5 ключових помилок «зеленої» енергополітики в Україні
Основним завданням енергетичної галузі у 2020 році стане мінімізація негативних наслідків від неконтрольованої експансії ВДЕ на внутрішній енергоринок, що завмер в очікуванні зміни правил гри.
За результатами минулого року в українській енергетиці зафіксований черговий рекорд: у країні було побудовано 4505 МВт нових альтернативних джерел енергії, що дозволило збільшити їх загальну потужність до 6779 МВт, пише Mind
Рекорд, втім, ніякої радості в галузевих стейкхолдерів не викликав. У вітчизняній профіцитній енергосистемі зростає критична частка відновлюваної генерації, яку немає чим балансувати і оплачувати.
Енергетичному керівництву країни, якщо таке де-факто існує, вже найближчим часом доведеться йти на непопулярні заходи: або Київ обмежує доступ інвесторів до «зеленого» фіксованого тарифу і обмежує будівництво ВДЕ, або країна продовжує скочуватися в бік розбалансування енергосистеми і енергетичного дефолту.
Канівська ГАЕС як індикатор енергетичного абсурду
У 1972 році на річці Дніпро була введена в експлуатацію Канівська ГЕС потужністю 479 МВт. Верхнє водоймище цієї станції ємністю 285 кубічних метрів мало служити одночасно нижнім водосховищем Канівської ГАЕС, яку планувалося побудувати на другому етапі.
Однак СРСР розвалився, після чого в 1991 році в незалежній Україні на спорудження об’єкта було накладено мораторій. Після його скасування в 1999-му до проєкту повернулися. Затвердження ТЕО, розробка і доопрацювання проєкту будівництва, а також проходження державної експертизи забрало довгих 14 років. Кабмін затвердив проєкт у грудні 2013 року, а його кошторисна вартість склала близько 12 млрд грн, або $1,5 млрд.
Навіть з урахуванням необхідності будівництва додаткових ліній електропередач для видачі потужності Канівської ГАЕС, її вартість як джерела маневрених 1000 МВт виглядала досить привабливою.
Для порівняння: спорудження нового атомного енергоблоку-тисячника з нуля з легководним реактором американської Westinghouse могло б обійтися Україні в $6–7 млрд.
Однак пройшло ще сім років, а роботи з проєкту Канівської ГАЕС продовжують залишатися на початковому етапі. Причина банальна – відсутність коштів. Ні на гідроакумулюючу електростанцію, ні на ЛЕПи.
За даними Mind, ще у 2017 році Україна підписала протокол про фінансування проєкту британським консорціумом OMECO, однак через розбіжності в технічних деталях угоди проєкт не був реалізований.
Після зміни влади консорціум висловлював готовність відновити проєкт, але ні з боку «Укргідроенерго», ні з боку Кабміну жодних активних дій не було.
Як випливає з проєкту Звіту з оцінки достатності генеруючих потужностей НЕК «Укренерго» (сторінка 42), до 2030 року в компанії вважають реалістичним побудувати не більше двох з чотирьох гідроагрегатів Канівської ГАЕС потужністю не більше 500 МВт.
Водночас загальний обсяг інвестицій, які були залучені в спорудження ВДЕ в Україні за останні п’ять років, склав 4,9 млрд євро. Це ті інвестиції, які будуть повернуті інвесторам з тарифу на електроенергію за найвищими в Європі розцінками в межах 10–15 євроцентів за 1 кВт*год.
І це ті самі інвестиції, які в таких обсягах Україні абсолютно не потрібні, оскільки країна використовує в зимовий час максимум 24 ГВт при загальній встановленій потужності енергосистеми на кінець 2019 року (без Криму і НКТ Донбасу) 52,4 ГВт.
В Україні немає дефіциту встановленої потужності. Вона в надлишку. В країні дефіцит регулюючої, маневреної та резервної потужності. 1000 МВт такої потужності могла б видати Канівська ГАЕС як високоефективне і поновлюване (!) джерело енергії, якби за 21 рік (починаючи з 1999-го) її побудували. І якби проєкт був уже реалізований, це допомогло б вирішити багато в чому сьогоднішні труднощі з балансуванням ВДЕ.
До Канівської ГАЕС Mind звернувся не випадково. Саме історія з цим довгобудом якнайкраще характеризує проблематику розвитку ВДЕ в Україні. «Зелена» хвиля увірвалася у вітчизняну енергетичну галузь після тривалого її технічного та інвестиційного простою протягом більше ніж чверті століття.
Але енергетичний Київ виявився не готовим до ефективної адаптації СЕС і ВЕС у енергосистему в споруджуваних обсягах ані технічно, ані економічно, ані організаційно.
У результаті стало зрозуміло, що відновлювану енергетику можна ефективно розвивати тільки в комплексі зі збалансованим і оптимальним розвитком енергосистеми в цілому. Як це і відбувається в більшості своїй в ринково розвинених країнах.
Хроніка помилкового шляху
Як відомо, стрімке зростання «зелених» потужностей в Україні збіглося за часом з падінням енергоспоживання в країні. З осені минулого року ситуація ускладнилася ще й через теплу погоду. В результаті «Укренерго» все частіше вдається до примусових обмежень усіх видів генерацій, включаючи великі ВЕС.
І це незважаючи на те, що Україна зобов’язана компенсувати поновлюваним джерелам повну вартість невикористаної електроенергії. Розмір таких компенсацій може скласти 3–3,5 млрд грн на рік і лише збільшуватиметься, якщо країна не почне будувати високоманеврені потужності, що дозволяють збалансувати ВДЕ.
Те, що відбувається, виглядає алогічно: країна споруджує поновлювані об’єкти з найдорожчою у Європі електроенергією, щоб потім їх відключати, та ще й виплачувати «зеленим» відповідні компенсації.
Які ж причини такої неефективної практики, що склалася. Спробуємо їх резюмувати.
1. Помилки в економічному прогнозуванні
Не можна сказати, що бурхливий розвиток «зеленої» енергетики виявився для України несподіванкою. Кабмін поставив завдання довести частку ВДЕ у структурі вироблення електроенергії в країні до 11% до 2020 року ще шість років тому.
Ця цифра визначена у відповідному Плані дій з відновлюваної енергетики, який був затверджений у 2014 році. Однак цей план не мав під собою адекватної прогнозної моделі економічного розвитку країни і реалізовувався в умовах тотального профіциту генеруючих потужностей, а також спаду енергоспоживання.
У період з 2013 до 2019 року використання електрики в країні знизилося з 147 млрд до 123 млрд кВт*год, без видимих перспектив нарощування споживчого попиту в майбутньому. Ясна річ, що в умовах профіциту потужності та економічної рецесії плани щодо форсованого розвитку ВДЕ можна було хоча б переглянути в бік їх тимчасового зниження.
2. Незбалансований розвиток енергосистеми
Українська енергосистема є однією з найменш гнучких у світі. Частка вироблення базової атомної електрики в країні перевищує 50%, при цьому дефіцит маневрених потужностей у країні ще до початку будівництва ВДЕ становив не менше 10%.
Через те, що вітряні та сонячні станції відрізняються вкрай нестабільним виробленням електрики, нарощування їх потужності лише посилює проблему нестачі маневрених потужностей – їх дефіцит з кожним роком посилюється.
Найоптимальнішим сценарієм для української енергосистеми, в умовах появи від 7,5 до 13,5 ГВт нових ВДЕ, став би якнайшвидший паралельний запуск в експлуатацію 2 ГВт високоманеврових газопоршневих станцій.
Однак, щоб з’явилася можливість залучення інвестицій у спорудження таких станцій, необхідно виконати комплекс підготовчих організаційних заходів, які Київ поки не реалізував.
Таким чином, вітчизняна енергосистема для ефективної інтеграції запланованих «зелених» потужностей виявилася структурно непідготовленою.
3. Запізнення з аукціонами
Україна проспала загальносвітовий процес переходу від фіксованих «зелених» тарифів (FIT) до системи аукціонної торгівлі поновлюваними потужностями, яка дозволяє визначити реальну ринкову ціну ВДЕ і знизити тарифне навантаження на споживача.
На початку 2010-х фіксований тариф забезпечив початковий імпульс для розвитку відновлюваної енергетики в багатьох країнах, однак подальший повноцінний розвиток ВДЕ виявився можливим тільки на основі конкурентних ринкових механізмів.
У 2016 році «зелені» аукціони вже використовувалися в 68 країнах світу, при цьому в тих же США або Австралії «зелена» генерація успішно конкурувала з традиційними джерелами ще чотири–шість років тому. Аукціонна ціна ВЕС і СЕС на американському ринку становила у 2016 році відповідно 4–5 центів за 1 КВт*год. У сьогоднішній Україні фіксована ціна «зеленої» кіловат-години для ВЕС і СЕС становить 10–15 центів.
4. Ігнорування інтересів споживача
В Україні «зелена» хвиля прийшла без проведення попереднього аналізу її економічних наслідків для споживача. У 2020 році загальна вартість «зеленої» електрики повинна досягти 43–45 млрд грн (проти 28 млрд грн у 2019 році), що складе близько 20% від обороту енергоринку при 6–7%-вій частці ВДЕ в загальному виробництві електроенергії в країні. Тобто виробляємо 6%, платимо 20%.
Цілком закономірно, що подібні цінові перекоси викликали хвилю громадського неприйняття «зеленої» енергетики в Україні. «Зеленку» звинуватили в усіх смертних гріхах, ніби винними є самі технології, а не чиновницький розум, який їх неефективно і невміло використовує.
5. Необмежене видання дозволів на підключення до мережі
Для людини, яка не знайома з реаліями української енергетичної політики, сама історія з безконтрольним виданням інвесторам технічних умов на підключення ВДЕ до енергомережі, може здатися дикістю. «Укренерго» в рамках існуючого законодавства не має права відмовити інвесторам у виданні дозволів, а Міненерго заявляє, розводячи руками, що не в силі змінити процес. Відповідального за ситуацію, що склалася, в країні немає.
У підсумку в Україні було видано технічних умов, разом з уже побудованими об’єктами, на 15 ГВт потужності.
Втім, далеко не всі з 15 ГВт можуть бути реалізовані. Зокрема, у грудні минулого року інвестори призупинили реалізацію проєктів у сонячній енергетиці як мінімум на 3,5 ГВт. Йдеться про проєкти, які знаходяться на ранній стадії і за якими ще не підписані договори купівлі-продажу електроенергії prPPA. Така ситуація склалася в силу намірів уряду переглянути з 2020 року правила гри для інвесторів на фіксованому тарифі в бік їх посилення.
З кінця минулого року ринок завмер в очікуванні.