Аттіла – цар Великої Скитії

Для того, щоб Україна дійсно відродилася, однієї революції на Майдані замало. Потрібно зробити революцію в головах українців, велику Духовну революцію. І історія тут займає вирішальне місце, бо ще англійський мислитель і письменник Джордж Оруел в своєму геніальному творі «1984» написав: «Хто керує  минулим, той керує майбутнім; хто керує теперішнім, той керує минулим. Іще один постулат, який відомий в усьому вільному світі: «Ніколи не буде вільним той народ, історію якого написали чужинці», а нам історію писали наші вороги.

«Багато хто писав історію Руси, але яка вона недосконала! Скільки подій не пояснено, скільки упущено, скільки спотворено! Найчастіше один списував в іншого, ніхто не хотів ритися в джерелах,тому,що пошуки пов’язані з тратою часу і труда. Переписувачі старалися тільки блиснути витіюватістю брехні і не цуралися наклепів на своїх праотців.   Автор «Історії Червоної Руси»  Денис Зубрицький (XVIIIст.)

Людина про яку я буду говорити свого часу зробила революцію в європейській історії Vст. Все її життя і діяльність спростовують брехні про історію нашого давнього і величного народу – українців. Колись наші вороги закрили від нас нашу історію, як писав Микола Костомаров «залізною завісою, запечатали багатьма печатями», і насипали зверху величезну могилу в надії на те, що вони там назавжди поховали нашу Правду, Волю і Дух. В наших з вами силах розрити цю могилу і зірвати тисячолітні печаті. Але для цього потрібний неупереджений погляд на нашу історію, без оглядки на всілякі історичні концепції, які були нав’язані сучасному людству вXVIII-XIXст. А для цього є багато історичних джерел, які треба перечитати по-новому, опираючись на досягнення сучасних археології, мовознавства та генетики.

Аттіла! Скільки з цим іменем пов’язано міфів, вигадок та відвертих фальсифікацій. Візантійські і готські хроністи показують його кровожерним гуном, який привів дику орду з азійських степів і займався розоренням і спустошенням мирних міст і сіл. Візантійська церква заявила, що Аттіла – це кара господня послана на підданих  імперії за гріхи перед церквою. Саме цікаве в історії з Аттілою, що його ім’я було популярним в Європі кілька століть після його смерті. Про нього складалися легенди і народні епоси, його образ малювали художники і невже воно все безслідно зникло? Такого просто не може бути. Я думаю, що невдовзі ми всі будемо свідками відновлення слави і величі нашого знаменитого предка – царя Великої Скитії.

Це й не дивно, адже імперія Аттіли простяглася, на Сході, від ріки РА (Волга) і західного берега Каспійського моря до берегів Рейну на Заході, від Балтійського моря, на Півночі, і до Чорного моря та берегів Дунаю на Півдні. Аттіла розгромив потужну імперію готів, яка існувала на північному узбережжі Азовського і Чорного морів і витіснив їх на береги Дунаю, а звідтіля вони змушені були піти в північну Європу. Візантійська імперія змушена була щорічно платити Аттілі  данину в сумі 700 кг. золота. Звісно, що і готи , і візантійці помстилися Аттилі , залишивши його, для нащадків, в своїх історичних хроніках кровожерним гуном. Так хто ж вони такі були ці гуни?

Найбільше плутанини  стосовно гунів залишив готський історик VIст. Йордан, який описав їх, як кочові племена, які прийшли в приазовські та причорноморські степи з теренів Азії. Він змалював їх жорстокими кочовиками, яким допомагали демонічні сили, і не дивно, адже вони розгромили непереможних до того, одноплемінників Йордана, готів. В подальшому всі наступні історики в своїх працях спиралися на «Походження і діяння гетів» Йордана. В наш час, всі історики, від Михайла Грушевського до найсучасніших, пишуть одне й те саме, немов би змовилися: гуни – кочові азійські орди тюркського або монгольського походження, що вторглися із степів Китаю на терени Європи і майже 100 років там порядкували (це ж який вони повинні були залишити по собі слід за 100 років, розбавивши європейську кров китайською? ).

І лише деякі дослідники гунської доби, більшість з яких не були професійними істориками, опираючись на неспростовні факти, заперечують концепцію азійсько-кочового походження гунів. До них належать: українець Юрій Гуца(1802-1839), за фахом медик, а за покликанням та науковими роботами історик-славіст, етнограф, філолог, що писав московською мовою під псевдонімом Г. Венелін; московський письменник, історик, поліглот, військовий картограф шведського походження Олександр Вельтман(1800-1870), який написав, до цих пір маловідому, історичну працю «Аттіла. Русь IV-V века. Свод исторических и народных преданий.» (1858); московський історик Дмитро Іловайський(1832-1920); в наш час письменник Іван Білик та економіст Григорій Василенко; доктор фізико-математичних наук, професор А. Кіндратенко. Із інших слов’янських істориків – Павло Шафарик(1795-1861) – видатний чеський філолог-славіст. Сумнівався в азійському походженні гунів американський історик Отто Менчен-Хелфен.

 Існує декілька теорій походження слова гуни. В готській мові існує слово гунен (hunen) – могутній, велетень; В давньоукраїнській мові було слово гуна – володіння української еліти в давні часи, гуня – домоткане нефарбоване полотно . Але існує дуже важливе свідчення Пріска Панійського – посла Візантії при дворі Аттіли, який, між іншим, засвідчив, що гуни себе називали унами( що дуже важливо для розуміння того, хто такі гуни). В давні часи наші предки поклонялися Богині неба Ану (в санскриті Ану – мати) , яку ми можемо побачити на багатьох скитських виробах з золота. Хто бував на Поділлі , не міг не помітити характерну особливість говору місцевого населення, до багатьох слів додається передня «Г»: гиндики, гоїрки, голія, моя баба Текля казала на свого сина, а на мого дядька Гандрей. Так от,уни(ани) – це ті, хто поклонявся Богу неба Ану , додаємо характерну особливість мовлення наших предків і уни будуть гунами. Той же самий божественний коріньАн ми бачимо в самоназві анти. Аттіла об’єднував під своєю рукою споріднені народи і антів, і гунів, тобото існував гунно-антський союз, завдяки якому Аттіла зміг завоювати величезні на той час території.

Важливим джерелом для дослідження України тієї доби є «Візантійська історія»,автором якої є Пріск Панійський, котрий жив у Vст.  Був він людиною освіченою, всебічно обдарованою і користувався великим авторитетом у сучасників. У 448 році на запрошення Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скитського імператора Аттили. Отож своє враження про Україну-Скитію він склав не зі слів інших людей, а опираючись на особисто побачене та почуте. Для нас важливим є ще й те, що Пріск Панійський – єдиний історик Vст. , котрий відвідав  Скитію і на власні очі бачив нашу країну тієї епохи. Він особисто зустрічався з Аттілою, спілкувався з багатьма людьми, як з оточення імператора, так і з простими жителями держави, спостерігав за побутом та звичаями нашого народу. Усе побачене він описав у своїй «Історії Візантії» у тій її частині, яка була присвячена його мандрівці в Скитію. Немаловажним фактом для нас є ще й те, що у своїй «Історії» Пріск жодного разу не зазначив, що держава гунів є азійського походження. Навпаки, він наголошує на тому, що вона має місцеве коріння і постійно називає її Скитією.

Велетенська імперія Аттілибула населена десятками народів і племен, основною та рушійною силою якої були скити. Діяння Аттіли  та його особистість справили на сучасників шокуюче враження. Ним захоплювались, його любили, зневажали, обожнювали, ненавиділи, боялись. Але, попри різноманітність оцінок, усі сходилися у тому, що він був незвичайною людиною, яка залишила важливий слід у світовій історії. Аттіла став героєм народних переказів та легенд, персонажем під іменем Етцеля у германському епосі «Пісня про Нібелунгів», фігурував у скандинавських сагах під іменем Атлі. Його образ надихав багатьох відомих художників, композиторів, письменників.  Народився Аттіла, за оцінками дослідників, у 406 році десь у Середньому Подніпров’ю, найбільш імовірно – в околицях Києва. Батька майбутнього володаря звали Мундзук і походив він з відомої царської родини. Мати, Ільдіко, теж була знатного походження. Таким чином, Аттіла був представником давнього скитського царського роду. Тож не дивно, що Пріск Панійський постійно називав його скитським царем, а підвладних йому людей скитами. Отож, в оцінках стародавніх істориків Аттіла був європейцем. Азіатом він стане значно пізніше, у 18 столітті, стараннями француза Жозефа де Гуньє та його німецьких (нащадків готів) і російських послідовників. Відомо, що Аттіла мав рідного брата Вледа. А його дядько Ругіла був скитським царем, якому Візантія навіть платила данину у розмірі 350 ліврів золота. У 434 році Ругіла помирає, а брати Аттіла та Вледа, стають на чолі скитської держави. Так розпочався новий яскравий період в українській та світовій історії. Ставши на чолі держави, Аттіла та Вледа почали проводити активну внутрішню та зовнішню політику. За короткий час під скитську залежність попали всі їхні найближчі сусіди: племінні союзи, князівства, королівства. Частиною скитської держави стали: алани, вандали, бургунди, остготи, геп іди, акацири, ферули, а також угро-фінські племена. Скитська держава за період з 434 по 441рік перетворилася на велетенську небачену досі Імперію.

Пріск Панійський, в щирому захопленні, писав про Аттілу: «Ніколи нікому з попередніх володарів Скитії або навіть інших країн, не таланило стільки здійснити у такий короткий термін часу.. І не лише усіх скитів, але й римлян змушує він платити собі данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї…».

В оповідях Пріска Панійського нас більше всього цікавлять звичаї, побут і мова населення Скитії. В 448 році Імператор Візантії Феодосій відправив до Аттіли посольство на чолі з Максиміном, який і запросив у це посольство Пріска Панійського. Супроводжував посольство знатний скит і полководець Едікон, який перед цим прибув до Візантії для ведення переговорів. Був в посольстві також тлумач Вігіла і римлянин Орест. Цікаво, що Пріск в своїй оповіді населення Скитії називає скитами, варварами та уннами. Посольство вирушило до Аттіли через Іллірію, Паннонію, Дунай та переправились через ріку Істр (Дунай): «Варвари-перевізники зустріли нас й переправили через річку Істр на човнах-однодеревках, які вони роблять самі, зрубуючи дерева і видовбуючи їх.. Пройшовши з варварами біля семи десяти стадій(12км.), ми змушені були чекати в рівнині, поки Едикон не повідомив Аттілу про наше прибуття. В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скити з наказом відправитися до Аттіли. Ми запропонували їм повечеряти з нами. Вони зійшли з коней, із задоволенням почастували, а на другий день показали нам дорогу.  О дев’ятій годині дня (третя година пополудні) ми прибули до наметів Аттіли, яких у нього було дуже багато..».  Тут треба сказати, про підступність Візантії, бо головною метою посольства до Аттіли був замах на його життя. Візантійці підмовили Едікона отруїти Аттілу і той,нібито погодився це зробити, але прибувши в табір Аттіли він розповів про підступний план Візантії. І тут треба сказати про благородство «варвара» Аттіли. Дізнавшись про мету посольства, Аттіла замість того,щоб покарати смертю змовників, що в ті часи було звичайною справою, він наказав відправити їх назад і «коли поклажа була вже нав’ючена на тварин і ми хотіли рушити в дорогу вночі, прийшло кілька скитів і сказали, що Аттіла наказав нам зачекати у зв’язку з нічним часом. Потім до нас прийшли інші скити з биком(м’ясом) та річковими рибами, прислані Аттілою. Ми повечеряли і лягли спати.» Наступного дня, бачачи в якій скруті був Максиміан через зрив переговорів, Пріск Панійський взяв з собою Рустиція, який знав скитську мову і пішов з ним до Скотта, з яким вдалося залагодити справу. Через деякий час Скотт запросив посольство до намету Аттіли.

«І ось ми з’явились до його намету, що охоронявся довкола натовпом варварів. Отримавши дозвіл увійти, ми побачили Аттілу, що сидів в дерев’яному кріслі. Ми стали трохи віддалік трону.  Максимін, наблизившись, вітав варвара, передав йому лист Імператора і сказав, що Імператор бажає доброго здоров’я йому та його оточуючим. Аттіла відповів: «Нехай з римлянами буде те, чого вони мені бажають». Наказавши Максиміну зачекати, щоб через нього відповісти Імператору на його листа, він прийняв дари, які ми йому і вручили».

Наступного дня, під приводом того, що необхідно зачекати письмової відповіді Імператору Феодосію, посольству було запропоновано відправитися разом з Аттілою в північну частину його країни. «Проїхавши деяку відстань разом з варваром (тут треба зауважити, що для греків Візантії всі чужинці були варварами), ми звернули на іншу дорогу за наказом наших провідників-скитів, які пояснили, що Аттіла хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама . Хоча він вже мав багато дружин, але хотів ще взяти і цю за скитським звичаєм». Це ще одне свідчення Пріска про те, що ні Аттіла, ні гуни не були азіатами, в яких не було сіл, а були кібітки і юрти. Ще одне зауваження. І коли це таке бувало, щоб тюркські або монгольські хани їздили в свої провінції свататися або одружуватися зі своїми підданими?  Дружин їм ,як баранів, привозили в їхні палаци чи до їхньої орди. А в українців є і був здавна такий звичай, щоб весілля відбувалося в домі нареченої, отже, наречений сам зобов’язаний був їхати до неї. Таким чином, Пріск Панійський засвідчив, що цього звичаю дотримувалися навіть всесильні правителі антів. «Звідти ми продовжили подорож по рівній дорозі, яка проходила долиною, і зустріли судохідні річки, з яких найбільшими після Істра були Драгон, Тігас (Тірас) та Тіфекас – ми переправились через них на човнах-однодеревках, а інші річки перепливли на плотах, які варвари возять за собою на возах для використання в місцях покритих розливами. В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому замість пшениці просо, а замість вина – так званий по туземному медос (мед, медовуха); супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його камос (кам)». Ще одне надзвичайно важливе свідчення Пріска, яке говорить про те, що гуни займалися землеробством, бджільництвом та рибальством і не були ніякими кочовиками. Важливе свідчення для тих, хто пише історію, послуговуючись логікою та науковим аналізом. Як пишуть багато -чисельні дослідники черняхівської культури антів, у той час головними злаками наших предків були просо та ячмінь. Та й виноград в ті часи в Україні майже не вирощували. Що вирощувало, виготовляло та споживало місцеве населення, те й видавалося посольству: замість пшениці – просо, а замість вина – мед (медовуха), який Пріск називає на грецький манер «медос». Ще одне цікаве слов’янське слово «кам», у Пріска камос – хмільний напій, який видавали слугам, що супроводжували посольство. «Камос» Пріска – це пиво, яке, звичайно, виготовлялося з ячменю. Слово «кам» вийшло з ужитку в Україні в середні віки, його замінило слово «пиво». Кам  збереглося в мовах південних слов’ян на Балканах. Далі Пріск Панійський описує подальшу подорож посольства, яке попадає в скрутне становище, бо: «піднялася жахлива буря з вихрем, громом, частими блискавками та проливним дощем.. Перелякані розбурханою стихією, та всім, що трапилось, ми загубили один одного, бо кожний обрав дорогу, яку вважав для себе найзручнішою.Добравшись  до хатин селища – ми зібрались разом і з криком стали відшуковувати товаришів, що відстали. Скити вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету, освітили місцевість і запитували, чому ми кричимо. Коли, супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякались бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету. Жінка, що керувала у селищі, виявилась однією з дружин Вледи (брат Аттіли), ( тут Пріск залишив повідомлення про цікавий звичай: антські князі хоч і мали багато дружин, але, принаймні частина з них могла залишатися в своєму роді-племені і навіть керувати цим родом) й прислала нам з’їстні припаси та красивих жінок для товариства, згідно скитському звичаю гостинності. День ми провели у селищі, просушуючи всі пожитки, бо буря припинилась і сонце яскраво світило. Спорядивши коней та інших в’ючних тварин, ми прийшли до цариці, привітали її й запропонували дарунки у відповідь, а саме: три срібні чаші, червоні шкіри, індійський перець, фініки та інші ласощі, які високо цінуються, бо у варварів не зустрічаються. Потім ми побажали їй щастя за гостинність і віддалилися. Після семиденного переходу ми зупинилися в одному селищі за наказом супроводжуючих нас скитів. Ми вичекали, щоб Аттила проїхав вперед, після чого пішли за ним з усією його свитою. Переправившись через деякі річки, ми приїхали у величезне селище, в якому знаходилися хороми (столиця?) Аттіли». Якщо врахувати, що посольство вже до цього перетнуло три ріки, в тому числі і Тірас (Дністер), і те, що Пріск вимірює відстань днями переходів, а в той час за день переходу посольство робило 30-40км., то семиденний перехід становить приблизно 250км. І це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох річок, очевидно великих,, то загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр (Дунай), не може бути меншою 1000км.Виникає закономірне питання – де знаходилася столиця Аттіли? Якщо врахувати, що Пріск згадує про те, що столиця знаходилася в місці, де не було ні каменю, ні дерев, тобто в степу і з усіх сторін оточена річками, природними перешкодами, то найбільш вірогідним місцем буде велике скитське городище площею в 150 гектарів в сучасній Вінницькій області недалеко від Немирова . В цьому місці колись знаходилася легендарна Колань, за «Велесовою книгою» Голунь. Що ж побачив Пріск Панійський в столиці Аттіли: «Ми приїхали у величезне селище, в якому знаходилися хороми Аттили. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттіла в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок, оточені дерев’яною огорожею. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував наближений до Аттіли Онигісій, що користувався у скитів великим впливом після Аттіли. Каміння для неї він привозив із землі пеонів, цей матеріал у них привізний.

При в’їзді в селище Аттілу зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами (така матерія має назву – серпанок). Під кожним покривалом, які підтримувалися ідучими з обох боків жінками, знаходились по сім і більше дівчат, що співали скитські пісні, таких рядів під покривалами було дуже багато. Коли Аттіла наблизився до будинку Онигісія, назустріч йому вийшла дружина Онигісія з натовпом слуг. Одні несли страви, інші – вино: у скитів це вважається найбільшою почестю. Вона вітала його й просила покуштувати доброзичливо принесені нею частування. Щоб зробити приємне дружині свого улюбленця, Аттіла поїв, сидячи на коні, пригубивши також і піднесену йому чару. Після цього він відправився у палац, який від інших будівель відрізнявся висотою й знаходився на підвищеному місці.Читаючи цей уривок урочистої зустрічі царя скитів, забуваєш, що подія відбувалася в середині Vст., а не значно пізніше. Співи, хліб-сіль, чарка вина – та у нас, в Україні, і досі так зустрічають дорогих гостей. Тільки дівчат під білими покривалами немає, але цей гарний звичай було б добре відродити. Традиції дуже консервативні. Якщо вони практично не змінилися за 1,5тис. буремних років від описуваних Пріском подій, то вони мабуть існували задовго і до того.

А що ж робило посольство греків в столиці Аттіли?: «Ми зупинилися в будинку Онигісія за його проханням. Ми були прийняті дружиною Онигісія та найближчими родичами і пообідали з ними. Онигісій не мав часу пирувати з нами, бо вперше після повернення побачився з Аттілою й доповідав йому про справи. Наступного дня я пішов до двору Аттіли з подарунками для його дружини на ймення Крека. Від неї він мав трьох дітей, з яких старший був на чолі акатирів та інших народів в припонтійській Скитії. Всередині огорожі було багато споруд, з яких одні були зроблені з красиво припасованих вирізьблених дощок, а інші – з тесаних та вирівняних колод, вставлених в дерев’яні круги. Тут жила дружина Аттіли. Мене впустили варвари, що стояли біля дверей. Вона лежала на м’якому ложі; підлога була вистелена шерстяними килимами, по яких ходили. Царицю оточувало багато слуг, служанки, що сиділи навпроти неї на підлозі вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидалися для прикраси поверх варварського одягу. Наблизившись до цариці, я привітав її, передав подарунки і вийшов. Як бачимо з цього уривку, ми маємо ще одне підтвердження того, що скити були предками українців – вони носили вишиванки.

«Я пішов до інших палат, де жив сам Аттіла, щоб зачекати коли вийде Онигісій, бо він там знаходився. Я стояв серед натовпу людей; піднявся шум і гамір, який повідомив про вихід Аттіли. Він вийшов з палацу, виступав гордо й кидав погляди туди та сюди. Його супроводжував Онигісій. Коли Аттіла зупинився перед палацом, до нього почали підходити люди, що мали позови між собою, і отримували його рішення. Потім він повернувся до палацу, де почав приймати варварських послів, що приїхали до нього. Потім Пріск Панійський описує банкет у Аттіли: «Коли всі розсілись по порядку, прийшов виночерпій і подав Аттілі кубок вина. Взявши його, він вітав першого в ряду, той встав з місця. Після того, як був вшанований такою ж почестю другий гість і наступні, Аттіла вшанував і нас на рівні з іншими таким же вітанням за порядком місць. Для решти варварів та для нас була приготована розкішна їжа, сервована на круглих срібних тацях, але Аттілі подавалось нічого, окрім м’яса на дерев’яній тарілці. І у всьому іншому він виявляв невибагливість: так, наприклад, гостям подавались чарки золоті та срібні, а його келих був дерев’яний. Одяг його також був простий, й нічим не відрізнявся від інших, окрім чистоти; ні меч, що висів збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були прикрашені, як в інших скитів: золотом, каміннями або якими-небудь іншими цінностями. (У вас не виникає ніяких аналогій? Так само поводився в Xст. князь Святослав!). Портрет Аттіли наводить Йордан, який жив 100 років пізніше і який без сумніву користувався працею Пріска Панійського, але не забуваймо, що він був готом і упереджено ставився до гунів: «Він був мужем, народженим для струсу народів, жахом всіх країн, який невідомо за яким жеребом, наводив на все тремтіння, широко відомий скрізь страшним про нього уявленням. Він був гордовитий ходою, кидав погляди туди та сюди і самим рухом тіла виявляв високо піднесену свою могутність. Любитель війни, він сам у битві був стриманий, дуже сильний своєю розсудливістю, доступний проханням, ласкавий і прихильний до тих,кому довіряв. Він був середнього зросту, з широкими грудьми». Повернемося до банкету: «Коли була з’їжена страва,покладена на перших тарелях, ми всі встали, і не сідали на свої крісла до того часу, поки кожен гість не випив поданий йому келих вина, побажавши доброго здоров’я Аттілі. Вшанувавши його таким чином ми сіли… З настанням вечора були запалені смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттіли, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть: учасники пиру дивились на них, і одні захоплювались піснями,інші,  згадуючи про війни,  підбадьорювались духом, дехто проливав сльози». Пріск дав прекрасний, класичний опис русько-князівського пиру зі співцями та скоморохами, який чи й знайдеш в іншій нашій літературі. В описанні банкету серед всього сказаного для нас цікаве прадавнє українське слово – страва. Серед усіх слов’янських народів воно збереглося лише в українців і словаків. «Наступного дня ми прийшли до Онигісія і сказали, що нас треба відпустити, й не змушувати даремно витрачати час. Він відповів, що і Аттила хоче нас відправити. Через три дні після того нічного бенкету ми були відпущені з пристойними дарами.». Якою ж була відповідь царя Аттіли Імператору Візантії Феодосію на його задум отруїти царя скитів: «Цезарь Феодосій народжений від благородного батька; що і він сам, Аттіла, гарного походження, і , будучи спадкоємцем батька свого Мундзука, зберіг благородство в усій  своїй чистоті. Феодосій же, напроти, втратив благородство, потрапив до Аттіли в рабство тим, що зобов’язався платити йому данину. Отже, він негарно чинить, що, подібно до поганого раба, таємно і підступно кує лихо на того, хто кращий за нього, кого доля зробила його повелителем». Пріск розповідає, як був знайдений, колись втрачений, священний меч Арея: «Хоч Аттіла мав такий характер, що завжди покладався на велику вдачу, але йому надавав впевнености знайдений меч Арея, який завжди вважався священним у скитів. Якийсь пастух побачив, що одна із його корів шкандибала поранена. Не знайшовши причини рани, в тривозі пішов він по кривавим слідам і нарешті прийшов до меча, на який необережно наступила корова. Він викопав меч і негайно відніс його до Аттіли. Радісний від такого подарунку, він вирішив, що поставлений володарем всього світу і що через меч Арея йому вручена влада в усіх війнах». Тут зауважимо, що культ поклоніння мечу Арея в скитів описав ще батько історії Геродот в Vст. до н. е. , тобто за тисячу років до Аттіли. Це говорить нам про безперервність традицій наших предків. Хотілося б тепер зупинитися на самому імені Аттіла. На мою думку воно скоріше за все означає титул – Володар землі.

Атте – батько, тато (в давньоіталійській мові), не забуваймо, що терени Італії в давнину заселили пелазгійські племена, переселенці з України.Ла – земля (від кореня «ла» в українській мові походять  – лан, оброблена або заселена земля; поляна – розчищене місце в лісі під посіви).

Хочу звернути вашу увагу на те, що ім’я дядька Аттіли теж мало закінчення «ла» – Ругіла. Тут простежується давня традиція володарів Скитії включати означення поняття «земля» в своє ім’я. За Геродотом засновником скитського роду бувТаргетай, який мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая і Колоксая. У всіх трьох закінчення ксай, а в санскриті кса – це земля. Яке ж ім’я мав Аттіла при народженні? Можливо розгадка лежить в тому, як римляни називали Аттилу – FlagellumDei, деFlagellum– символ влади, Кий, а Dei – це Бог, тобто Кий наділений божественною владою.

В 451 році в Галлії на Каталаунських полях відбулася грандіозна битва. Причиною стала смерть короля франків в 450 році . Його спадкоємці, а таких виявилося двоє синів, звернулись до сильніших сусідів – хто до римлян, хто до гунів. У Римі вирішили підтримати молодшого з братів, золотоволосого принца, в майбутньому засновника династії мировінгів. Сам Флавій Аецій, римський полководець, взяв над ним опіку. Аттила став на сторону старшого спадкоємця франкського престолу. Але, тут треба зауважити, що Флавію Аецію було легше домовитися з Аттилою, бо Аецій в молодості був заручником при дворі Аттили і дуже добре знав, як самого Аттілу так і звичаї гунів. Натомість римляни постійно воювали з візи готами, яких очолював король Теодоріх. Флавій Аецій докладав надзвичайних дипломатичних зусиль аби запобігти війні, чудово розуміючи, що Римська імперія ослаблена і не має такої кількості легіонів для ведення війни. До останнього моменту в Римі не вірили тому, що гуни розпочнуть війну. Ну так, трішки полякають, потім приймуть дарунки, золото, почесні титули – і вгамуються. Але не так сталося. Навесні 451 року Аттила зі своїм військом вирушив вздовж Дунаю на Захід, переправився через Рейн і ввійшов в Галлію. Якщо вірити Йордану, то військо Аттіли налічувало 500 тисяч воїнів, окрім гунів в ньому були гепіди, герули, остготи, руги, скіри та інші германські племена. Під ударами війська Аттіли впали міста Мец, Тонгерем і Реймс. Під час осади Орлеана на горизонті з’явилося військо римлян на чолі з Аецієм. Коли Аецій довідався про вторгнення війська Аттили  в Галлію, він терміново збирає військо з усієї Італії, перейшов через Альпи і вступив в переговори з королем візиготів  Теодоріхом. Тільки дипломатичний хист Аеція змусив перестарілого Теодоріха приєднатися до війська римлян. Наслідуючи короля візиготів до римлян приєдналися: лети,арморикани,сакси, бургунди, бреони, алани та франки. Вся ця різноплемінна армія під керівництвом Аеція і Теодоріха  швидко рухалася назустріч чисельному війську Аттіли. Коли Аттіла побачив, що наближається військо римлян, він негайно дав команду зняти облогу з Орлеана і відступати. Військо Аттіли переправилося через ріку Сену і опинилося на широкій рівнині, яка називалася Каталаунські поля, що знаходяться в сучасній провінції Шампань. Саме тут був зручний простір для маневрів його кінноти. Саме в цьому місці і відбулася грандіозна битва народів. Древній історик, який мав можливість розмовляти з готськими воїнами, учасниками цієї битви, повідомляє, що, вона була жахлива, запекла і кровопролитна, і взагалі така, що подібної до цього ще не було. Число убитих з обох сторін різні джерела визначають від 160 до 300 тисяч чоловік. Після того, як обидві сторони довго обсипали один одного метальними снарядами, вступили в бій кіннота і піхота. Гуни пробилися через слабкий центр ворожого війська, де були алани, і розвернувшись вліво, ударили на візиготів . Коли король Теодоріх , проїжджаючи уздовж рядів свого війська, намагався підбадьорити його, він був убитий дротиком, звалився з коня і був затоптаний копитами власної кінноти. Ряди візиготів були засмучені, і Аттіла тріумфував було вже перемогу, несподівано вдарив по гунах з пануючих висот син Теодоріха Торісмунд. Від повної поразки гунів і їх союзників врятувала тільки ніч. Військо Аттіли, спорудивши укріплений табір з возів, приготувалося захищатися за ними. Однак римляни з союзниками теж понесли великі втрати. Коли вони наступного дня спробували штурмувати табір гунів, їх перші загони були зупинені і частково винищені градом стріл, що летіли з-за гунських возів (таку оборону багато пізніше застосовували запорожці). Аецій не хотів повного знищення війська Аттіли, тому сина Теодоріха, який горів бажанням помститися за смерть батька, він умовив піти разом з візиготами додому, аби його брати за його відсутності не захопили королівську владу. Насправді Аецій не хотів посилення візиготів, що в першу чергу було небезпечно для Риму, а гуни якраз і були противагою візи готам. Після відходу візиготів і римлян Аттіла був вражений тишею, яка запанувала над заваленими трупами Каталаунських полях. Остерігаючись якогось підступу гуни відразу не наважувались вийти за межі табору, але впевнившись в тому, що вороже військо дійсно пішло, Аттила наказав знімати табор і вирушати в дорогу. І знову у Римі недооцінили наполегливість гунів. Минув лише рік, і Аттіла з новою потугою перейшов Альпи і напав на північ Італії. Тепер він попрямував до столиці Італії Риму. Церковні хроністи писали, що тільки чудо зупинило Аттілу, коли папа Лев I особисто, стоячи на колінах, за допомогою молитви просив його зупинитися. І начебто на Аттілу це справило велике враження і він відступив. Насправді на той час в Італії лютувала епідемія мору і Аттіла не захотів наражати своє військо на небезпеку, він задовольнився даниною і пішов з Італії додому. А наступного 453 року Аттіла несподівано помирає. І тут ми знову надаємо слово Пріску Панійському. Ось що він написав про похорон царя скитів Аттіли:

«Ми маємо описати хоча б коротко, яким чином за звичаєм країни здійснився обряд його поховання. Тіло його перенесли урочисто в чисте поле і поклали під шовковим шатром, щоб усі могли його бачити. Потім знамениті гунські витязі об’їхали на конях навколо шатра, і співали Славу та подвиги померлого: «О великий цар гунів Аттіла – великого народу Господар з нечуваною до нього могутністю, королівств Скитії та Германії самодержець; наводячи жах на західний та східний Рим, численні підкорені гради не віддавав на розкрадання, але милостиво обклав щорічною даниною. Здійснив благополучно королівство в світі зовнішньому і внутрішньому, посеред благополуччя народу відійшов із миром від життя цього. Помер не від ворожої рани, не від підступности своїх, але в радощах та веселощах, без відчуття болю. Хто ж сприйме це за смерть, коли ніхто помсту за неї не вважає необхідною?». Згідно уявленням язичників-праукраїнців, хоч людина помираючи, й покидає тимчасово земне життя та тих з ким вона була, й це викликає сум та скорботу живих, смерть в той же час є переходом її до царства духів предків та ненароджених, і цьому треба радіти, а не сумувати. Місце поховання Аттили й досі не знайдено. Відомо лише, що він похований на дні якоїсь великої української річки, воду якої перед тим було за допомогою греблі відведено в сторону. Тіло поклали у три домовини – золоту, срібну та залізну – та закопали посередині річки. Після чого вода була пущена у її звичайне русло, назавжди поховавши у своїх бурхливих потоках місце, де знайшов вічний спочинок Великий  Скитський Імператор.

Які висновки можна зробити після вивчення джерел про життя і смерть Аттіли. Передивився в Вікіпедії цілу купу коментарів до битви на Каталаунських полях. Особливо цікаві ілюстрації про цю битву європейських художниківXVII, XVIII, XIXстоліть. Ну прямо таки татаро-монгольська навала в середині Vст. на цивілізовану Європу. І ні слова тобі про те, що в ті часи по всій Європі вогнем і мечем насаджувалося християнство. Скільки слов’янських племен було винищено, або зігнано з їхніх місць проживання і все це робилося в ім’я Бога. І тут приходять на спомин слова нашого геніального Кобзаря з його послання «І мертвим, І живим, І ненародженим…»: «Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! Моголи!» Золотого Тамерлана онучата голі.». Шевченко мабуть добре знав про наслідки роботи історіографічної комісії графа Шувалова, яку створила імператриця Катерина II. Відомо, що для роботи в цій комісії вона запросила німецьких «знавців історії». Але, незважаючи на всі ці комісії нам, як казав поет, своє робить. Стає зрозумілим, чому так кволо Європа «захищає» Україну від агресії Россії, чому вони так бояться, щоб ми не встали,нарешті, з колін, бо відчуває і знає «цивілізований» світ свою провину перед Україною. Знають, що треба буде переглянути концепцію історії не тільки України, але й Світової історії. Як сказав наш земляк, професор історії Ігор Шевченко: «Історія завжди вийде на Правду не зважаючи на різні спотворення». А щоб це сталося українці повинні неухильно триматися свого Кореня – Роду. В цьому запорука всіх наших майбутніх Перемог.