Європа проти санкцій: як рішення Сенату США створило “антиамериканську коаліцію” в ЄС

14 червня Сенат США майже одноголосно, 98 голосами до 2, схвалив законопроект про запровадження санкцій проти Ірану та Російської Федерації.

Цей документ викликав вкрай позитивні оцінки у тих, хто прагнув посилення тиску на РФ, і це не дивно.

Він фіксує на рівні закону попередні санкції, запроваджені щодо Російської Федерації указами екс-президента Барака Обами, тож у разі його схвалення Палатою представників і підписання президентом Трампом чинна адміністрація США матиме значно менше можливостей для скасування санкцій проти офіційної Москви.

Підстави для посилення санкції – незмінні. Законопроект звинувачує російську сторону в кібератаках, анексії Кримського півострову, сприянні ескалації в Сирії та втручанні у президентські вибори в Сполучених Штатах.

Окрім запровадження механізму “захисту від Трампа”, новий санкційний проект посилює нині діючі обмеження. Він, зокрема, містить опції поширення санкцій на російські інфраструктуру, видобувну та гірничу промисловість, мореплавство тощо.

Окрім того, передбачена можливість запровадження обмежень і стосовно компаній інших держав, що співпрацюють з російською стороною.

Саме це положення, хоча воно не є екстраординарним для санкційної практики США, викликало бурхливі протести в Європі.

Вже за добу з’явилась офіційна негативна реакція з Берліна та Відня.

Її проголосили у спільній заяві голова МЗС ФРН Зігмар Ґабріель та канцлер Австрії Крістіан Керн. Вони, зокрема, вважають, що з таким рішенням США втрутиться в їхні внутрішні справи, диктуючи власну волю в енергетичній політиці ЄС.

Згодом “антиамериканська коаліція” розширилася: з критикою рішення США, не узгодженого з Європою, виступило також міністерство закордонних справ Франції.
Санкції як конкурентна зброя

В експертному середовищі відразу з’явилися припущення, що реакція Ґабріеля пов’язана з його членством в СДПН, екс-канцлер від котрої, Ґерхард Шрьодер, очолює наглядову раду “Північного потоку”.

Та ситуацію навряд чи можна назвати однозначною. Згадаємо, що відбувалося в останні місяці у питанні транспортування енергоносіїв.

По-перше, в середині квітня компанії-учасниці будівництва “Північного потоку-2” домовилися про розподіл фінансування проекту та почали вносити відповідні кошти.

По-друге, від кінця квітня з’являються повідомлення про те, що США мають намір почати поставки зрідженого газу до Європи.

По-третє, зважаючи на тиск окремих країн-членів ЄС проти Nord Stream II, Єврокомісія на початку червня спрямувала до Ради ЄС запит щодо перевірки відповідності проекту законодавству Євросоюзу.

Отже, у грі з’явився новий фактор – конкуренція США та Росії щодо постачання вуглеводнів до ЄС.

Вочевидь, Європа стоїть на порозі масштабного протистояння між Російською Федерацією та “новим енергетичним гігантом” у вигляді Сполучених Штатів за переділ енергетичних ринків.

На боці Штатів тут гратиме також курс Дональда Трампа на розширення нафто- й газовидобутку в країні, що призведе до розширення експортних можливостей офіційного Вашингтона.

З іншого боку, вже діючі санкції США та ЄС проти Росії де-факто заблокували більшість інвестицій в РФ у розвідку та видобуток нафти й газу як на нових континентальних родовищах, так і на арктичному шельфі.

Це призведе до того, що вже після 2020 року обсяги видобутку газу в Росії почнуть скорочуватися.
Неоднозначний Nord Stream II

За кілька годин після оприлюднення німецько-австрійської заяви з’явилося підтвердження того, що заява Зігмара Габріела відбиває далеко не лише партійну позицію.

На рішення Сенату США та на можливі проблеми Nord Stream II із законодавством ЄС у п’ятницю відреагувала також Ангела Меркель.

Канцлер Німеччини назвала “зайвим” запит Єврокомісії про мандат щодо дослідження законності “Північного потоку”, мовляв, “ми розуміємо, що проект є, але він комерційний, тому ми не можемо в нього втручатися”. Також офіційний Берлін апелює до того, що дія “третього енергопакету” починається лише в “точці входу” “Північного потоку-2” на німецьку територію. Відтак, його застосування до підводної частини неприпустиме.

Меркель розкритикувала також схвалений Сенатом законопроект через те, що він суперечить принципу спільного запровадження санкцій проти РФ в Європі та в Америці. Однак об’єктом критики став лише один пункт – про можливе поширення санкцій Штатів на європейські проекти, нехай навіть спільні з росіянами. “Цього не повинно трапитися. Ми відкидаємо санкції з екстратериторіальним ефектом, які мають вплив на треті країни”, – процитував канцлера її речник.

Протести Парижа також викликав саме цей пункт. “Протягом декількох років ми наголошували Сполученим Штатам на складнощах, які викликає екстратериторіальне законодавство”, – зазначив речник французького МЗС.

Пізніше Меркель наголосила, що європейські компанії не мають нести фінансові втрати від обмежень, що їх накладають Сполучені Штати. Водночас слід вказати, що BASF/Wintershall – німецька компанія, задіяна в побудові “Північного потоку-2”, на 49% є власністю ПАТ “Газпром”. Тож із даним аргументом канцлера можна не погоджуватися.

Подібного роду заяви (а також загальне ставлення німецької сторони до “Північного потоку-2”) з української точки зору видаються контроверсійними. З одного боку, ФРН є державою-учасницею Нормандського формату, підтримує українських переселенців і громадянське суспільство та просування реформ в Україні. З іншого ж боку, Німеччина прямо чи опосередковано підтримує імовірне заподіяння Україні збитків у кілька мільярдів доларів США, які нині надходять до бюджету за рахунок транзиту палива до країн ЄС.

В якості компромісу щодо Nord Stream II подекуди називають опцію фіксації обсягу палива, котрий має постачатися через українську ГТС після реалізації проекту. Водночас досвід України у взаємодії з ПАТ “Газпром” дозволяє прогнозувати, що навіть у разі досягнення подібного роду угоди її втілення буде під великим питанням.

Одночасно німецька сторона намагається переконати Україну та інші держави ЄС, скептично налаштовані щодо “Північного потоку-2”, в тому, що реалізація проекту не сприятиме підвищенню залежності європейського газового ринку від російських поставок. Навпаки, газопровід окреслюється як спроба їх диверсифікації.

Німецька сторона водночас не бачить у “Північному потоці-2” загроз для себе через суттєву диверсифікованість власного внутрішнього ринку. Нині частка ПАТ “Газпром” у постачанні палива до ЄС складає 34%. Реалізація проекту, своєю чергою, призведе до підвищення присутності російської сторони на енергетичному ринку ЄС та розширить спроби впливу на ціноутворення в усьому регіоні Північно-Східної Європи.

Лише на німецькому ринку поставки з Росії займатимуть 60% загального обсягу імпорту газу замість сьогоднішніх 40%. До того ж ПАТ “Газпром” зможе за рахунок власного палива “континентального видобутку” демпінгувати як стосовно шельфового газу з Норвегії, Нідерландів та Великої Британії, так і стосовно перспективних поставок зрідженого газу зі Сполучених Штатів.

При цьому в Німеччині буде сконцентровано понад 80% російських газових поставок до Європи в цілому.

Зайвим буде акцентувати увагу на тому, що побудова Nord Stream II означатиме не лише суттєвий удар по політиці ЄС в плані диверсифікації енергетичних поставок, але й значні втрати транзитних держав, таких як Україна, Словаччина, Чехія та Польща.

Одночасно такий курс Німеччини надає додаткового політичного капіталу євроскептичним силам всередині Союзу, насамперед, це стосується польського уряду партії “Право і справедливість”, а також критиків європейської санкційної політики зі Словаччини та Угорщини.

Автор: Віктор Савінок,

аспірант Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка