій криється смерть Кощія Безсмертного. Моя гіпотеза: у судовій системі і закритих партійних списках. Але припускаю, що вона може бути неповною.

По-третє, час готувати третій Майдан біля виборчих урн. До наступних виборів ще два роки. Вистачить часу для низького старту і перемоги — якщо не в 2019‑му, то в 2024‑му.

А головне: знову настав час для морального дисидентства. Україні потрібні люди, здатні плисти проти течії. Люди, які не словами, а діями доведуть, що є цінності, заради яких варто жити і які не замінять жодні солодощі світу.

Ярослав Грицак, історик, публіцист, професор Українського Католицького університету, член Несторівської групи