ПРО МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ. РОЗДУМИ ДЕПУТАТА
Матеріал 2
Як відомо, система місцевого самоврядування працює неефективно. Причин цьому чимало, значно більше, ніж заведено вважати. У цьому циклі публікацій система місцевого самоврядування порівнюється з автомобілем. Водій – це люди, які приймають рішення: міський голова, депутати, виконком. Сама машина та правила дорожнього руху – це законодавство про місцеве самоврядування. А пасажири – це члени територіальної громади. Переяславської, мається на увазі. У першій статті ми говорили про водія. Продовжимо розмову темою автомобіля, дороги та правил руху.
ЗАКОНОДАВСТВО
Багато людей вважає, що для ефективної роботи будь-якої системи достатньо знайти сумлінних виконавців. Якщо вони не виконують належним чином свої обов’язки, значить, замінити їх і все піде, як по маслу. Такої ж думки й недосвідчені керівники, в яких після призначення на посаду починають «чесатися руки» звільнити неугодних та поставити на їх місце лояльних. Проте і перші, й другі не враховують кілька істотних моментів. Спочатку треба розібратися, чому підлеглі незадовільно виконують свої обов’язки. Адже живі люди – це не герої лицарських романів, у яких позитивні персонажі чинять тільки добро, а негативні – тільки зло. Причому, обидва види образів є статичними: позитивні ніколи не стають негативними й навпаки. А реальні люди здатні змінюватися. Можливо, їм тільки слід створити певні умови для роботи. Та й те сказати: так звані лояльні – це, здебільшого, пристосуванці, на яких не варто покладатися за несприятливих обставин. Вони швидко пристосуються до нового керівника, переставши навіть вітатися з колишнім «батьком рідним». Бо спиратися можна тільки на те, що опирається. Люди, які мають свою думку, можливо, не дуже зручні в управлінні, проте значно надійніші за пристосуванців.
До чого це я веду? Коли подивитися на список депутатів, можна зробити висновок, що практично всі вони – поважні й відомі в місті люди. Принаймі, були такими до обрання депутатами. А під час роботи в сесійній залі вони часто піддаються нищівній критиці. Виборці з розчаруванням переконуються, що їхні обранці не такі вже й поважні та позитивні. Швидше навпаки. Значить, їх слід розігнати й обрати нових, чесних та сумлінних. Проте після виборів ситуація повторюється. І де ж ті чесні? Щоб не розчаровуватися будь у чому, є простий, але дієвий рецепт: не зачаровуватися. Виборцям слід тверезо оцінити свої очікування від депутатів і запитати себе, чи вони не завищені. А ще слід задатися питанням, чому позитивні люди в сесійній залі часто змінюються на протилежних.
Був такий легендарний цар Коринфа – Сізіф. Після смерті у вигляді покарання за свої земні гріхи він змушений був викочувати на гору камінь, який з вершечка котився додолу. Вислів «Сізіфова праця» означає важку та безплідну роботу. Часто такими сізіфами стають депутати, які «ламають списи» в сесійній залі, а результат виходить нікчемний. Чому так?
Та тому, що система місцевого самоврядування залишилася радянською. Правда, вся наша країна довгий час була уламком УРСР – без ринкової економіки, без сприяння малому й середньому бізнесу, без достатнього матеріального зацікавлення представників багатьох професій, а також громадських органів та організацій. За радянських часів така система більш-менш функціонувала. З одного боку, депутати були керовані компартією, причому не мало особливого значення членство в партії чи відсутність його. Крім того, депутатів фактично призначали, пропонуючи вибір із одного кандидата. І відбирали кандидатів за певними критеріями. Випадкові люди не могли потрапити в сесійну залу. Слід враховувати й те, що тоді працювали підприємства і депутати йшли в трудові колективи, де їх добряче «пропісочували» за неякісне виконання обов’язків. З другого боку, депутати отримували вигоду від свого статусу. Це була пряма дорога до кар’єрного росту з усіма наслідками (вища зарплата, більші можливості). Таким же вигідним було, наприклад, просування по профспілковій лінії.
Прошу зрозуміти правильно: я не оцінюю ту систему, за мене це зробила історія. Проте функціонування саме такої форми місцевих рад мало певний сенс. А збереження радянської системи в самостійній Україні сенсу не має. Нині депутатом може стати будь-хто. Місцевими обранцями не керують навіть закони, не кажучи вже про партії. Тобто, законодавство нібито є, проте порядку його дотримання немає. Що буде депутату, який не виконує свої обов’язки (не бере участі в сесіях, постійних та тимчасових комісіях, не звітується перед виборцями і т.д.)? Та нічого. Виконати процедуру відкликання виборцям доволі складно, а сподіватися на ефемерну політичну відповідальність депутата, як показує практика – справа майже безнадійна. Адже кому з кандидатів у депутати виборці пригадували несумлінне ставлення до своїх обов’язків за попередньої каденції? Та й хто з членів громади достеменно знає про обов’язки депутата?
Тому й не дивно, що багато людей ідуть у депутати для вирішення якихось своїх проблем. Наприклад, підприємці лобіюють свій бізнес. Працівники державних закладів вірні наказам своїх керівників, які вважають, що їхні представники мають бути в депутатському корпусі. Ходять чутки, що деякі міські обранці заробляють на депутатстві. Не знаю, не був присутнім ні при домовленостях, ні при передачі коштів. Прямих доказів немає. Але ймовірність такої «тіньової» діяльності деяких обранців є.
Які ж зміни слід внести в законодавство для ефективнішої роботи обраних захисників інтересів громади, а також мера та членів виконкому? Про деякі напрями я вже згадував у попередній статті. На посаду міського голови повинна мати право балотуватися психічно здорова людина, яка має певні вікові (наприклад, від 25 до 70 років) та освітні обмеження (тільки вища освіта). Такий претендент повинен мати у своєму послужному списку роботу чи секретарем ради, чи заступником мера, чи керуючим справами виконкому чи хоча б начальником відділу виконавчих органів влади. Або він повинен бути колишнім депутатом чи членом виконкому хоча б одного скликання (для кандидатів у депутати та члени виконкому цього не потрібно). Перед тим, як отримати посвідчення кандидата в міські голови чи депутати, претендент має здати іспит зі знання Конституції України, ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад» «Про засади запобігання та протидії корупції», а також відповісти на елементарні запитання з української мови (хоча б за п’ятий клас). Тільки після успішної здачі іспитів претендент має право отримати кандидатське посвідчення.
Депутати за свою роботу повинні отримувати зарплату з місцевого бюджету. Хоча б мінімальну. Бо безоплатний труд – аморальний. Проте отримана сума має залежати від присутності (і, відповідно, роботи) на сесіях, комісіях, громадських слуханнях і т.д. І на закінчення хочу озвучити ще одну пропозицію законодавцям, яка стосується роботи депутата в раді. Якщо парламентар за рік пропускає без поважних причин більше половини сесійних засідань та засідань постійної депутатської комісії, членом якої він є, тоді міська виборча комісія на своєму засіданні повинна (не має право, а саме повинна) виключити його зі складу депутатів. Також МВК має розглядати скарги виборців на неналежне виконання депутатом своїх обов’язків на виборчому окрузі і при підтвердженні фактів, викладених у скаргах, теж повинна позбавляти людину депутатського мандата. І ще. Керувати радою і вести сесії повинен секретар, а не міський голова. Як це робиться у Верховній Раді, де спікер не є підлеглим президента. Тож і секретар ради повинен бути не заступником мера, а звичайним депутатом, тільки гроші за свою діяльність отримувати більші від рядового парламентаря. Виконком теж повинен бути не органом, який обслуговує міського голову, а незалежною структурою, справжнім міським урядом. Для цього членами виконкому повинні ставати в більшості представники політичних сил, представлених у раді, а не тільки підлеглі мера.
Про пасажирів автомобіля марки «Місцеве самоврядування», тобто, про виборців, поговоримо в наступній публікації.
Олександр МАТВІЄНКО