«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

Перефразовуючи відому українську приказку, можна сказати, що нашого цвіту побувало по всьому світу. Наші земляки подорожували по інших країнах, бували на заробітках, побачили, як там живуть люди. Переяславці повертаються з дальніх земель, із Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Японії, і хочуть перенести досвід всього найкращого, що побачили, на Батьківщину. Вони не проти за закордонними зразками зробити цивілізованішим життя тут. Але поки що чомусь не вдається. Про життя в Країні Сходу Сонця, про разючу в порівнянні з Україною різницю в рівні життя, про японські та українські феномени розмірковує переяславка Тетяна МИЗДРЕНКО.

«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

– Тетяно Вікторівно, розкажіть, будь ласка, про себе.

– Народилася я на Харківщині, в місті Ізюмі. Коли мені було два з половиною роки, батьки переїхали в Переяслав. Тут вони отримали двокімнатну квартиру. Нині в ній проживаю я. Своєю батьківщиною, звичайно, вважаю Переяслав. Я закінчила другу школу на п’ять і чотири. Після школи навчалася в медучилищі. Потім працювала на «Київприладі» свердлувальницею. Мені подобалася ця робота, у мене було свердло 0,9 мм, процес свердлування нагадував вишивку. Далі я стала монтажницею радіоапаратури, отримала звання «майстер-золоті руки». Через два роки, відбувши декретну відпустку після народженням дочки Альони, років зо п’ять працювала в госпіталі медреєстратором. А потім стала комендантом гуртожитку нашого тоді ще інституту, через три роки – там же паспортистом. Коли в Ковалині почали будувати будинки по Чорнобильській програмі, пішла на будівництво комірником. Ця робота дала мені поштовх до роздумів про свою справу.

З 1990-го року я разом із кількома такими ж відчайдухами стояла біля універмагу й нелегально продавала біжутерію. І хоча допікали злидні, мені було дуже соромно, адже згідно з радянськими законами та мораллю це була спекуляція. Мене дуже підтримала київська тітка Валя, професійний торговий працівник, яка дала багато практичних порад. Вона казала, що це нормальне заняття, що торгівля – це не завжди злодійство. Я тяжко працювала, справа розвивалася, й через два роки на тому місці, де нині знаходиться магазин «Лілея», поставила перший у Переяславі кіоск. Пішла в міську раду до Ольги Олексіївни Тесленко за дозволом. Треба було, щоб кіоск вписувався в навколишню архітектуру, адже Переяслав був містом музеїв. Тоді ще про архітектуру міста влада дбала. Я принесла фотографії красивого невеличкого кіоску на 12 кв. м з коричневого дерева, і мені дали дозвіл. Торгували в ньому я з братом Валерієм Корнієнком (до речі, він нині працює техніком по звуку в київських фірмах звукозапису), з 13-ти років там працювала й моя дочка Альона. В асортименті була біжутерія, лікеро-горілчані вироби, якісні дефіцитні сигарети. Той кіоск годував не одну сім’ю. Навіть злодіїв, бо мене чотири рази грабували.

– Крадіїв, звичайно, не знаходили…

– Одного разу злодіїв я знайшла сама. Украли біжутерію – а в місті такою торгувала тільки я – і подарували одній моїй добрій знайомій. Вона й вивела на слід грабіжника. Ми порозумілися тихо-мирно, без міліції. Він сплатив вартість украденого. А міліція на той час узагалі не хотіла брати мої заяви як приватної особи. Бо й законодавство тільки проходило період становлення. Тоді після пограбувань я гарно укріпила кіоск і підвела сигналізацію, за що й досі вдячна співробітникам позавідомчої охорони. Велика дяка також головному архітектору Мирославі Шкребтієнко, яка дуже допомогла мені, коли 2004 року виникло питання про перенос кіоску на місце, де й донині стоїть мій магазин «Незабудка».

– Влада Вам допомагала?

– Так, мене, самотню жінку без зв’язків, яка на човні без весел плавала в бурхливому морі бізнесу, підтримували і міський голова Микола Кардаш, й архітектор Мирослава Шкребтієнко, а пізніше й заступник міського голови Анатолій Багно. Особливо коли на будівництво «Незабудки» мені дали всього 3 місяці, тут пішли дощі і я не могла знайти піску на подушку під каркас магазину…

– Я так розумію, що бізнес допоміг Вам стати спеціалістом широкого профілю: і підприємцем, і торговцем, і бухгалтером, і будівельником…

– Так усе ж доводилося робити самій. Фінансово дуже допомогла дочка, яка в 19 років поїхала на роботу в Японію й тяжко працювала, маючи за півроку всього по 3-4 вихідних. До речі, Альона в Японії вже 20 років. Вивчила японську, англійську, французьку, італійську, іспанську, португальську мови. Працює перекладачем у російських компаніях. Живе в Йокогамі. Має шестирічного сина Олександра.

– Ви не маєте спеціальної торгівельної освіти…

– Це не зовсім так. Коли на початку 90-х років багато людей, які мали й середню, й вищу освіту, але не мали спеціальності продавця, пішли в підприємництво, міська рада влаштовувала безкоштовні 3-місячні курси. Набирали кілька груп по 30-40 чоловік. Нам читали лекції спеціалісти з санепідемстанції, захисту прав споживачів, медичні працівники, податківці, пожежники, юристи… Ми отримали відповідні довідки. Нині в місті немає нічого подібного.

– Які особливості Вашої професії?

– Це перш за все спілкування з людьми. Багато разів бувало таке, що покупець прийде й купить якусь дрібничку, але розкаже про все своє життя. Бо людина самотня, їй немає з ким поділитися, порадитися… Я вважаю, що маленькі магазинчики кращі від великих, наприклад, оптових. Тут і покажуть, і розкажуть, і порадять, і замінять, якщо не підійде. Так, до речі, й у Франції, де мені довелося побувати. Там такі магазинчики більше відповідають за якість товару, ніж за продаж. Ще я часто даю поради щодо тварин. Я їх дуже люблю, мені під магазин постійно підкидають котиків. Я їх няньчу, годую, лікую. А скільки оголошень написала в «Діловий…» – віддам у гарні руки…

– Торгівля – це у Вас спадкове?

– До певного часу я думала, що ні, бо маю родичів медпрацівників та музикантів. Крім тітоньки Валі, торговців у роду не було. А потім татова сестра Ірина, яка живе у Франції, розповіла, що під час війни її з німецького концтабору звільнили американці, які порадили не повертатися в Союз, бо там чекає інший концтабір, уже радянський. Тітка Ірина переїхала до Франції. Вона й розповіла, що бабуся Олена, мама мого тата і тітки Ірини, мала прізвище Ландік. Її батьки жили в Англії й мали магазини тканин. Переїхавши до Росії, теж торгували тканинами. А потім – революція, експропріація, зовсім інше життя… Бабуся приховувала, що знала англійську, бо в радянські часи це видавалося підозрілим. Отож торгові та бізнесові здібності предків проявилися тільки в мене, а схильність до іноземних мов – у моєї дочки.

– Де Ваша дочка перебувала під час того страшного стихійного лиха у квітні 2011 року?

– 11 квітня 2011 року в Японії стався страшний землетрус силою понад 9 балів. Трусило три доби. Землетрус спричинив цунамі, яке сягало висотою 12 метрів. Офіційно підтверджено понад 5 тисяч загиблих осіб і до 9 тисяч вважаються зниклими безвісти. Моя Альона в той час саме знаходилася в Йокогамі. Тоді багато держав запевняло, що самотужки вивезуть своїх громадян з місця стихійного лиха. Але насправді в цей трагічний момент вони вдвічі-втричі підняли ціни на квитки. Якщо квиток до Владивостока коштував $300-400, то після землетрусу вже $1500. І цим грішили не лише російські, а і європейські авіакомпанії. Альоні пощастило, що в неї раніше до Владивостока був куплений квиток. Бо багато людей після землетрусу втратили свої статки й не мали за що виїхати.

– Давайте повернемося до Вашої сім’ї. Де народився Ваш онук?

– У Владивостоці. Це був 2014 рік, тільки почалася російська агресія проти України. Альона просто не змогла приїхати народжувати на Батьківщину. А до Владивостоку всього дві години льоту. У зразковому крайовому пологовому будинку наперед була оплачена палата, ліки і все інше. Але коли прийшов час народжувати, керівництво того закладу абсолютно незаконно відмовлялося її приймати. Тільки тому, що вона українка та ще й не біженка. Важко описати, що ми там пережили. Дякуючи простим людям, які знаходилися в пологовому відділенні й бачили муки моєї породіллі, а також молодій лікарці-українці Оксані, яка, незважаючи на погрози звільнення, вирішила приймати роди, на світ благополучно з’явився Саша. Ще хочу сказати, що через кілька годин після пологів у палаті Альони були представники слідчого комітету, які хотіли «пагаваріть аб Украінє». Дочка їх вигнала. Так вони через три дні після виписки прийшли до її помешкання. Ось так тиснули. В Альони був справжній стрес. Вона боялася, щоб її не ув’язнили й не забрали дитину. Від нас нібито відчепилися, але навіть виходити з дитячим візочком надвір було страшно. Росіянки дивувалися, що я там не боялася розмовляти українською! Казали: «Таня, Вы рискуете». Нормально? Ще чула, що в тамтешніх учителів був наказ везти дітей на відпочинок до Криму. З Далекого Сходу! Близький світ? Ось така загарбницька політика.

Через чотири з половиною місяці ми покинули цю «гостинну» країну й повернулися на Батьківщину. І вони ще розповідають, що українців не гноблять! І дивуються, що ми не сприймаємо «русский мир»! Правда, була одна віддушина. Якось я потрапила на владивостоцький базар, бо в їхніх магазинах такі несмачні харчі! Коли я там заговорила українською, збіглося, мабуть, пів ринку землячок, які щиро раділи, що чують рідну мову. Вони там торгували продуктами, годували росіян. Так, справжнього українця нічим не переробиш! Він залишиться працьовитим і хазяйновитим.

«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО «У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

– Альона має українське громадянство?

– Звичайно, дочка має українське громадянство. Ще Альона має посвідку на проживання в Японії. Вона – патріотка України й на цьому ґрунті в неї часто виникають суперечки з росіянами, яких у Японії доволі багато. До слова, японці більше люблять українців, аніж росіян. Зокрема, може, й за те, що українці, які вивчили японську, красиво нею говорять. А росіяни так не вміють. Крім того, японці дуже красиво й мелодично співають, українці так само. Альона 2013 року привезла сюди свого знайомого, багатого японця Хіроюкі Абе, який мало що знав про Україну й вважав її дуже відсталою країною. Казав, що в нас навіть моря немає. Донька повезла його літаком у Судак, щоб показати Чорне море. Вони жили на квартирі в татар, які готували японські страви краще, ніж самі японці. Цей Абочка, як ми його називали, як побачив наші простори, наш Переяслав, був у захваті. Він закохався в наше місто і в Україну. Коли росіяни окупували Крим, він плакав і питав: «Вони що, забрали наше море? Забрали наш Крим?» У Переяславі він чудувався красі нашої природи, з того, що через місто протікає одна річка, за кількасот метрів – друга. У Лецьках він як побачив на землі купу опалих із дерева слив, був дуже вражений. Каже: «Та ви ж по золоту ходите!» Японці у своїй малесенькій країні, на камінні вирощують сливи й експортують із них вино!

– Ваш онук народився в Росії. А яке громадянство в нього?

– Українське, інакше й бути не може! Тільки Саша народився, йому там  відразу дали закордонний паспорт росіянина. А коли вони після всіх поневірянь у Росії прилетіли сюди, Альона оформила українське громадянство.

– Ви казали, що були у Франції. Як би Ви порівняли ці країни й Україну?

– Я закохана в Японію. Я там була разів із шість. У Йокогамі Альона отримує допомогу на дитину, Саша має піти до школи. От у Переяславі, нібито туристичному місті, майже немає громадських туалетів. А якби Ви бачили, які туалети в Японії! Причому всі вони безкоштовні. Там дуже турбуються про місцевих підприємців, знову ж таки, на відміну від Переяслава, де про них зовсім не дбають. Запустили великі компанії, які тут побудували супермаркети, «роздягнули» місцевих підприємців і не спромоглися навіть зобов’язати цих «акул» побудувати в місті туалети!

А які там швидкісні поїзди, так звані шінкансени! Це космос, як щодо швидкості – до 300 км/год і більше, так і щодо комфорту. А як вони бережуть природу – не передати! А в нас вважають, що державна влада винна, бо сміття валяється на вулицях. Японці кажуть: «Ми живемо в країні вулканів». Це дуже некомфортна країна, з постійними землетрусами, з відсутністю корисних копалин, із бідною рослинністю, яка росте на камінні. Але вони люблять свою країну, свою землю! А ми? Судячи з наших діянь, не дуже.

«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

У Японії ти не купиш автомобіль, якщо не маєш місця для його стоянки. Придбай спочатку місце, а вже тоді – машину. У них повністю облаштовані електронікою стоянки, як підземні, так і наземні. Там немає такого, щоб легковики стояли у дворах, під вікнами в людей. Японці облаштовують і велостоянки з можливістю замикати велосипеди. Раніше не замикали, але веломашини почали масово красти, вивозити з країни й продавати європейці та китайці. Так само не дозволять відкрити магазин без автостоянки.

«У НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ І НЕПЕВНЕ МАЙБУТНЄ. ОСОБЛИВО В ПОРІВНЯННІ З ЯПОНІЄЮ», – переконана переяславський підприємець Тетяна МИЗДРЕНКО

Що стосується Франції, то її я знаю значно менше, ніж Японію. Але вона програє Країні Сходу Сонця за багатьма параметрами. Французи вважають себе величною нацією, але в певній мірі зверхньо ставляться до інших, зокрема, до тих же японців. Тоді як останні – дуже доброзичливі, ввічливі, люблять інші нації, зокрема, європейців, бачать у них більше позитивного. Сажу так: французам, мабуть, так далеко до Японії, як нам до Франції. Цікаво, що нашим державним та місцевим мужам не треба винаходити велосипед. От вони  їздять за кордон, чому ж не хочуть зробити такі туалети, як у тій же Європі чи Японії? Скопіюйте закордонні нужники, оздобте українським орнаментом – і вам народ аплодуватиме.

– Ми розмовляємо перед самими місцевими виборами. Який Ваш прогноз щодо міського голови?

– Я підтримую Світлану Помойницьку. Я знаю, що вона була б гарним мером. Але, знаючи наших людей, думаю, що її не оберуть. Не знаю, хто стане головою Переяславської міської громади, але впевнена, що багато голосів буде за нинішнього міського голову Тараса Костіна. Так цим людям і треба. Народ має ту владу, яку заслуговує. Хай потім нарікає лише на себе.

Тому ми так і живемо, що японці тільки дивуються. Маючи такі багатства, таких працьовитих людей, яких цінують у всьому світі, ми не можемо створити собі більш-менш пристойні умови для життя. Подивіться на цей подовбаний асфальт. У Японії такого бути не може в принципі. Я бачила, як там ремонтують дорожнє покриття чи підземні комунікації. Приїхали, поставили знаки, огородили вирізали невеличку латочку асфальту, простелили зелену доріжку, щоб люди бачили, кудою обходити, швидко все зробили й відновили так, що й не видно було, де вирізали.

У Японії практично щодня трясе землю. Але вони так будують свої стоповерхівки, що ті хитаються, але не падають. Вище двадцятого поверху всі меблі у квартирах та офісах прикручені до підлоги, бо під час землетрусу вони їздитимуть по приміщеннях і руйнуватимуться. Якщо взяти Йокогаму, то в цьому місті проживає 3,7 млн. чоловік, це друге за величиною місто після Токіо. Але воно надзвичайно комфортне й затишне. Там широчезні проспекти, будинки не давлять на голову, бо японці протягом століть брали каміння з гір і скидали в море. Таким чином на тих рукотворних площах завдяки сучасним технологіям побудовані такі великі міста. В той же час там доволі тихо, бо японські автомобілі не шумлять так, як європейські.

Що ще мене вразило. Була вулиця як вулиця, коли наступного разу я приїжджаю, на її місці – широкий проспект. Розпитую, як це можливо. Виявляється, влада прийняла рішення про будівництво проспекту. За два роки до початку будівництва жителі будинків, які мають зноситися, попереджаються про це. Їм виплачуються кошти на нове житло.

– А якщо хто не встигне купити собі нову квартиру?

– Вони в основному не купують житло, а знімають. Їм не потрібні власні квартири. Це сприяє мобільності японців. Вони можуть переїздити з місця на місце в пошуках роботи, а осідають на одному місці вже тоді, коли виходять на пенсію.

– Що нам не вистачає, щоб жити так, як японці?

– Жителі Країни Сходу Сонця – доволі обмежені люди. Умовно, звичайно. Вони не можуть так швидко мислити, як українці. Так реагувати на ситуацію, думати одночасно в різних напрямках. Вони ідеальні спеціалісти в одній своїй вузькій галузі. Як їм сказали, так і зроблять. Від початку й до кінця. Але не більше. Я коли у квартирі дочки робила вдосконалення стосовно портьєр, карнизів, коли швидко навчилася готувати місцеві страви і робити їх смачнішими, могла швидко попрати та попрасувати білизну, порадити, як їм стильніше одягатися, вони тільки дивувалися й називали мене професіоналом.

У них усе громадське харчування, бари, транспорт, весь уклад життя заточений на те, щоб людина працювала й не думала про те, де поїсти, як відпочити, щоб їй було максимально зручно й комфортно. Їм нині навіть доплачують за те, щоб вони вчасно йшли з роботи. Бо японці – трудоголіки. І від того, що вони повноцінно не відпочивають, збільшується смертність. Тому для мене це загадка, чому наші люди набагато розумніші, наша земля значно багатша, а ми живемо набагато бідніше. У всьому світі українців цінують, а в себе вдома ми готові їсти одне одного й робити одне одному якесь паскудство. У нашої країни величезний потенціал і непевне майбутнє.

– Ваші побажання читачам «Ділового…»

– Дуже хочу, щоб переяславці полюбили своє місто, свою землю, своїх дітей і робили для них хоч трохи. І тоді Переяслав розцвіте.

Розпитував Олександр МАТВІЄНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *