«БАЧИТИ В ЖИТТІ КРАСУ — ЦЕ МИСТЕЦТВО», — переконана  працівник культури, історик, музейник та художник Галина ГЛУШКО

Галину Іванівну Глушко знають у Переяславі, здається, всі: і старі, і малі. Вона – надзвичайно різнобічна та творча особистість. Життєві труднощі та негаразди не зламали її, не огрубили її душу, а принесли в цю душу спокій, умиротворення та життєву мудрість, а також розкрили нові творчі грані цієї неординарної людини.

«БАЧИТИ В ЖИТТІ КРАСУ — ЦЕ МИСТЕЦТВО», — переконана  працівник культури, історик, музейник та художник Галина ГЛУШКО

«БАЧИТИ В ЖИТТІ КРАСУ — ЦЕ МИСТЕЦТВО», — переконана  працівник культури, історик, музейник та художник Галина ГЛУШКО

«БАЧИТИ В ЖИТТІ КРАСУ — ЦЕ МИСТЕЦТВО», — переконана  працівник культури, історик, музейник та художник Галина ГЛУШКО

– Галино Іванівно, Ви – переяславка?

– Так, я народилася, виросла й увесь час живу в Переяславі. Навчалася в першій школі, яка тоді була восьмирічкою, а закінчувала середню школу №3. Мріяла стати перекладачем, непогано знала англійську мову. Проте в інститут не пройшла за конкурсом. Тому два роки працювала в школі-інтернаті лаборантом та піонервожатою. Директором інтернату був тоді Іван Батюк. Начальник районного відділу освіти Петро Засільський дав мені направлення на вступ до педагогічного інституту ім. Горького (нині – Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова). Тож я заочно закінчила історичний факультет цього вишу. Після інтернату працювала в екскурсбюро. Керувала цим закладом Валентна Кирієнко. З 1976 року я працювала в музеї. Була науковим працівником, старшим науковим працівником, завідувачем відділу.

– Скільки часу Ви працювали в музеї?

– 1985 року мене забрали в міську раду. Перший секретар міськкому партії Григорій Домніч викликав до себе й поздоровив з призначенням завідувачем відділу культури міської ради. Тоді часто призначали в такий наказовий спосіб. Міським головою була тоді сувора та вимоглива Ольга Єфіменко. Проте я пропрацювала 15 років заввідділу культури та 2 роки заввідділу туризму. Пішла з посади через конфлікт із тодішнім мером Григорієм Сокуром. Мабуть, ми обоє десь погарячкували. Проте якби він тоді мене не звільнив, я, можливо, пізніше й не захопилася б живописом.

– І Ви повернулися в НІЕЗ «Переяслав»?

– Так, Михайло Іванович Сікорський мене забрав назад. Дав посаду завідувача відділу екскурсійної роботи. Згодом я перейшла на посаду заступника директора заповідника з розвитку та утримання. Я була в Сікорського і як права рука, і як секретар. Я ініціювала облаштування його кабінету в історичному музеї, адже в НІЕЗ часто приїжджали поважні гості. Поставили нові меблі, килими, телефон, проте він не любив там працювати, а часто заходив до мене, в музей трипільської культури. У приміщенні цього музею знаходився музей філософії, який я закрила, щоб Переяслав не ганьбився. Бо там із експонатів були лише папірці. Кажу: «Хіба це музей? Треба його прибирати». Сікорський зразу сердився на мене, проте він ніколи ні на кого довго не злився.

Я була біля Михайла Івановича, коли 2005 року йому вручали Зірку Героя України. З Адміністрації Президента прийшли два запрошення. І на церемонії нагородження Сікорський вручив Ющенку листа з проханням дати дозвіл виставці Трипільської культури, а там були експонати з нашого музею, з Національного Музею історії України та інших музеїв, зробити тур Європою. Так вчинити на такому заході міг лише Михайло Іванович. До слова, після церемонії нагородження, а нагороди вручали не лише Сікорському, президент біля нього затримався найдовше.

– Яким був Михайло Іванович Сікорський?

– Михайло Іванович був для всіх цікавим перш за все величезною кількістю цінних експонатів у переяславських музеях. Їх можна було експонувати на виставках, возити по всьому світу й мати на цьому гроші. Проте Сікорському нічого цього не було потрібно. Йому якщо й перепадала яка дещиця, він брав їх, а потім або витрачав на якісь музейні потреби, або вони так і лежали. Михайла Івановича не цікавили зовнішні атрибути своєї посади. Він ні собі, ні співробітникам не дозволяв купувати нові речі для роботи. Кошти йшли лише для експозицій. Я його трохи «розворушила». Ми купили комп’ютери, мобілки для завідувачів відділів, легковий та вантажний автомобіль, побудували приміщення для екскурсоводів в музеї просто неба, наповнивши його новими меблями. Їздили в міністерство вже не на старому автобусі «Кубань», а на зручному легковику.

Коли Сікорський захворів, ми відправили його в санаторій. Віктор Ющенко запросив його на якийсь захід у Будинок з химерами. Після прийому Михайлу Івановичу стало зле. Постало питання про догляд за ним. Згадали про його племінницю Валентину Іванівну, яка проживала в Києві. Вона погодилася і спочатку доглядала за ним у якійсь київській лікарні, куди Сікорського перевели після санаторію. А ми тим часом у його квартирі робили ремонт. У квартирі виявили чимало грошей, багато костюмів та сорочок, які презентував його київський друг, заступник директора Національного Музею історії України Іван Григорович Євтушенко. Була там і нова якісна білизна, і кінокамера, і кілька телевізорів, і цінні книги. Це все були подарунки. Михайло Іванович нічого не купував і не користувався подарованим. Воно його не цікавило.

– Чому Ви пішли з НІЕЗ?

– Не зі своєї волі. Через мою активну позицію, нововведення, добрі стосунки з Сікорським з’явилися чорні заздрісники. Адже на мені як заступнику було «зав’язано» багато музейних питань. У заповіднику провели серйозний аудит. Незважаючи на чималу кількість порушень, які були допущені ще до мого приходу, мені вдалося довести ревізорам вимушеність цих порушень і багато з них позакривати. Нікого не судили, не звільнили. Я планувала оновити й омолодити колектив, бо багато працівників поважного віку не хотіли нічого робити. Їх і Сікорський лаяв, проте через природну доброту не звільняв і навіть не карав. НІЕЗ володів і досі ще володіє казковими багатствами. Чудові колекції картин, ікон, одягу… Все це зберігалося в неналежних умовах і руйнувалося. А я музейників трохи ганяла, змушувала упорядковувати фонди, обліковувати експонати, належним чином їх зберігати… Така політика багатьом не подобалося. Особливо недоброзичливці активізувалися, коли був оголошений конкурс на генерального директора НІЕЗ. Я теж подала свою кандидатуру. В міністерстві була попередньо проведена проти мене робота, до якої була причетна тодішня міська влада. Зауважень до моєї професійної діяльності не було, тільки заяви, що колектив проти мене. Коли я прийшла на роботу, на спецрахунках заповідника було всього 4 тис. грн. Я збільшила цю суму в 40 разів. Були розширені платні послуги, наприклад, за зйомки кінофільмів, за проведення весіль… Дуже багато було зроблено. За те на мене зводили неймовірні наклепи й після конкурсу нове керівництво скоротило мою посаду. Незаконно, до речі. І в насмішку запропонувало в музеї просто неба посаду наукового співробітника. Адже я починала з цієї посади й потім була старшим науковим співробітником, заввідділу, заступником генерального директора НІЕЗ, завідувачем відділу культури. А мене хотіли відкинути назад у 1976 рік. Звичайно, я не погодилася і звільнилася. Бог їм суддя. Він уже не одного з моїх недоброзичливців та наклепників покарав.

– Як Ви все це пережили?

– Дуже важко. Все життя я віддавалася роботі  і всі це знали. А тут публічно звинуватили в немислимих речах і ніхто з присутніх друзів, знайомих чи однокласників не подав голос на мій захист. Підтримали мене тільки чоловік та син.

– Розкажіть про свою сім’ю.

– У нас була чудова сім’я. Нам заздрили, бо мій Вова мене любив і поважав. Він віддавав сім’ї всього себе. Ми одружилися 1976 року. 1980-го народився син Антон. Шість років тому мій чоловік пішов із життя. Через два роки помер мій брат Олександр, з яким ми були дуже близькими. Саме він привив мені любов до культури та естетики. Він був художником та архітектором, проживав із сім’єю в Кракові. Дружина в нього теж стала художницею, і дочка, моя племінниця, закінчила Краківську художню академію, тепер влаштовує виставки по всьому світу. Її звати Анна Костенко, можна подивитися в Інтернеті. Після брата померла моя мама Дар’я Трохимівна, потім майже відразу – батько Іван Мефодійович. Зараз я живу сама. Син Антон закінчив наш педуніверситет, вивчав іноземні мови. Втілив, так би мовити, мої мрії про перекладацтво. Нині син живе в столиці, має гарну роботу, працює менеджером. У нього хороша сім’я, дружина й дитина. Так що я маю трирічну онуку Анастасію.

– Коли Ви всерйоз захопилися творчістю?

– Після звільнення з музею. Вийшла на пенсію й довго не знала, де себе подіти. Спробувала вишивати, навіть вишила дві картини. А потім вирішила зайнятися живописом. Бо малювати вміла з дитинства. Першим учителем у малярстві була мама. А коли я навчалася в третій школі, мене звільняли з уроків і доручали малювати плакати, оформляти стенди. Брат Олександр, коли навчався в художньому інституті, мав майстерню в Києві. Я до нього часто їздила, мені було дуже цікаво спілкуватися з художниками та архітекторами. Так що трохи покрутилася серед мистецької публіки. Між іншим, мій син Антон теж має хист до малювання, закінчив художню школу. Коли він їздив до мого брата в Краків, то підучувався й у нього. У нашому арт-салоні, що на центральній площі міста, є Антонова робота. Так от, я спробувала малювати олійними фарбами. Купила на базарі грубе полотно, натягнула його на підрамник і намалювала маки. Ще непогано й вийшло. А далі нібито сама доля посилала потрібні ситуації та потрібних людей.

– Наприклад?

– До подружжя Проказових, з якими я тоді приятелювала, з-за кордону в гості приїжджав кум, який був родом з Переяславщини. Йому сподобалася моя творчість і він запропонував написати картину спеціально для нього. А потім купив її. Я й віднікувалася, хотіла просто подарувати, проте замовник заявив, що першу картину треба продати. І це дало мені додаткові стимули для творчості. Цінні поради давав мені брат, коли приїжджав в Україну, суттєві зауваги робив син. Я освоїла й таку техніку малярства, коли фарба наноситься на полотно не пензлем, а спеціальним художнім шпателем – мастихіном.

– Ви продаєте свої картини? Які ціни на Ваші полотна?

– Так, продаю. Це певна добавка до моєї пенсії. Процес, як я вже казала, почався сам собою. Люди бачать мої роботи в арт-салоні, в універмазі на першому поверсі (у відділі продажу золота), в НЦК «Зустріч», в Інтернеті, дізнаються через друзів та знайомих. Найдорожче я продала свою картину за 2 800 грн. Найдешевше – за 500 грн.

– Галино Іванівно, Ви проводили виставки?

– З першою виставкою була ціла історія. У музеї Заповіту є маленька виставкова зала. І мій чоловік запропонував зробити там мою персональну виставку. Я навідріз відмовилася. По-перше, тому, що тільки почала серйозно займатися живописом. По-друге – моє дівоче прізвище Шевченко, проте я ж не той геніальний Шевченко, іменем якого названий цей музей. Та й перед цим у залі проводилася виставка графіки Тараса Григоровича з Національного музею Шевченка. Але після смерті мого Вови, років зо п’ять тому, до мене додому прийшла завідувачка музею Заповіту Наталка Кухарева й запропонувала те ж саме – провести персональну виставку. Я вибрала 26 робіт. Виставка пройшла успішно. На відкритті було на диво багато людей. Позитивно оцінив мою творчість заслужений художник України Степан Юхимович Куций. Що цікаво, багато робіт з цієї експозиції були куплені шанувальниками. Потім були виставки в університеті, в художній школі, в НЦК…

– Ви пишете картини на замовлення?

– Пишу. Першу роботу замовила в мене Катерина Проказова. Причому мені треба було намалювати картину великого розміру і скопіювати її з репродукції відомого майстра. Я погодилася, проте сказала, що один до одного не буде, я внесу в картину своє.

– Які напрямки малярства Вам близькі?

– Імпресіонізм. Це наближення до реальності з елементами фантазії. Я не люблю фотографічної точності. Реальність слід розбавляти своїми враженнями. Я пишу пейзажі, натюрморти. А от портрети мені не цікаві.

– Не рахували, скільки творів вийшло з-під Вашого пензля?

– До двох сотень картин.

– Ви працювали в НІЕЗ. Як вважаєте, Переяслав заслуговує, щоб якийсь із його музеїв потрапив до списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО?

– У мене була така ідея. На жаль, свого часу вона не мала підтримки в міністерстві культури. Я б виділила музей Заповіту. Адже там геніальним поетом був написаний безсмертний твір світового рівня і значення.

– А нинішня влада замість того, щоб займатися спадщиною ЮНЕСКО, дозволяє в середмісті Переяслава будувати ТЕС.

– Я дивуюся не стільки тому, що побудовано, а більше тому, ким побудовано. Володимир Куковальський тут народився, тут поховані його батьки. До слова, мої батьки – хрещені Вови Куковальського. Колись мої та його батьки дружили, ходили в гості одні до одних. А тепер, «дякуючи» йому – така дикість на Героїв Дніпра. Зрозуміло, що тут головну роль грають грубі гроші. Вони затулили все: честь, совість, моральні норми… Невідомо, чи дочекаємося ми правди земної, проте Божа правда, без сумніву, є, і Боже правосуддя невідворотне.

– Що для Вас означає дружба? Чи маєте справжніх друзів?

– Перед першим дзвоником у першому класі до мене якась жінка підвела свою доньку, вклала її руку в мою і сказала: «Це буде твоя подруга. Її звати Тамара». З того часу ми дружимо, жодного разу не посварилися. Вона мені рідніша від сестри. Тамара живе в Києві, вона сильний серйозний фінансист, працює головним бухгалтером державного підприємства «Київмедавтотранс». Ми – дві протилежності, які доповнюють одна одну. Зустрічаємося доволі часто, зідзвонюємося майже щодня. Новий рік після смерті чоловіка я зустрічаю в неї. Їздимо разом відпочивати, вона приїжджає сюди, бо має тут дачу. Ще в мене є переяславські подруги – Тетяна Палатна і Тетяна Мартинова. Ми живемо культурним життям рідного міста: виставками, концертами, музеями.

– Маєте якийсь життєвий девіз?

Просто жити. Насолоджуватися життям, цінувати кожну хвилину. Берегти й любити себе. Вміти красиво жити й бачити в житті красу – це мистецтво. Вчитися жити – це процес безкінечний, але я вже трохи навчилася.

– Що б Ви побажали переяславцям?

– Щоб вони не покидали своє місто. Я анітрохи не шкодую, що прожила життя тут. Переяславу слід віддавати часточку свого добра, душі, вміння. І не тільки тому, що він наш рідний. Це місто унікальне з точки зору і природи, і історії, і культури, і духовності. Тут добре жити і зростати над собою.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *