«Автомайдан дискредитували, брали під арешт і виносили неправосудні рішення, а машини палили» – Гончар

Київ – «Києве, вставай!» – цей заклик лунав над столицею України у дні Революції гідності. З перших днів Майдану групи машин їздили по міських районах, закликаючи людей виходити на підтримку майданівців, патрулюючи вулиці довкола Майдану, розвозячи допомогу сотням Самооборони. Незабаром автомобілісти об’єднались у спільноту «Автомайдан», до київських автомайданівців почали долучатись автомобілісти з інших міст України. А з часом Автомайдан став явищем міжнародним. Про це в інтерв’ю для Радіо Свобода розповідає один з координаторів київської спільноти Автомайдану, співзасновник проекту «Аеророзвідка» Ярослав Гончар.

– Для мене Автомайдан розпочався 11 грудня, до того часу я лише із ЗМІ чув або ж читав, що у Києві є група автомобілістів, яка їздить по місту і закликає людей підтримати Майдан. А потім з’явилась «автомайданівська» сторінка у мережі Facebook з інформацією про «гарячу лінію». Я зателефонував, мені відповів Дмитро Булатов.

– Куди ви вперше з Автомайданом виїжджали?

– Перший виїзд – то нічне чергування на Бессарабській площі. Така у нас була робота: ми розписували тиждень, за графіком ми щоночі чергували на ключових перехрестях навколо Майдану у Києві, щоб попередити про небезпеку, у разі потреби. Я найчастіше працював на пару з Володимиром Яворівським, він тоді був народним депутатом, і ми з ним об’їжджали райони міста і переповідали людям, чому стоїть Майдан, які у нас цінності і так далі. Також приблизно двічі на тиждень ми обов’язково збирались кількома автівками і їздили «в гості» до когось з тодішніх високопосадовців. А з середини грудня й упродовж січня 2014 року щонеділі ми влаштовували автопробіги до тодішнього президента Януковича.

– Багато майданівців досі згадують «епічний» автопробіг до резиденції Януковича у «Межигір’я» 29 грудня 2013 року. Як тоді все складалось?

– Виїзд справді був епічний! Автомайдан і гадки не мав, що збереться стільки машин і що буде така велика кількість людей, хто хотів потрапити у цю поїздку: хоч пасажирами, хоч «вантажем» у багажнику. Багато хто пішки йшов у «Межигір’я» від метро на Оболоні. Найскладніше, звісно, було проїхати пости ДАІ (державна автоінспекція – ред.).

Адже чим більше Автомайдан як явище набирав обертів, тим більше і ДАІ, і вся система МВС робили все від них залежне, щоб нам перешкоджати. Ба більше, на «автомайданівців» міліція полювала, це не секрет. Нас дискредитували, зупиняли, штрафували, брали під арешт і виносили неправосудні рішення, а наші машини палили і ламали. Власне, Автомайдан був новим явищем: попередній «помаранчевий» Майдан цього не мав.

– А що вразило, коли ви стали членом команди, скажімо так?

– Знаєте, коли я на Facebook переглядав профілі автомайданівців, звернув увагу ось на що: це успішні люди; це люди, які у житті вже чогось досягли, які мають свій бізнес або які є топовими менеджерами у не останніх в Україні та у світі компаніях. Це люди, які використовували свій власний ресурс, принаймні, свої автомобілі на користь суспільству. І ця спільнота виявилась непередбачуваною для міліції. Тож ми потрапляли у серйозні проблеми, а іноді й у курйозні історії, ми виробили свою тактику і постійно її покращували.

– Про що саме ідеться?

– Можу навести приклад: система зв’язку між екіпажами машин, канали спілкування, тощо. Ми розуміли, що нас прослуховують, моя дружина випадково знайшла «жучок» у моїй машині. Ми почали змінювати паролі та канали. Коли влада перейшла розумні межі і почала бити людей і знищувати автівки, ми стали вдаватись до розвідницької тактики: повідомляли спільноту у соцмережах, нібито плануємо у неділю їхати до такого-то політика, а насправді їхали до іншого. Коли нас «розкусили», – ми повідомляли, що маємо намір відвідати таку-то резиденцію, і відправляли туди два-три екіпажі, а решта їхали в іншу сторону до іншої людини. Фактично, ми чи не постійно перебували у якійсь зоні бойових дій: Майдан і центр Києва буди захищені барикадами, Самооборона постійно патрулювала периметри. Автомайдан працював поза цією зоною безпеки, хоч і вона часто бувала умовно безпечною.

– Як складалась співпраця з Автомайданами інших міст?

– Нормально складалась. Був період, коли до Києва з Чернівців чи з Одеси виїжджало по 5–7 машин, а доїжджали одна-дві, бо інших ДАІ зупиняли на трасі і просто не пропускали у київському напрямку.

– А як щодо провокацій? Хоч їх майданівці швидко викривали, це все одно перешкоджало?

– Так! Пригадуєте, коли на Софіївській площі наш екіпаж нібито збив ДАІшника? Там було таке: людина, представившись мною, що він Гончар Ярослав, попросив водійку пересісти на пасажирське сидіння, а сам сів за кермо і нібито наїхав на іншу людину. Котра нібито потрапила під колеса. Кримінальне провадження не було відкрито тому, що я у цей момент «бодався» з спецпризначенцями в іншому місці, далеко від Софіївської площі. І цей момент якраз і був ними зафіксований.

– Після Майдану ви стали одним із засновників проекту «Аеророзвідка», воювали на сході України. Чи знадобився досвід, набутий в Автомайдані?

– Безпосередній досвід організації і проведення тих наших акцій, звісно, на війні не знадобився. Знадобився дещо інший майданівський досвід – непохитне внутрішнє переконання у правдивості справи. Це коли ти не маєш сумнівів у правоті того, що робиш, і можеш свою правоту аргументовано довести хоч якомусь ДАІшнику з паличкою, хоч озброєному російському найманцю. Ми з побратимами вирушили на схід не тому, що маємо якісь спеціальні бойові навички, а тому, що Майдан та Автомайдан навчили нас діяти за покликом серця. Це відчуття того, що робиш щось корисне не для себе, а для інших, для спільноти. Автомайдану вдалось цей ефект розбити кумулятивним. Автомайдан став потужним явищем і в Україні, і у європейських країнах, де також люди підтримали Майдан і підтримують українців у боротьбі проти російської агресії.

https://www.radiosvoboda.org/a/28875554.html