СЕО для міста. Чи можна “виростити” гарного мера

Якщо в ХХ столітті конкуренція пролягала між країнами, то в ХХІ – між містами.

Найбільш фінансово потужні та комфортні міста виграють в боротьбі за “людський капітал” – мобільних професіоналів, які здатні працювати в умовах глобальної креативної економіки.

Чи є в Україні хоча б одне місто, яке здатне конкурувати глобально за “найпродуктивніших” людей?

Побудовані в радянські часи з певною індустріальною логікою існування, українські міста найчастіше не мають достатньо компетентних людей зі стратегічним баченням, які б могли створити новий економічний ландшафт міста. В Україні чимало міст, які “морально застарілі”.

Прогноз на майбутнє невтішний: великі українські міста все більше перетягуватимуть активне населення, а маленькі міста, неспроможні знайти своє місце в новій реальності, будуть вимирати.

Що потрібно, щоб “перезавантажити” місто?

“Необхідна стратегія розвитку, яку поділяють влада, громада та місцевий бізнес.

Це звучить дуже просто. Але виклик в тому, щоб створити такий дієвий “трикутник”, в якому всі сторони розділятимуть спільне бачення майбутнього і готові докладати зусиль до його реалізації, цьому потрібно навчитися“, – вважає керівник “Школи мерів” Руслан Рохов.

Громадський діяч, керівник ГО “Агенція “Спільні Зусилля”, вже два роки як запустив школу для дійсних мерів і тих, хто ними прагне стати.

Серед слухачів школи як громадські активісти, підприємці, місцеві політичні лідери, так діючі мери. Серед випускників – діючий міський голова Житомира Сергій Сухомлин, Маріуполя – Вадим Бойченко, Боярки – Олександр Зарубін, Каховки – Андрій Дяченко, Скадовська – Олександр Яковлєв, Вугледара – Андрій Сілич та екс-мер Миколаєва – айтішник Олександр Сєнкевич.

Сам Руслан Рохов не випадково почав займатися темою розвитку міст.

Ще будучи студентом Хмельницького національного університету, він був активним учасником молодіжного громадського руху, зокрема був членом ГО “Фундація регіональних ініціатив”.

Розуміючи, що міста є точками росту країни, він вирішив зайнятися розвитком міста Хмелницький, брав участь в розробці стратегії  Хмельницької області, розробляв статут територіальної громади міста-супутника Хмельницького Чорний Острів.

В 2013-му році створив авторську телепрограму “Хмельницький Вільна думка” для активізації дискурсу про розвиток міста.

Після Революції гідності, Руслан Рохов вирішив сконцентрувався виключно на розбудові екосистеми проектів для “перезавантаження українських міст”.

– Чому вважаєш, що зараз більш перспективно для тебе вкладати зусилля, наприклад, не в розбудову політичної партії або боротьбу з корупцією, а саме в створення освітнього проекту?

– Політики – це, по суті, архітектори майбутнього, тому що вони приймають рішення, які конструюють та змінюють нашу реальність. Це саме їх політична воля змінює реальність на ту, яка є правильною, на їх думку.

Але такі люди повинні мати досвід впровадження змін. І цей досвід має народжуватися зараз в містах та в об’єднаних територіальних громадах.

Я вважаю, що саме там з’явиться нова українська політична еліта. Саме в своїх містах нові політики мають “прокачати” свої компетенції в створенні нових правил.

Але цьому потрібно навчитися. Як каже один з лідерів польської “Солідарності” Кшиштоф Становскі: “Розбудова держави – це освітній проект”.

– Як, взагалі, ви створювали освітню програму “Школа мерів”?

– Коли 1 квітня 2014 року була прийнята концепція про реформу місцевого самоврядування, стало зрозуміло, що це саме те вікно можливостей, яке дасть достатній “важіль” щось міняти на місцях.

Бо велика політика дуже далеко від людей. Дуже важко пояснити, як мільйонні видатки на реформи в різних сферах реально змінюють якість життя.

Але якщо ми опустимося до людей на рівень міст, громад, і почнемо здійснювати реформи там, то можна буде побачити ефект від цих реформ, до них буквально можна доторкнутися.

Реформа місцевого самоврядування, на мою думку, була другим важливим фактором, який вивів Європу з середньовіччя.

Перша – Реформація – усвідомлення, що ми самі відповідальні за своє життя.

А друге – це підсилення спроможності органів місцевого самоврядування, передача реальних важелів та ресурсів прийняття рішення за використання цих ресурсів і формування місцевих політик в містах.

Це дало можливість пасіонарним людям на місцях включитися в процес зміни простору, в якому вони живуть.

Зараз людям не з “системи” потрапити в парламент важко, їм потрібно мати чималі грошові ресурси, зв’язки і так далі.

Потрапити у ради на місцях легше. Тому будувати свій соціально-політичний капітал потрібно в містах, де люди бачать, що ці нові політики реально здатні створити те, що вони декларують. Це те, що відбулося в Польщі.

Ключова реформа, яка змінила польське суспільство, була створена знизу. Завдяки цьому вдалось включити пасіонаріїв на місцях. Так вони робили помилки, але вони вчилися, розвивалися і потім вели за собою людей.

Так були запущені соціальні ліфти, відбувся притік “свіжої крові”, яка поміняла попередній політичний клас.

До влади прийшли люди, які реально опираються на громадян, на виборців, які їх обрали.

– Чи можна за декілька сесій навчити нової управлінської логіки? Якщо у людей немає досвіду взагалі управління великими колективами.

– У нас зараз немає часу на довге навчання. Нам, як суспільству, потрібно бігти вдвічі швидше просто, щоб не впасти.

А щоб розвиватися, потрібно забути про страх помилки. Тому що гірше вже немає куди: ми вже маємо війну, депопуляцію, неспроможність ключових інституцій відповідати вимогам часу.

Тому головне, що робить це навчання протягом 8 модулів, змушує думати і планувати життя міста на 15-20 років вперед, говорити з громадою про майбутнє, про людський капітал, про економіку регіонів.

Найвужче місце реформи децентралізації влади – це якраз якість спроможності муніципалітетів. Не тому, що мери погані, а тому, що вони цього раніше не робили.

Раніше на них не лежав тягар відповідальності за формування картинки майбутнього, куди ми рухаємося, як цього досягнути.

Але тепер вони вже не є директорами великого ЖКГ “Місто”. Тепер вони – політичні фігури, а політик – це архітектор майбутнього, той, хто має картинку майбутнього для міста, хто має стратегію досягнення цієї картинки, той, хто має команду, з якою спроможний реалізувати стратегію і змінити сьогоднішню реальність на ту, яку він пропонує.

“Школа мерів” (та інші подібні проекти) має бути прискорювачем, каталізатором. Той довгий шлях в кілька десятків років, який пройшла Польща чи Румунія, ми маємо пройти швидше.

– Але щоб виростити таких мерів, потрібно поламати корупційні схеми. Те ж саме управління інфраструктури дуже часто пов’язане з тим, що міський голова та його прибічники “доять” бюджет міста, дуже чітко розуміючи, що вони лишають місто майбутнього, не беручи відповідальність за стратегічні рішення.

– Якщо міський голова приходить за власний ресурс або ресурс “хороших” людей, тоді він відчуває зобов’язаність перед спонсором. І тоді мер стоїть на шпагаті обіцянок – спонсорам і виборцям.

А якби громада міста, маючи бачення того, що вони хочуть, умовно розглядала кандидатів як претендентів на роль СЕО міста, то отримувала б відповідну пропозицію.

Кандидати приходили б і казали: от моє резюме, от моя команда, от моє розуміння стратегії, я готовий реалізовувати це бачення.

Тоді люди, які поділяють те, що пропонує кандидат, долучаються до його підтримки: або фундують його виборчу кампанію, або стають волонтерами його виборчої кампанії.

Тоді такий кандидат не стоятиме на шпагаті. Такий кандидат працюватиме на цю громаду.

Сьогодні ситуація інша. У нас приходить дядя або зі своїм ресурсом, або за ним хтось стоїть і каже “я все зроблю, і все буде добре”. А люди перекладають свою відповідальність на нього.

Доки діє така система, говорити про подолання корупції неможливо. Можна створити багато запобіжників, боротися, але на кожну силу народжується протидія.

– У тебе був випадок, коли громада об’єдналася довкола мера. Це був мер Миколаєва Олександр Сєнкевич. Там об’єдналися волонтери і просунули мера. Ти і сам був радником Сєнкевича, створював Агенцію розвитку міста. Але результат за два роки невтішний – хороша людина не змогла стати хорошим мером?

– Вибори у Миколаєві – це був приклад небаченої для мене в Україні демократії. В масштабах великого міста на півмільйона населення, щоб люди так організовувалися, це для мене було ніби дивитись американський серіал про політику.

Я приїжджав під час кампанії, допомагав агітувати за Сєнкевича, дивився, скільки в штабі працює волонтерів, які працювали безкоштовно, яка була система побудови добровільної агітації, також безкоштовна, як студенти вибудовували мобілізаційні мережі, щоб люди пішли на вибори.

Кожен мав закріплення, був флеш-моб “Чи ти прийшов на вибори?”, коли на виході ти маєш зробити зі своїми друзями фото з виборчої дільниці і сказати “ми вже проголосували, тепер ваша черга”.

Було зрозуміло, що молоді люди, які хочуть змін і вони не хочуть застою, лишитися в минулому, точно проголосують за Сєнкевича.

– Але він не зміг утримати владу в місті. На твій погляд, чому? Що є головною причиною?

– Коли переміг Сєнкевич на виборах, було зрозуміло, що у нього була ключова проблема – низька інституційна спроможність і відсутність керованої структури, щоб він щось міг робити.

Бо попередній мер також зайшов в міську раду, очолює одну з найбільших фракцій, у якої є блокуючий пакет.

“Опозиційний блок” мав 26 з 54 депутатів, це без двох голосів більшість. І є “Наш край”, який очолює колишній мер, у якого 9 голосів.

Перший рік після виборів колишній мер зберігає більший вплив на структуру муніципалітету, бо він в більшості випадків брав людей на роботу.

Якщо новообраний міський голова не налаштовує людей на новий лад, то люди собі по інерції працюють як працювали і звикли орієнтуватися на того, на кого орієнтувалися до цього.

Тому було зрозуміло, що Агенція місцевого розвитку буде рятівним колом. Бо виконком та структуру муніципалітету не можна поміняти без голосів у міській раді…

– Проте Агенція не стала “рятівним колом”, чому?

– Приклад Миколаєва говорить, що потрібно мати політичне бачення не тільки того, що має бути зроблено, а політичне бачення, як потрібно здійснювати цей процес, як працювати зі стейкхолдерами.

Роль міського голови дуже відповідальна і багатогранна. Людина водночас є в різних статусах.

Завдання мера не бути святим, коли в місті все зупинилося, бо “я хороший, вони погані, ми нічого робити не будемо” – це неправильна позиція.

В будь-яких обставинах треба отримувати результат. А це відповідальність людини, яка балотувалася, якій довірили зміни, яка артикулювала певне бачення того, що буде.

Кожен кандидат щось ретранслює. Я йду, щоб що? Він пропонує картинку. І тоді люди очікують, що ця людина прийде і зробить цю картинку.

Більше того, українці мають одну таку характерну рису, як нетерплячість. Ми хочемо, щоб все було і відразу, на вчора. От обрали мера, і вже завтра ми заживемо, вже все буде супер.

Так не буде. Люди, маючи завищені очікування, зазвичай розчаровуються. Якщо культивувати ці завищені очікування, тоді неминуче ті, хто їх культивує, розчаруються. Треба реально оцінювати ситуацію.

– Хто має йти в мери?

– На мою думку, в мери мають йти ті люди, які, алегорично висловлюючись, готові до того, щоб їх били по ногах. Якщо ти цього не любиш, тоді тобі немає чого робити у цій грі.

Роль міського голови – це найважливіша для позитивних змін в державі політична роль, можливо, на мою думку, після президента.

Тому що фактично вся повнота влади, відповідальності й лідерства збігаються в цих повноваженнях.

Він же не просто мер, це людина, на яку всі орієнтуються і яка задає ритм, темп, правила, культуру міста, і так далі.

Тому якщо людина має певне своє бачення і свою політику, яка особливо пов’язана зі змінами, очевидно, вона зачепить інтереси певних кіл, викличе їх протидію.

Звичайно, вони не будуть сидіти і просто казати, що їм погано. Вони будуть чинити спротив, створювати проблеми.

Як в Миколаєві, де скандали були спрямовані на те, щоб посіяти розчарування у виборцях, які голосували за Сєнкевича.

– В країні зараз більш ніж 400 мерів працює, чи є серед них ті хто може бути такою “рольовою моделлю”?

– Мені, наприклад, особисто імпонує міський голова Тростянця Юрій Бова, який у містечку зумів залучити велику корпорацію “Крафт Фудз”, навколо того побудувати бачення стратегії і розвитку харчового кластеру і супутних виробництв у харчовій промисловості і нові бізнеси, які дають нові робочі місця для людей.

Він системно бачить, якого великого гравця завести, довкола якого ти зможеш зробити ряд інших бізнесів, і люди будуть працювати в цій сфері.

Сьогодні середній рівень зарплат такий, що з Сум приїжджають на роботу в Тростянець.

Задача мера – створити умови, при яких люди не захочуть виїжджати з міста. Це – мінімум. А максимум – як зробити так, щоб люди хотіли їхати сюди жити.

Бо коли в твоє місто хочуть приїздити жити, значить в нього захочуть інвестувати кошти, а якщо тут народжуються і розвиваються технології, значить, в цьому місті є майбутнє.

– Що саме важливе у вашій програмі навчання? Яка найважливіша компетенція, на яку ви робите ставку?

– Ми робимо ставку на те, щоб вкласти те що міський голова мусить бути лідером-візіонером, який розуміє перспективу міста, який усвідомлює стратегії досягнення цього бачення.

Не просто здогадується, як можна було б. А в нього є розуміння: я хочу, щоб місто було таким, я бачу, що це можливо, і в мене є алгоритм, покроковий, що я маю зробити, щоб місто стало таким.

Це – ключовий акцент.

Коли ми відбираємо в Школу Мерів, ми говоримо, що людина має право балотуватися на мера, якщо вона має три речі: бачення того, що вона зробить в результаті своєї каденції, яким стане місто; стратегія – як вона це зробить; команда – з ким вона це зробить.

Але вертаючись до культури, допоки виборець не буде цього вимагати, цього не буде.

Виборець почне це вимагати тоді, коли будуть кейси, позитивні приклади, які мають засвідчувати, що от бачите, людина так робить і є результат.

Якщо мер не має бачення того, що має бути, або стратегію йому розробили експерти, у нього не буде енергії бути драйвером змін, тому що він як архітектор майбутнього не горить цією картинкою майбутнього. Якщо він нею не горить, він її робити не буде!

– Хто підтримав твою ідею створення такою інституції для нових управлінців міст?

– На старті першої програми я долучив, окрім Агенції “Спільні Зусилля”, яку я очолював як голова правління, КМБШ, з якою ми робили першу школу, платформу “Нова країна”, Інститут політичної освіти і ГО “Смартсіті”.

Другу – ми реалізовували спільно з МІМ-Київ та Клубом “КОЛО”. На її проведення ми зуміли залучити фінанси від великого донора Western NIS Enterprise Fund.

Сьогодні вже завершуємо третю програму “Школи мерів” разом з Національним університетом “Києво-Могилянська академія”.

Цього разу фінансували програму Фонд Гайнріха Бьоля та компанія UDG.

Це вперше, але сподіваюсь і не востаннє, український приватний сектор інвестує в розвиток управлінських спроможностей топ-менеджменту українських міст.

Бізнес вже почав розуміти, що потрібно вкладати в розвиток мерів та чиновників міської влади, тому що, якщо вони не розширюють своє мислення, не навчаються нових підходах, вони стають “вузькою горлянкою” для міста. Тими, хто блокує зміни.

Анастасія Рінгіс, спеціально для УП.Життя