БЛЮЗНІРСТВО – ЦЕ ПОШАНА?

У романі-антиутопії Джорджа Орвела «1984» описуються порядки тоталітарної супердержави Океанії. Там запроваджений абсолютний контроль над кожним громадянином, життя якого проходить під уважним поглядом вождя Океанії – Старшого Брата. Адже його портрети розвішані скрізь. Навіть думка, що суперечить партійній ідеології, вважається думкозлочином і має бути покарана, швидше за все стратою. Партія – керівна та напрямна сила Океанії – постійно переписує минуле, адже воно повинне відповідати ідеям сьогодення. А ці ідеї змінюються часто, навіть кардинально. Незмінними залишаються лише лозунги Партії: «Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – це сила».
І люди змушені були вірити цим абсурдним лозунгам. Багато хто звик і не задумувався над директивами Партії, щоб часом не здійснити думкозлочин. Автору цих рядків як депутату міської ради VІІ скликання, який наочно бачить усю абсурдність керівництва містом людиною, яка абсолютно до цього не готова, аналогії з Орвелом приходять на думку все частіше. Прикладів таких застрашливих паралелей більш ніж досить. Бо все, що робиться – робиться недолуго та бездарно. Мало того, від нас іще й вимагають подяки та оплесків за те, що так неефективно, м’яко кажучи, використовують кошти громади.
Взяти хоча би фонтан. У всіх нині є Інтернет, кожен може подивитися, які чудові сучасні фонтани облаштовують в українських містах. А в нас – сяк-так відреставрували сорокарічної давності фонтанчик і кажуть, що це чудово, що громада вдячна владі. Другий фонтанчик з голубками, які цілуються, несподівано з’явився біля входу в міську раду. Він, мабуть, щось комусь таки надзюркотів «у тестовому режимі», бо хор «вірних костінівців» завів свою заїжджену платівку: «Ах-ах, як чудово, прекрасно, шедеврально!» А як на мене, то це повний несмак. Не місце такому дзюркотуну з голубками біля міськради. Можливо, на просторій приватній садибі він би виглядав природніше, але не біля офіційної будівлі.
А як «відреставрували» якір та що зробили (точніше, не зробили) з прилеглої території? А Борисоглібська площа? А ТЕС? Складається враження, що все недолуге робиться навмисно. Хоча б у цьому влада на чолі з мером відзначається. Бо ж пересічна людина, якби й хотіла, не змогла б так нашкодити. Тут особливі здібності потрібні.
Тривалий час у вестибюлі міської ради стояли сміттєві баки чи, як написано в накладній, сортувальні корзини для відходів. Недешеві, скажу я вам, корзини. Вартість однієї – 9,5 тис. грн. без ПДВ. Проте не тільки й не стільки ціна обурила переяславців. Працівники міської ради не придумали нічого кращого, як поставити їх… під фотографіями загиблих в українсько-російській війні переяславців! Ну як це назвати? Блюзнірством, не інакше. (Блюзнірство або святотатство – зневажливо-знущальне, образливе, глузливе ставлення до чого-небудь шанованого і шанобливого; знущання над видатними науковими відкриттями, витворами мистецтва, благородними вчинками, подвигами, моральними нормами, пам’яттю видатних людей, героїв тощо). А якщо повернутися до роману «1984», то три лозунги Партії («війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – це сила») можна доповнити четвертим: «Блюзнірство – це пошана». 24 листопада пост про цю дикість з’явився у ФБ, в «Діловий Переяслав» Group. Того ж дня сортувальні корзини прибрали, судячи з виставленого фото, в тамбур біля дверей чорного ходу. Заступник міського голови Валентина Губенко написала коментар: «Прошу вибачення. Ненавмисне. Впевнена, що ображати пам’ять не хотіли. Баки прибрали». Хочеться вірити. Проте як пояснити той факт, що депутати вказували працівникам виконавчих органів на це неподобство, навіть власноручно раніше пересували ті контейнери в інше місце, проте чиясь зла воля повертала їх назад?
А днем раніше в мікрорайоні Підварки святотатством відзначився сам міський голова Тарас Костін. 23 листопада, у День пам’яті жертв голодоморів, який є щорічним національним пам’ятним днем в Україні, з двору ЗОШ №4 лунала гучна музика. Це Тарас Вікторович святково та врочисто відкривав штучне футбольне поле, про що він особисто повідав на своїй сторінці у ФБ. З викладених керманичем фото видно, як він у цей скорботний день бігав із прапором по штучному полю, стояв на воротах та демонстрував голкіперські сейви. В урочистостях брав участь начальник управління фізкультури та спорту КОДА Сергій Тимофеєв, а також міські посадовці. Ніхто з останніх, мабуть, щоб не здійснити думкозлочин, і не подумав підказати градоначальнику, що так чинити негоже. А, власне, чому йому повинні підказувати? Сам мав би зрозуміти, коли позиціонує себе як майданівець та європеєць, що в траурний день якось незручно буцати по м’ячу й зображати бурхливу радість. Тим більше, що відносно будівництва того поля до очільника буде чимало запитань від платників податків.
Наш стерновий дійсно володіє мистецтвом створювати на рівному місці протистояння та плодити до себе запитання. Взяти хоча б кінотеатр. Не розповідатиму передісторію, в нашому виданні їй приділялося достатньо уваги. Я детально пояснював свою позицію й наводив аргументи проти рішення облаштувати в колишньому кінотеатрі спортзал. Хоча, звичайно, цей світ не є категоричним і все має дві сторони медалі. У вирішенні проблеми, запропонованому владою, безумовно, є й плюси. Проте так складається, що мінусів значно більше, особливо після пожежі. Є люди, які позиціонують себе як громадські діячі. Вони в місцевих групах діляться планами щодо ремонту кінотеатру, сперечаються, в режимі орвелівських «двохвилинок ненависті» лають незгодних із ними, в т.ч. й мене, проте мова про інше. Чому мовчить міський голова? Ви тільки вдумайтеся: згоріла історична будівля, яка знаходиться у власності громади міста. А людина, покликана зберігати та примножувати статки громади, грається в мовчанку. Та він перший повинен був інформувати містян про стан справ, хід розслідування та плани на майбутнє, радитися з громадою, прислухатися до її думки. Чи, повертаючись до орвелівського роману, «ігнор – це повага»?
Багато розмов у місті точилося навколо дзвіниці Возне­сенського собору, на маківці якої почав хилитися хрест. Як стверджують езотерики, то є лихий знак. Що характерно, руйнування почалося не вчора. Проте наш стерновий, який, нагадаю, стернує з 25 травня 2014 року, до цього знаку ставився індиферентно. Й лише 4 листопада на пресконференції для деяких місцевих ЗМІ, приголублених владою, городський голова повідомив радісну новину: фахівці-реставратори запевнили, що впродовж місяця зможуть провести належні роботи й замінити пошкоджені елементи якісними матеріалами. Так це очільник поклопотався, щоб маківку врятували? Спаситель наш! Але чому ж так пізно почалися роботи? Чи не пізно? В акурат перед виборами. Фонтан відновили, хрест вирівнюють, маківку вкривають. Раюємо!
В перебудовний період один радянський гуморист, пародіюючи стиль штучно-радісних новин, поширений в СРСР, розповів, що якесь поселення затопила повінь, проте збитків не нанесла. Повернулася навіть собачка Жучка, хоча думали, що вона потонула разом із колгоспним стадом. Так і тут. Мероклеврети радіють початку робіт і воліють не задумуватися, чому ж до такого стану доведений храм і що зробив їхній кумир, щоб запобігти руйнації.
Ще раз повернімося до радянських часів (що ж поробиш, якщо нинішній стиль керівництва навіює саме такі спогади). Тоді ходив такий жарт (чи й насправді хтось додумався написати транспарант?): «Вітання визволителям Харкова від німецько-фашистських загарбників!» Тобто, німецько-фашистські загарбники вітають визволителів Харкова? Згадався цей «прикол», коли 21 листопада на сайті міської ради автор цієї публікації побачив заголовок: «Привітання з Днем Гідності та Свободи від місцевого самоврядування». Невже відродити гідність можна, лише здобувши свободу від місцевого самоврядування? Мабуть, так, якщо мати на увазі конкретних осіб нинішнього городського істеблішменту.

Олександр МАТВІЄНКО

P.S. До речі, якщо хтось подумав, що про катастрофічний стан дзвіниці Возне­сенського собору міський голова Т. Костін раптом згадав сам, то ви помиляєтеся. Напередодні Дня незалежності, коли в музеї просто неба проходили обласні святкування, колишній голова КОДА Михайло Бно-Айріян проводив пресконференцію Я була на ній і звернула увагу обласного начальника на катастрофічний стан пам’яток архітектури на Ки­їв­щині і, зокрема, у Пе­реяславі. Мова тоді йшла саме про нашу дзвіницю, яка руйнується на очах. Мер, м’яко кажучи, почувався незатишно і, думаю, після цього мав розмову із головою обладміністрації… Тому, переконана, саме це і стало вирішальним у прийнятті ним рішення про початок робіт. Дякувати Богу…

Світлана ПОМОЙНИЦЬКА