Loading...

КОЛИШНІЙ ГОЛОВА СЛУЖБИ ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ МИКОЛА МАЛОМУЖ – ПРО МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ ТА МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Земляк Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького та В’ячеслава Чорновола, генерал армії, голова Служби зовнішньої розвідки України за президентства Віктора Ющенка, людина, яка вільно розмовляє англійською та німецькою мовами й підтримує особисті контакти з керівниками провідних країн світу, Голова Вищої Ради «Народних зборів України («Віча»)» Микола Маломуж — сьогоднішній гість «Ділового Переяслава».
— Миколо Григоровичу, Ви народилися в Шевченковім краю?
— Я народився 23 вересня 1955 року в селі Юрківка Звенигородського району. Проте всі мої родичі та предки — з села Моринці, де народився Тарас Шевченко. Коли Тарас Григорович приїхав із Санкт-Петербурга, його попросили похрестити мого пра-пра-пра-…прадіда по батьковій лінії Григорія. Поет подарував сім’ї прижиттєве видання «Кобзаря», з якого мені бабуся читала вірші. Я їх запам’ятовував, хоча ще не знав літер, і пам’ятаю до цього часу. В нашій родині витала аура Шевченка, було багато його портретів, у т.ч. й автопортретів, які до цього часу зберігаються в мого двоюрідного брата в Моринцях. До слова, хата Шевченка не збереглася, тому в Пирогово знаходиться схожа. Це хата, збудована з дуба, в якій колись жили мої предки.
— Ким Ви мріяли стати?
— У ті часи багато хлопців мріяли літати. Я не був винятком, тож, після закінчення десятирічки спробував вступити в льотне училище. Вже тоді я несвідомо стикнувся з корупційною складовою. Квота в училище була одна, а у воєнкома теж був син. Вона йому й дісталася. А ми з колегою, щоб бути ближче до літаків, поїхали вступати до Калінінградського військового авіаційного технічного училища. Здали іспити, проте зустріли там земляка, командира з Умані, який нам повідомив, що після закінчення цього училища ми не літатимемо. Будемо інженерами, техніками, але не льотчиками. Тому він порекомендував нам піти до війська, а вже після першого року служби пробувати вступати до льотного училища. Проте так не сталося. Я опинився в спецназі, який готувався для протидії спецпідрозділам «зелених беретів» та «рейнджерів». Передбачалося, що у випадку ядерної війни ворожі диверсанти робитимуть спроби захоплення стратегічних об’єктів, у яких знаходитиметься керівництво держави, Генштаб і т.ін. Ми повинні були фізично їх захищати.
— Як Ви потрапили до спецназу?
— До служби в армії я мав перший розряд з боксу, боротьби та легкої атлетики. Мене на таку службу відібрали у військкоматі. Служив я в спецназі 9-го управління Генштабу СРСР. Спочатку сам навчався в спецшколі, а потім готував курсантів, яких після навчання «обкатували» за кордоном. Вони служили на об’єктах центрального рівня та на запасних пунктах. Я не зміг втілити свою мрію про небо, адже тоді проводилися заходи проти діяльності західних резидентур і був запроваджений жорсткий режим. Західні вчені винайшли новий спосіб передачі інформації на супутники. В лісі під Москвою шпигуни розмістили потужний телерадіоапарат, на який передавали секретну інформацію протягом певного часу, наприклад, тижня чи місяця. І під час прольоту супутника цей апарат передавав йому отриману інформацію, «вистрілюючи» її за долі секунди. Цей агрегат не можна було запеленгувати, проте через закордонну агентуру було вияснено, що шпигунська інформація йде саме таким чином. Апарат мав одну ваду: раз на півроку йому потрібно було вручну замінювати батареї живлення. Спецгрупа, якою я керував, організувала контроль усіх прилеглих трас, іноземних представництв, їхніх автомобілів. Ми вирахували, що двоє іноземних дипломатів, чоловік і жінка, йшли в ліс нібито за грибами й міняли батареї. Прилад знаходився під пеньком, який відкривався й надавав до нього доступ. Коли вчергове «грибники» прийшли й стали виконувати свою роботу, поряд відкрилися ще чотири пеньки, з яких вискочили наші співробітники. Шпигунські маніпуляції були зафіксовані на відео, тож американські дипломати не могли нічого заперечити й опротестувати. Така оперативна робота в певній мірі наблизила мене до діяльності розвідки та контррозвідки.
— Як складалася Ваша доля далі?
— З армії я демобілізувався восени 1975 року, коли вступ до вишів уже закінчився. Батьки на той час переїхали до Звенигородки. Місто тоді контролювали дві конкурентні банди. Якщо молода людина десь від 16-ти до 27-ми років не перебувала в банді, вона була ніким. Ситуація ускладнювалася тим, що до Звенигородки час від часу з’їжджалися бандити з різних куточків Союзу. Невдовзі після мого приїзду в центрі, біля міськвиконкому, на мене як на чужого напало п’ятеро молодиків. Зі своїми спецназівськими навичками я з ними швидко розібрався. Проте виявив, що влада й міліція в місті ситуацію не контролюють. Користуючись тим, що я готувався до вступу й залишався у Звенигородці, влада мені запропонувала разом із десятком активних хлопців навести сякий-такий лад, хоча б на вокзалах. Я погодився, проте наполіг на щотижневих нарадах за участю начальника міліції, прокурора, керівника КДБ. Я розповідав про наші успіхи, а вони доповідали про свою роботу.
— І Вам вдалося приборкати банди?
— Почали ми з вокзалів. Захопили з півтора десятка громил. Потім стали виходити на ватажків цих кримінальних угруповань. Якось дізналися, що готується бійка район на район. Наш загін 5-6 чоловік вийшов назустріч кільком сотням озброєних палицями, арматурою, ножами та самопалами бандитів. Я вступив з ними в переговори й жорстко пообіцяв знищити чи поранити всю їхню верхівку. Ватажку передрік або смерть, або суд, після якого на нього чекає від 5 до 15 років ув’язнення чи смертна кара. Тож, кажу, вибирайте між нормальним життям і кривавими розбірками. Бандити дещо затихли, проте заперечили, що їхні супротивники вирішать, ніби вони слабаки чи боягузи. Тоді я їм запропонував залишатись на місці й ми пішли назустріч другій групі. Там відбулася схожа розмова. Одним словом, конфлікт вдалося залагодити. Так менше ніж за рік ми запобігали масовим побоїщам 42 рази. Жодного разу не напали ні на мене, ні на моїх хлопців. З кожним разом охочих пустити кров супротивникам ставало все менше. Ледь не кожну ніч ми змушували міліцію «накривати» притони й арештовувати кримінальників. Паралельно ми проводили з цими неблагополучними хлопцями роботу. Залучали їх у секції, влаштовували на роботу в комсомольсько-молодіжні бригади… Багато з них одружилися. Тобто, ми більше проводили не силової роботи, а профілактичної, я б навіть сказав, ідеологічної. Менше ніж за рік на наш бік перейшли 1850 чоловік. Навіть вступивши до Київського університету на юридичний факультет, я на вихідні приїжджав додому й продовжував допомагати тим своїм товаришам, які залишилися. Що характерно, до цього часу у Звенигородці бандитизму немає. Далі наша робота розповсюдилася на Черкаську область. Надбавши досвід, я з однодумцями створив близько 2500 таких антикримінальних загонів чи осередків по всьому Києву. Дуже часто доводилося реально вступати в двобої з бандитами. У нас були підготовлені хлопці — каратисти, самбісти, майстри інших єдиноборств. Проте, підкреслюю, значно дієвішою була профілактична робота.
— Цей досвід знадобився Вам у подальшій роботі?
— Через багато років, будучи керівником розвідки, я був з делегацією в Малайзії, зустрічався з прем’єр-міністром. Розповів йому цю історію. А він каже: «У нас протягом століть було таке суспільство — кримінальне, кланове. І ми зробили те ж саме, що й ви. Спочатку нас було кілька десятків таких активних людей, потім приєдналися сотні, тисячі, мільйони. Допомагали громадські, військові, інтелектуальні та гуманітарні організації, й аграрії, й промисловці… Всі вони стали єдиним рухом. Бо партії були олігархічними».
— Коли Ви почали займатися розвідроботою?
— Ще в часи боротьби з бандитизмом у столиці ми захищали й іноземців. Адже в київських вишах навчалися представники 102-х країн. Це, як правило, діти їхніх лідерів: президентів, прем’єрів, шейхів, керівників міністерств і відомств, великих бізнесових корпорацій… Щороку їх до нас прибувало близько 55-60 тис. Ми з ними працювали, причому в дружньому плані, а не шляхом залякування та шантажу. Безумовно, компромат на них збирався, проте не це було головним у роботі розвідника. Ми їх підтримували тут, підтримували в них на батьківщині й таким чином здобували їхню прихильність. Після навчання ці «мажори» самі ставали лідерами своїх країн, зберігали до нас дружні почуття і ставали нам у пригоді.
— Після закінчення університету з відзнакою Ви працювали…
— …в органах держбезпеки на оперативних і керівних посадах. В часи перебудови ми з представниками української еліти задумувались над питанням: на яких засадах будувати нову державу? Тоді Горбачов пропонував конфедерацію з розширеними правами республік. З питань конфедерації я контактував із ученими Абалкіним та Капіцою. Паралельно займався контррозвідкою. Іноземні спецслужби активно вербували наших громадян. Ми створили мережу з півсотнею людей у різних точках України, яких вони вважали своїми резидентами. Взагалі в ті часи західні спецслужби використовували іноземців як зв’язкових, адже нашим людям поїхати за кордон було дуже складно. Захід вважав, що це їхні зв’язкові, а насправді вони були нашими. Тоді я спілкувався кілька разів з Михайлом Сергійовичем Горбачовим, який пропонував оприлюднити гру західних розвідок. Ми його переконали, що це недоцільно, бо ми в такому випадку втратимо всі канали зв’язку.
— Чи контактували Ви з рухівцями?
— У нас були добрі стосунки і з предтечею Руху — Українським культурологічним клубом, і власне з Рухом. В’ячеслав Чорновіл народився за 4 км від мого села, ми знали родичів один одного. Тісно спілкувалися з Левком Лук’яненком, з яким зберегли стосунки до самої його смерті. Адже він входив до нашої всенародної ради «Віче». Хоча в партійних органах та в КДБ побутували думка, що Рух треба душити. Я з однодумцями був прихильником діалогу й толерантності, бо рухівці — люди розумні й перспективні. Мене критикували багато моїх колег та кураторів. Тож у 1988-89 роках я писав у Москву листи, в яких відстоював свою позицію. Я так розумію, що їх розглядав особисто Горбачов, бо прийшов циркуляр із наказом відмінити репресивні методи роботи й швидко перейти до толерантної поведінки. Що цікаво, рухівці тоді теж схилялися до широкої автономії, бо ніхто й не передбачав, що Союз розвалиться.
— Чим Ви займалися під час ГКЧП?
— З кожним президентом України ми контактували як офіційно, так і особисто, за винятком хіба що Януковича. З Леонідом Макаровичем ми радилися, яку ж державу будувати. Під час ГКЧП він спочатку нібито схилявся до їхніх починань, але ми йому постійно доповідали про ситуацію й він зрозумів, що варто підтримати незалежність.
— Чи правда, що завдяки Вам зірвалися плани голови українського КДБ Миколи Голушка вивезти з України картотеку осіб, які працювали під прикриттям? Як це було?
— Це була професійна справа. З одного боку я, за освітою спеціаліст із державного будівництва, радився з Кравчуком щодо побудови нової держави. Я вивчив державний устрій переважної більшості країн світу, тому зрозуміло, що разом із однодумцями ми могли створити модель для розвитку нормальної демократичної держави з ринковою економікою. Леонід Макарович був переконаний, що ринок сам себе врегулює. Я доводив, що дикий ринок — це бандитизм. Час показав, що я мав рацію. Паралельно з економікою ми закладали підвалини Збройних Сил і безпекового сектору. На той час не передбачалося воєнних дій, а от проникнення іноземної агентури було реальністю. Тоді Голушко поїхав у Москву, де йому запропонували одну з керівних посад у Федеральній Службі Контррозвідки (попереднику ФСБ) та дали завдання забрати й архів, і матеріали діючої агентури. Якби вона потрапила в руки росіян, то й попередні, й сьогоднішні українські політики були б під повним їхнім контролем. Слід розуміти, що центральні радянські спецслужби контактували з сотнями агентів, а в нас, в Україні, таких агентів були сотні тисяч. Адже тоді комп’ютерів не було й електронних картотек, які б дублювалися в Москві, також. Тож ми винесли постанову, що у зв’язку з оперативною доцільністю чи припиненням діяльності агентів матеріали необхідно знищити. І поки Голушко був у Москві, ми «Камазами» вивезли документацію на картонажну фабрику в Обухів і там під контролем автоматників її знищили. Але, звичайно, не всю. Картотека та все, що потрібно, залишилось у нас.
— Як Ви вибудовували Службу безпеки в незалежній Україні?
— Тоді з підрозділів звільнилося багато людей. Одні на пенсію, другі в запас, треті в Росію… Але патріоти залишилися. В мене був базовий відділ контррозвідки 28 осіб. Всі хлопці заявили, що залишаються служити Україні. Проте з нашого відділу через дефіцит кадрів багатьох довелося перевести в інші підрозділи, де вони стали базовими керівниками. Адже треба було створити контррозвідку, управління захисту національної державності, управління боротьби з організованою злочинністю… Паралельно з підбором кадрів ми формували нове законодавство про службу безпеки на інших принципах з урахуванням нових реалій, формували структуру, компетенцію, розподіл обов’язків. В основу нової служби були покладені нові орієнтири: захист людини, захист демократії, засудження репресивних методів. У новій моделі СБУ була посилена роль розвідки, створене Головне управління розвідки Служби безпеки України.
— Це була одна структура?
— На той час так. Пізніше, 2005 року, коли ми адаптували наші спецслужби до стандартів ЄС і НАТО, зовнішня розвідка, яка не мала правоохоронного статусу, була виділена в окрему структуру, а контррозвідка, яка такий статус мала, залишилася в СБУ. Я якраз і очолив нову структуру – Службу зовнішньої розвідки України. Так склалося, що я займався не тільки безпековим сектором. Маючи контакти з керівництвом держави, ми вели багато питань, пов’язаних із державним будівництвом, економікою, міжнародними інвестиціями, ІТ-розробками, обороною, наукою, гуманітарною сферою і т.д. Співпрацювали з міністерствами, відомствами, академіями… Вчені представляли своє бачення розвитку держави. Це був інтелектуальний штурм, ентузіазм, в якому й ми, і Президент, і Верховна Рада брали участь.
— Але ж далеко не все вдавалося?
— Так, багато було втрачено і в 90-х, і в 2000-х роках. Корупція у вищих ешелонах влади призвела, наприклад, до втрати двох флотів, які мали величезні напрацювання на світовому рівні, навіть в Антарктиді. Вони були виведені під іноземні структури за межі України. Можна згадати ще контрабанду зброєю та багато інших брудних епізодів. Ми формували стратегію розвитку держави, проте в наших правителів не вистачало політичної волі призначати на головні державні напрямки антикризових менеджерів, яких ми їм пропонували. Це було і з першим, і з другим, і з третім президентами. Вони призначали на посади ближчих і зрозуміліших їм людей, які робили гроші, які створили тіньові схеми. Вони підбирали собі таких людей, які не могли кардинально змінити ситуацію в країні.
— Кучма Вас теж не слухав?
— Сталося так, що я його знав задовго до його президентства. Леонід Данилович був ракетником, тож нам довелося пояснювати йому основні засади державотворення. Ми створили потужний інтелектуальний центр на чолі з Олександром Разумковим і запропонували президенту 126 професіоналів на урядові посади. Кучма наче й схилявся до нашої думки. Спочатку ми зустрічалися щоденно, а потім усе рідше, бо Леонід Данилович став втягуватися в зовсім інші процеси.
— Коли Росія почала свої спроби повернути Україну?
— Вони швидко оговталися й почали готувати першу глобальну операцію по «поверненню» Криму. Ми там призначили свої служби, проте вони почали вести свою гру. Президент Криму Юрій Мєшков 1994 року, на противагу центру, призначив свого начальника СБУ, начальника органів внутрішніх справ та інших керівників. Що перший, що другий президенти в ситуації не орієнтувалися, тому діяти треба було швидко та ефективно. Бо вже був підготовлений референдум, 28 проросійських політичних та громадських організацій уже готові були його провести, бандитські структури теж були мобілізовані. Я запропонував дуже жорсткий сценарій, очолив підрозділи з 5,5 тисячами оперативних співробітників з центрального апарату СБУ, центральних та західних областей, «Альфу» та прикордонників, яких ми за ніч висадили в Криму. За добу ми «накрили» органи влади та управління, заарештували Мєшкова, першого заступника голови Верховної Ради Криму Сергія Цекова, на той час полковника ФСБ, а також усіх 28 лідерів партій та громадських організацій. Після того ми призначили на керівні посади інших людей і ситуація стала стабілізуватися.
— Які висновки були зроблені з цієї ситуації?
— Ми спільно з Кабміном, Верховною Радою, міністерствами й відомствами, новим Кримським урядом розробили Програму адаптації Криму до України. Вона зачіпала економічні, гуманітарні, соціальні, пенсійні, екологічні, національні та інші аспекти. Проте вище керівництво держави поклало цю програму під сукно. 1996-го заворушення в Криму повторилися. Тоді був великий конфлікт із татарами, який почався на кримінальних розбірках, а потім перекинувся на національний формат. Були вбиті й українці, й росіяни, й татари. Останні зібрали близько 60 тисяч озброєних людей і рушили на Сімферополь. Словами їх було зупинити неможливо. Я взяв спецпідрозділи з БТР-ми, бо захоплення кримської столиці означало перетворення півострова на другу Чечню. Їхні загони намагалися захопити в Сімферополі СБУ та управління МВС, але були затримані нашими співробітниками. А перед основними силами ми виставили бронетехніку, дали кілька залпів у повітря, після чого запропонували татарським лідерам переговори. Домовилися створити спільну робочу групу, після того – комісію при президентові з урегулювання татарських проблем. У цій справі мені знадобився звенигородський досвід, проте тут були зовсім інші масштаби. Ми уникнули війни. Теж підготували програму адаптації татар до України, і так само вона не спрацювала. Перш за все тому, що на ключові посади не були взяті професіонали.
Проте я з однодумцями продовжував працювати, на жаль, далеко не завжди це приносило бажаний результат. Візьмемо Бразилію. З цією країною були напрацьовані угоди на 28 млрд. доларів інвестицій. Це космодром, прокладка трубопроводів, монтаж насосних станцій. Проте наше керівництво діяло в цій ситуації інертно і грошей ми не отримали. Поступово перші особи держави стали нам пропонувати брати під контроль політичні партії та організації. Я відповів, що цим займатися не буду і йому, керівництву, не раджу. Тож із 1998 року був призначений заступником голови Державного комітету  України у справах національностей та релігій. На цій посаді я, серед іншого, відповідав за проведення розвідзаходів за кордоном. Наведу один лише приклад. Свого часу президента Кучму безпідставно звинувачували в продажу Іраку станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга». Сполучені Штати мали намір тиснути на Україну та її президента, а також запроваджувати санкції. Тож маючи нові контакти у форматі релігії, ми виходили на керівництво США, доводили позицію нашої держави і зуміли зняти цю тему з порядку денного американської політики. Таких операцій, великих і малих, були десятки й десятки. Зокрема, це визволення від терористів заручників у багатьох регіонах світу. У Чечні, наприклад, де британська розвідка не могла врятувати своїх громадян, ми своїх визволили живих і без викупу.
— Ви розуміли, що Росія – наш стратегічний ворог?
— Як мінімум недружній конкурент. Вони планували повернути Україну за рахунок економічного, фінансового, інформаційного, безпекового контролю, а потім укладати угоди про митні та інші союзи, що, зрештою, призведе до створення конфедерації на чолі з Москвою. Їхні плани починалися з Криму, східних областей і закінчувалися всією Україною. Що б там зараз не вигадували політики та кон’юнктурники, вся ця інформація в керівництва нашої держави була. І, звичайно, відпрацьовувалися заходи протидії. Саме тому в дев’яностих ми не здали Крим, а 2008-го відвернули реальну війну.
— Так що Ви постійно тримали руку «на пульсі» настроїв суспільства?
— Так, і дуже багато чого знали. Наприклад, що СДПУ(о), НДП та інші – це не ідеологічні партії, а спецпроекти олігархів із владою. Бачили, що справа йде до розвалу держави. Тоді 2003 року я пішов на кардинальні кроки: запропонував Леоніду Кучмі нову модель демократичної держави та шляхи її побудови, вільні вибори, а не олігархічні сценарії, які він бачив: передачу собі влади через конституційні зміни, перехід на посаду прем’єр-міністра з повноваженнями президента, а майбутньому президенту, яким планували поставити Януковича, залишити мінімальні функції. Знову Леонід Данилович ніби й погодився, проте згодом послухався Медведчука.
— Ви займалися питаннями релігій. Чи працювали над створенням єдиної автокефальної церкви?
— За моєї ініціативи був проведений плідний діалог із нині покійним митрополитом Володимиром (УПЦ), патріархом Філаретом (УПЦ КП) і митрополитом Мефодієм (УАПЦ). Було узгоджене питання, що нову незалежну церкву очолить Володимир. Проте, зрозуміло, що це вирішували не троє ієрархів, а з цим мали погодитися всі, в т.ч. й віряни. Була проведена глибока робота, значна кількість переговорів та узгоджень, адже було багато протиріч та противників, наприклад, у Криму, в Одесі, в Миколаєві. Проте на той час і Вселенський патріарх, і Московська церква – Олексій та тодішній митрополит Кирил – була не проти. Навіть були знайдені шляхи, яким чином Філарет може повернутися в канонічне поле. Все було підготовлене, проте того ж 2003 року в президента не вистачило політичної волі дати гарантії від держави. Це був величезний провал.
— Ви передбачали Помаранчеву революцію?
— Коли Кучма занурився в передвиборчий процес, коли ми побачили, як готувалися фальсифікувати вибори, як підкуповували губернаторів, я попередив президента, що будуть масові протести. І просив його не втягнутися в кров. Добре, хоч у цьому Леонід Данилович мене послухав і не дав команду стріляти.
— Які у Вас були стосунки з Ющенком?
— Ми з ним знайомі ще з Моринців. Потім це був його виборчий округ. І коли він був прем’єром, і під час президентської кампанії 2004 року ми активно співпрацювали. Тоді, до слова, суд прийняв рішення не про третій тур, як багато хто думає, а було виявлено, що не встановлені результати другого туру. В цивільному праві є поняття двосторонньої реституції, коли при недійсному правочині слід повернутися до тієї ситуації, яка була до його початку. Тобто, повернулися до першого туру й провели повторний другий тур президентських виборів. Тож Віктору Андрійовичу після перемоги в команду теж були запропоновані професіонали, а не родичі чи куми. Вийшли на хороших спеціалістів, створили потужний інтелектуальний центр, який координував Олександр Зінченко. Він розробляв основи нової економіки, політики, моделювання ситуацій. Я тоді очолив зовнішню розвідку, ми готували нову модель розвитку, яка за півтора року обігнала в цьому плані багато країн світу, увійшли в десятку найкращих у світі, а по радіорозвідці – в трійку, обійшовши Німеччину, Францію, Британію та Росію. Проте у вищих ешелонах влади розпочався процес нерозбірливого призначення кадрів, за квотами, якимись зобов’язаннями та іншими не професійними критеріями, почалося беззаконня з власністю та інші подібні речі. Тож при всіх прогресивних патріотичних підходах багато перспектив було знецінено. Незважаючи на це, ми напрацювали мільярди доларів інвестицій, технології з усього світу на оборонку, підняли авіацію, уклали договір з Індією на 8 млрд. дол. та ін.
— Ви були радником при Януковичу. Що Ви йому радили?
— Я сказав Януковичу, що йду у відставку. Проте під час перехідного етапу передачі влади від Ющенка Януковичу я затримався на посаді голови служби зовнішньої розвідки. Ми консервували свою агентуру, бо через нову владу вона могла дістатися Росії. Янукович пропонував мені посаду міністра одного з міністерств, потім голови Держкомітету України у справах національностей та міграції, потім послом у Росії, потім штатним радником. Я відмовився. Тому для того, щоб колектив служби розвідки не збурився через мою відставку, Янукович своїм указом призначив мене позаштатним радником і прокоментував це як підвищення. Я не давав згоди і, відповідно, не виконував своїх обов’язків. Після призначення я взагалі не спілкувався з президентом. Хоча ще коли залишався на посаді, мене майбутній посол Росії в Україні Михайло Зурабов попросив передати Януковичу лист від Путіна зі словами, що нашому президенту слід спілкуватися не з президентом Росії Медведєвим, а з прем’єром Путіним. А в самому листі було багато неприйнятних для України пунктів. Я приніс Януковичу цього листа й висловив свою принципову позицію по більшості пунктів. Тоді наш президент мене послухав і виступив проти Росії досить жорстко. Це вже пізніше, коли я пішов, вони його «переконали». Ще був момент, коли під час Податкового майдану я передав президенту пораду: для уникнення соціального вибуху взяти прем’єра Азарова і йти до людей. Хочу сказати, що якби в Януковича була професійна, а не бандитська команда, вона б його скерувала правильно і щодо Росії, і щодо інших дій на світовій арені. Бо в якихось ситуаціях «на грані» Янукович «гальмував», боячись робити рішучі кроки.
— Ви брали активну участь у Другому майдані?
— Ще раніше я брав участь у створенні та роботі ініціативної групи «Перше грудня», яка після побиття студентів 30 листопада 2013 року оперативно запропонувала шлях виходу з кризи: відпустити студентів, відправити у відставку уряд та силовиків, провести розслідування, створити антикризовий уряд і призначити дострокові вибори президента. Спочатку всі, включаючи Януковича, погодилися, але Москва дала вказівку на застосування сили. З другого боку теж були радикали, готові до силового сценарію. Так і з’явилася Небесна сотня… Ми проводили багато зборів, і з військовими, й із інтелектуалами, проте ніхто нікого вже не слухав. Коли прийшла нова команда, ми запропонували Турчинову антикризовий уряд і термінові дії по Криму – готуємо туди відданих людей з центрального апарату СБУ, спецпідрозділ «Альфа» – і вперед. Олександр Турчинов не проявив належної рішучості, зібрав РНБО, хоча мали діяти особисто він і голова СБУ Валентин Наливайченко. Останній повинен був працювати на упередження. Я 1994-го року Кучму не питав, що робити з Кримом, а виконував свої обов’язки згідно з законодавством. З Донбасом нас теж не послухали, а все ж могло бути по-іншому.
— Чим Ви займаєтеся зараз?
— Я беру участь у роботі впливових Міжнародних структур. Ми й нинішньому керівництву держави пропонували всебічну програму розвитку і, головне, рекомендували для цього відповідних людей. Усе сприймалося на «ура», а потім забувалося. Я спілкувався з багатьма представниками країн, які подолали тоталітаризм. Вони говорили, що президенти й партії зв’язані з олігархами, а вихід був у тому, щоб поступово піднімалась еліта – і військові, й гуманітарії, й аграрії, й промисловці, й люди з регіонів. Тому ми сформували не пар-тію, а всенародний рух «Народні збори України («Віче»), в який входять багато авторитетних людей нашої країни. Вони висувають єдиного кандидата в президенти, після виборів всенародно приймають Конституцію, створюють антикризовий уряд, який за п’ять років має вивести країну з кризи, піднімають місцеве самоврядування, беруть участь у міжнародній кооперації. Я в контакті з Трампом, Олландом, Меркель, і вони готові активізувати мирний процес із новим президентом України.
Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО
Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *