«СМІХУ ВАРТЕ»
12 жовтня ц.р. у переяславському видавництві «К С В» (вул. Шкільна, 45) я отримав увесь наклад книги «Сміху варте». Це вже сьома збірка моїх творів. Вона побачила світ завдяки благодійникам: В’ячеславу Саулку – депутату Переяславської міської ради VII скликання; Сергію Доброскоку – керівнику ВКФ «Укрпромпостач-95 ЛТД»; Олександру Слюсарю – громадському діячеві; Марії Лях – голові Студениківської сільської ОТГ; Світлані Помойницькій – редактору газети «Діловий Переяслав»; Віталію Дубовичу – депутату Переяславської міської ради VII скликання; Віктору Шереметі – віцепрезиденту Асоціації фермерів та приватних землевласників України; Лідії Оверчук – депутату Переяславської міської ради VII скликання; Олександру Пасічнику – директору ПП «Авто Пас Лайн».
Ця книга для мене багато в чому новаторська й навіть унікальна. Це перша моя збірка в якості члена Національної спілки письменників України. Вона у значній мірі опирається на місцевий матеріал, на містечкові історії та топоніми (ойконіми, гідроніми). Тут читач знайде згадки про наше місто, про його мікрорайони Карань і Спаську Леваду, Борисівку та Підварки, про підварський луг і Стогніївський шлях, про деякі села району.
Шість попередніх збірок мого авторства були поетичними. Це «Перша група крові» (1998), «Extremum» (2002), «Напутнє слово (2006), «Alter Ego» (2007) «Наодинці з собою вчорашнім» (2007), «З насіння скошених віків» (2011). У них публікувалася громадянська, філософська, інтимна та пейзажна лірика. На відміну від перелічених вище книг нова збірка «Сміху варте» – гумористична. Чому ж письменник звернувся саме до гумору?
На те є декілька причин. Перша – це моя жартівлива вдача. Я з дитинства люблю гумор. У дотепниках ходили мій батько Володимир Петрович, дядько Леонід Петрович, дід Петро Андрійович, двоюрідні брати Олег і Петро Пурденки. Та й практично всі представники роду Матвієнків-Пурденків вважалися «приколістами». Мамин рід теж намагався не відставати, своєрідним гумором відзначалися моя хрещена Тамара Трохимівна, дядьки Володимир та Роланд. У збірці є не одна гумореска, розказана мені родичами, де вони виступають не лише в якості оповідачів, а й дійових осіб (правда, інкогніто). Та і взагалі, в книзі багато реальних історій, у більшій чи меншій мірі прикрашених літературними фантазіями.
Другою причиною звернутися до гумористичного стилю викладу була доволі значна кількість матеріалу, який, звичайно, вимагав доопрацювання відповідно до вимог концепції книги та сучасних реалій. Бо під час мого першого пришестя в «Діловий Переяслав» (2001-2006 рр.) я мав завдання оформляти 13-ту сторінку видання, яка називалася «Веселі картини з переяславської днини». (До слова, так називалася й збірочка, надрукована нашим виданням 2003 року, до 8-річчя «Ділового…». У ній майже всі гуморески – мого авторства, але під різними псевдонімами). На 13-й сторінці нашого видання я розміщував різні вислови та гуморески, в т.ч. і власного авторства. Деякі з них після відповідного доопрацювання перекочували в щойно видану книгу. Крім того, працюючи секретарем міської ради й намагаючись хоч якось захиститися від того абсурду, який там відбувався, я вирішив записувати вислови деяких ціцеронів та демосфенів місцевого значення. І, знаєте, допомагало. Це захоплення я продовжив і за наступних депутатських каденцій. (Не слід тільки думати, що міська рада – це якась божевільня. Подібні «психлікарні» можна бачити і в інших організаціях та установах, у сім’ях і компаніях, на базарах та мітингах. Коротше кажучи, все наше життя сміху варте).
Ну й, зрештою, гумор – це явище суто людське. Жодна інша жива істота на Землі сміятися не вміє. Як казав Ернест Гемінґвей, з усіх тварин тільки людина вміє сміятися, хоча якраз у неї для цього найменше причин. Дозволю собі тут ще кілька цитат про гумор та сміх. «Звук сміху – це склепінчастий купол храму щастя» (Мілан Кундера), «Смішного боятися – правди не любити» (Іван Тургенєв), «Сміхом виправляють мораль» (Оноре де Бальзак), «Почуття гумору – це почуття пропорційності» (Халіль Джебран), «Що зробилося смішним, не може бути небезпечним» (Вольтер), «Від смішного до величного теж тільки один крок» (Лев Шестов), «Бувають ситуації, з якими складно миритися, але ти повинен підходити до всього з гумором і чітко усвідомлювати, що це лише частина гри» (Джаред Лето), «День без усмішки – втрачений день» (Чарльз Чаплін).
Ще хочу додати, що гумористичні твори – це значно демократичніший жанр, ніж висока поезія. Бо для останньої треба відповідний настрій і духовну організацію. В цьому плані з гумором значно простіше. Він підвладний усім верствам населення, незалежно від віку, освіти та рівня душевного розвитку. Тому, думаю, з цією збіркою я стану ще ближчим і зрозумілішим громаді ))
Книга складається з п’яти розділів. Так багато – вперше в моїй письменницькій діяльності. Мало того, всі розділи написані в різних жанрах. Це теж новаторство. Перший розділ – поетичний гумор. Він називається «Віршування графомана», причому буква «ш» перекреслена, тому читається «вірування». Чому тут застосований такий прийом – дізнаєтеся, коли дійдете до кінця другого розділу ))
Новаторство поетичного розділу полягає, зокрема, в намаганні освоїти такий різновид ліро-епічного жанру, як байка («Вовк-демократ», «Про роги і ноги»), а також таку давню віршовану форму, як рондель («Зустріч випускників»). Ще в цій частині книги простежується спроба писати мінімальні за обсягом твори. Наприклад: «Виняток. Проста й природна річ – добро творити. Це все одно, що дихати, що жити. А ти за добрі справи хочеш слави. Добро для тебе – виняток із правил?» А ще розділ умовно групується за ознаками: вірші про тварин («Вовк-демократ», «Про роги і ноги», «Гризуни», «Хижаки», «Птахи», «Мавпа», «Папуга»), вірші про людей (всі інші) та перехідний твір про найближчих до тварин людей «Мисливська історія» )) Є й інші умовні поділи (про чоловіків та жінок, про ЖЕК та міськраду та ін.), які можна простежити, читаючи збірку.
Другий розділ – прозові гуморески, він має назву «Атака клоунів», причому буква «у» перекреслена. За розгадкою знову ж таки відправляю читача в кінець другого розділу. Тут теж ви зустрінете працівників ЖЕКу та міської ради, а також познайомитеся з кумами Семеном і Панкратом та їхніми дружинами Галькою і Пріською. Є тут історії зі студентського життя, з життя «лабухів» (музикантів), одкровення Муськи Набожної та Мишка Кмітливого. Ще читач зможе пограти в гру «О, писки!». Суть її полягає в тому, що слово чи вираз навмисне пишеться з помилкою, але й у такому вигляді воно має сенс. Завдання читача – здогадатися про первинний зміст. Наприклад, «О, писки» – це «описки», себто помилка в тексті, «депутатське нявчання» – це «навчання», «міська вада» – це «міська рада», «керуюча стравами» – «керуюча справами» і т.д.
Третій розділ – «Із почутого в сесійній залі». Це недолугі вислови представників влади та інших осіб, сказані публічно. Я записував лише те, що чув особисто на сесіях, виконкомах, громадських слуханнях, нарадах та інших зібраннях. Коли я цитував деякі з цих «перлів» своїм знайомим, вони їх оцінювали «на ура». Сподіваюся, читачам також сподобаються ці «глибокодумні» вислови владних мужів. Для підсилення бажання прочитати книгу дещо з цього розділу я опублікую нижче.
«Ви зверталися письмово чи усно?» – «Так!»
«Треба, щоб ми візуально подивилися на ці норми».
«Ви сказали, що ринок має відношення до торгівлі. До торгівлі чим?»
«Дайте мені економічні цифри!»
«Що ви як міський голова особисто зробили для підвищення народжуваності?»
«Наступає межа бєспрєдєлу».
«Я не сказав, що ветерани мають психічні відхилення, я сказав, що в них порушена психіка».
«Поясніть, що таке відсутність технічної можливості». – «Це коли виліт стріли крана менший за відстань між базою крана та контейнером, який треба перенести. Іншими словами, кран не дістає до контейнера. Зрозуміло?» – «Не зрозуміло».
«Штати ми максимально зменшили до мінімуму».
«Ви заплатили 59 і 59 тисяч – це буде 100 тисяч, а вам дали 120. У вас ще 20 тисяч залишається!»
«Вітрильна фрегата».
«Ви знайомі з нормами на харчування дітей?» – «Так, це постанова №1591». – «Норма харчування 1591?»
«Звідки там взялася земельна ділянка?» – «Вона завжди там була!»
«За що ми голосуємо?» – «Ми голосуємо «за»!»
«Надійшла заява від повнолітньої Костенко, 1931 р.н.»
«Звернулася людина, яка проживає в Переяславі-Хмельницькому». – «Це де?»
«Ніхто лицем не повернувся. Ніхто нічим не повернувся».
«Ви на мене не кричіть, я фінансист!» – «А чого ви неправильну цифру назвали?» – «У мене язик заплівся!» – «На мільйон гривень?»
Четвертий розділ має назву «Із зали суду». Справа в тому, що під час своєї другої «каденції» в «Діловому…» (з 2012 року й дотепер) я, крім усього іншого, пишу й кримінальні історії. Звичайно, імена змінюю, прізвища взагалі не пишу або позначаю однією буквою, населені пункти з деякого часу теж не вказую, але обставини справи викладаю цілком правдиво. Хоча теж допускаю певні вільності та прикраси. Такі собі фантазії на теми кримінальних справ. Вони стосуються в основному бійок, крадіжок, наркотиків. Адже над тяжкими злочинами кепкувати негоже. Найбільшою похвалою для себе вважаю слова однієї авторитетної жінки-вченого з нашого університету, яка заявила, що я своєю майстерністю змусив її читати кримінальну хроніку в «Діловому Переяславі». Цю людину не можна запідозрити в нещирості, тому після її слів я став про себе думати ще краще ))
І, нарешті, п’ятий розділ – найсвітліший, найтепліший, без сатири та сарказму. Це – «Зі спостережень за онукою». За своєю Вікусею я також записував, як за депутатами, але, як ви розумієте, зовсім з іншими почуттями. Це спостереження за дівчинкою від двох до майже п’яти років. Цитую:
Віка бере діда за руку й веде на кухню, де сидять мама й бабуся. Каже тихенько: «Діду, дивись, зараз будуть сміятися». Стала посеред кухні і як зарегоче! Мама й бабуся давай і собі сміятися. Віка задоволено каже: «Бачиш, діду?».
Віка з вікна машини бачить священика в рясі, з довгою сивою бородою, який іде, спираючись на палицю, як на посох: «Мамо, дивися, Дід Мороз!».
Бабуся зайшла в комору. Віка зачинила ззовні двері й каже: «Ага, попалась!».
«Віко, не лежи на підлозі, бо прибіжить мишка і вкусить тебе!» – «У мене теж зуби є!».
Бабуся переносить Віку через пішохідний перехід. «Бабусю, а чому це ти мене на ручках несеш?» – «Ти ж бачиш, тут машини їздять, нам треба швидко перейти». – «А-а-а, ну, дякую, бабусю».
Віка намацала в себе тазову кісточку в області апендикса й запитує в мами: «Це що в мене?» Мама відповідає: «Кісточка». Віка питає: «Це ти мені її туди засунула?».
Віка хоче взяти чашку, в якій заварюється чай. Дід попереджає: «Не чіпай, чашка гаряча!». Віка бере рушник і з його допомогою відкриває кришку на чашці: «Бачиш, дідусю, не гаряча». – «Вона така гаряча, що й через рушник може пекти». – «Тоді я візьму два рушники».
Ось такий короткий огляд моєї нової збірки «Сміху варте». Придбати її можна в автора. Ціна договірна )) Думаю, що незабаром подарую кілька примірників районній бібліотеці, яка на той час уже стане комунальним закладом Переяславської міської громади. Також цю збірку отримає й бібліотека університету. Після послаблення карантину я планую провести кілька презентацій в закладах освіти та культури.
Ще одна заувага. Випускаючи цю книгу, я зовсім не мав на меті розважити читачів. Точніше, хотів, щоб вони не лише розважалися, а й задумувалися над життям. Бо коли людина думає, вона обов’язково до чогось додумається. Бо якість твору залежить не стільки від майстерності автора, скільки від рівня читача. Хотілось би, щоб кожний знайшов у книзі щось для себе. А щодо гумору, то в збірці він виступає і в ролі добродушного підсміювання, і у вигляді їдкої іронії, і як колючий сарказм, і як гірка та сумна усмішка. Він – багатоликий, як дзен, як парадокс, як саме наше сміху варте життя.
Наостанок хочу зацитувати знаменитого англійського письменника Джорджа Гордона Байрона, який сказав: «Завжди сміюся, коли можу, адже це найдешевші ліки». З ним погоджувався А.Н. Глассоу: «Сміх – це транквілізатор без побічних ефектів». Тому, шановні земляки, читайте збірку й будьте здорові!
Олександр МАТВІЄНКО