Втім, в українському релізі, на превеликий жаль, відбувається лише банальна імітація цього процесу: в більшості випадків обленерго просто-таки діляться на дві “дочірні” структури, цілковито підконтрольні олігархічному холдингу.

Згідно з Законом “Про ринок електроенергії України”, який набув чинності з 1 січня 2019 року, у державі нібито має здійснитися перехід на європейські ринкові принципи у постачанні електроенергією побутових споживачів. З 1 липня ц. р., разом із сумновідомою формулою “Роттердам+”, скасовується державне регулювання цін на світло Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП).

Як стверджують ідеологи цих змін, все це робиться в інтересах споживача. Адже, незабаром він нібито зможе самостійно обирати постачальника, який запропонує йому більш вигідні умови обслуговування, в тому числі – нижчі тарифи. Формально все виглядає дуже привабливо. Та якщо проаналізувати суть цієї реформи і стан справ на ринку електроенергії, то виявиться, що особливих підстав для оптимізму немає. Сам по собі закон виглядає як ринковий, проте чи можливе запровадження справжньої конкуренції в теперішніх українських реаліях? Отже, проаналізуємо, які насправді існують “підводні камені” у цих новаціях, і що саме може поставити пересічного споживача у ще більш невигідне становище.

По-перше, реформа електроенергетичного сектору не вирішує головної проблеми – диктату олігархічних структур. Ринок електроенергії в Україні сьогодні є вкрай монополізованим – як державою (“Енергоатом”, “Укргідроенерго” та “Центренерго”), так і приватною компанією “ДТЕК” Ріната Ахметова. Остання контролює понад 70 % вугільного ринку України, понад 70 %  теплової генерації, і більше того – 40 відсотків розподільчих мереж дистрибуції електроенергії. До того ж, сьогодні “ДТЕК” купує ще дві компанії – “Київобленерго” й “Одесаобленерго”, чим остаточно закріплює власне панівне становище на ринку. За цих умов поява в “побутовій” електроенергетиці нових гравців виглядає  практично нереальною – дієві заходи з демонополізації цього ринку аж ніяк не обумовлюються “революційним законом”. Так само не розроблено надійного механізму під’єднання нових постачальників до розподільчих мереж, що контролюються олігархічними структурами. Та й в кожному регіоні для обслуговування населення й малого бізнесу, як і раніше, обиратиметься державою лише один “постачальник універсальної послуги”, — котрий так, чи інакше матиме фактичні преференції на ринку. Неважко здогадатися, хто з олігархів і далі контролюватиме цей ринок. Думаєте, рядові споживачі зможуть обрати альтернативну компанію з нижчими цінами на світло – особливо ж, якщо її на ринку не буде?

По-друге,  важливий елемент демонополізації електроенергетичного ринку – розділення обленерго на оператора системи розподілу і постачальника. Реформування системи мало би потіснити монополістів завдяки появі незалежних операторів. Саме так і відбувалося в багатьох країнах Євросоюзу, коли вони виконували вимоги Третього енергетичного пакету ЄС і розукрупнювали ринок електроенергії. Втім, в українському релізі, на превеликий жаль, відбувається лише банальна імітація цього процесу: в більшості випадків обленерго просто-таки діляться на дві “дочірні” структури, цілковито підконтрольні олігархічному холдингу. Наприклад, у Києві частину функцій колись єдиного “Київенерго” виконують компанії “ДТЕК Київські електромережі” і “Київські енергетичні послуги”. Всі надприбутки від цього “реформованого” бізнесу йдуть не інакше, як у кишеню українського олігарха № 1, котрий за минулий рік збагатився на $ 830 мільйонів. І чи знайдеться хоча б одна наївна людина, котра повірить: ніби монополіст “ДТЕК” ще когось допустить до електроенергетичного “пирога” на контрольованих ним територіях.

По-третє, після введення нової моделі енергетичного ринку з 1 липня цього року тарифи на електроенергію для побутових споживачів неминуче підвищаться. Це визнають навіть затяті адепти реформи. Річ у тім, що згідно з законом, скасовується регуляція тарифної політики з боку держави в особі НКРЕКП. Ціни на електроенергію в житлово-комунальній сфері буцімто регулюватимуть ринок і енергетична біржа. Але що ж відбудеться насправді? Побутові споживачі прирівнюватимуться до другого класу промислових споживачів, відтак ціни на електроенергію для українців піднімуться до рівня промисловості (схожа політика реалізується нині на газовому ринку). І коли сьогодні держава ще відшкодовує постачальникам різницю між цінами для бізнеса й населення, то незабаром таке перехресне субсидування буде скасовано (лише цей фактор призведе до підвищення цін на світло у півтора-два рази). Зважаючи ж на відсутність конкуренції на електроенергетичному ринку, можна передбачити: ціни самостійно визначатимуть винятково олігархи, котрим належать як енергогенеруючі, так і енергопостачальні компанії. Так, за даними дослідження Українського інститут майбутнього, ціна для населення у нинішньому році зросте на 28 %, а в 2020 – аж на 84 %. За десять років існування нового електроенергетичного ринку генеруючі компанії отримають додатково $ 29,8 млрд., які б вони не заробили за нинішніх умов. При цьому в когось іще лишається ілюзія, що ці надприбутки монополісти інвестуватимуть в модернізацію основних фондів, які були створені ще за радянських часів і вже критично зношені? Відтак, виникає природне запитання: то в чиїх насправді інтересах впроваджується цей т. зв. новий ринок електроенергії – якщо весь тягар і шокова терапія цієї “реформи” традиційно ляже на плечі пересічних споживачів?

Висновки із усього вищесказаного напрошуються самі собою. В українських реаліях запропонована урядом модель веде лише до фальшивого розділення приватних енергокомпаній. Без радикальної демонополізації вітчизняної енергетики і повернення Антимонопольного комітету до своїх конституційних обов’язків про впровадження європейського електроенергетичного ринку не може бути й мови.

Водночас, будь-які прогресивні новації в цій сфері так і залишаться декорацією, якщо не впроваджуватимуться успішні європейські практики в електроенергетиці: коли пересічні громадяни мають змогу купувати акції підприємств-постачальників і ставати їхніми співвласниками. Такий алгоритм, зокрема, виступає дієвим запобіжником від монополізації сфери.

Допоки ж в Україні національне багатство буде ексклюзивно розділене поміж 5-6 олігархічно-кланових “сімей”, а малий та середній бізнес і далі відіграватиме в нашій економіці роль “сироти”, то будь-які, навіть найпрогресивніші реформи будуть зведені нанівець, лише поглиблюючи бідність мільйонів українців.

Олег Тітамир, президент ГО “Українська організація захисту споживачів послуг”