«У БІЛОРУСІ ВІРЯТЬ У ВАС!» — звертається до українських пасіонаріїв білоруська патріотка-опозиціонерка Світлана КОВАЛЕНКО

Життя багатопланове та різнорівневе. Можна весь вік прожити в одному місті й мало що знати про світ своїх же музикантів та художників, медиків та ветеринарів, рибалок та дорожників. А що вже казати про інші населені пункти? А про іншу країну? Українців завжди цікавила Білорусь. По-перше, це наша географічна сусідка. По-друге, сучасні дослідження показують, що у фонетиці та граматиці українська мова має найбільше спільних рис саме з білоруською (разом із верхньолужицькою). (Далі йдуть нижньолужицька, чеська, словацька, польська, хорватська, болгарська, сербська, македонська, полабська, словенська та російська.) По-третє – українці мають якусь особливу симпатію саме до білорусів. Тому, переконані, читачам буде цікаво познайомитися з жителькою цієї близької й водночас загадкової держави. Сьогодні наш гість – патріотка Білорусі, спостерігач на виборах Президента України Світлана Коваленко (Святлана Каваленка).

— Пані Світлано, розкажіть про життєвий шлях простої білоруської опозиціонерки.

— Народилася і виросла я в м. Жодіно Мінської області. Вихідні, канікули в основному проводила в селі у бабулі та прабабулі. Ходила в дитячий садок, що не дуже любила, хоч у мене й були файні виховательки, але вдома мені було краще. Вчилася в школі-гімназії, яка розташована під вікнами дев’ятиповерхівки, де я жила з мамою Оленою та молодшою сестричкою Іриною. Мама розлучилася з нашим батьком ще до дня народження сестри, і я за те їй дуже вдячна. Вдячна, що вона не стала терпіти, що не стала наражати на небезпеку ні своє життя, ні наше. Що дитинство наше було відносно спокійним і щасливим. А в школі я була звичайною совєтською дівчинкою. Добре вчилася, одна з перших у класі вступила в піонери, чим безмірно пишалася, брала участь у самодіяльності, була барабанницею, мала підшефну однокласницю, якій допомагала з домашніми завданнями. Любила піонерську форму, сама прасувала піонерський галстук. І навіть не пам’ятаю, як так сталося, чому раптом ми почали ці галстуки знімати й ховати їх у портфелі.

— Любили російську мову? Які ще предмети подобалися?

— Я була справжньою русофілкою, зі сльозами на очах читала напам’ять «О, великий и могучий русский язык…», із розкритим ротом слухала російських телеведучих і мріяла говорити саме так, як вони, бо відчувала, що вимова якась не така. Чекала отримання першого паспорта в 16 років і планувала записатися там русскою, бо мала право: батько мій, згідно з моїм посвідченням про народження, був русскім. Але не вийшло, перший паспорт я отримала вже в незалежній Білорусі, з Погонею на обкладинці (Погоня (білоруською Пагоня) – герб Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Традиційний національний герб Литви та Білорусі – О.М.) Крім російської літератури та мови любила алгебру, інформатику, екологію. Після 9-ти класів спробувала вступити до педагогічного училища, але завалила білоруський диктант (на той момент я мала писати саме білоруський диктант). І це добре, бо не уявляю себе в якості вчителя початкових класів. Після 11-ти класів, 1996 року, за законом я вже змогла вибирати мову написання диктанту і єдина в групі склала іспит з російської на найвищий бал – 5. Плюс математика на 4 і я – студентка Мінського машинобудівного коледжу, економіка і управління підприємством.

— Скажіть кілька слів про свою сім’ю.

— Я вийшла заміж у травні 1998 року (мій улюблений місяць і досі), ще до того, як склала державний іспит, за молодого і симпатичного військового Андрія. Диплом уже отримувала на прізвище Якшина. Через рік, у липні, стала мамою, народила гарного хлопчика Микиту, якому вже скоро виповниться 20. Зараз син після пошуків себе працює у відомій ІТ-компанії, поки що в якості стажера, але я вірю, що все в нього вийде. Після 18 років шлюбу ми з чоловіком розлучилися. Далеко не все гарно було в наших стосунках і до 2013 року, але, напевно, українське питання — це останнє, що вирішило долю нашого спільного проживання.

— Як?!

— Майдан підтримали в нашій сім’ї лише я і син. Що коїться в Криму та на Донбасі, зрозуміли тільки я і син. Чоловік, мама та сестра стали жертвами російської пропаганди і не позбулися наслідків впливу пропаганди совєтської. Вдома були постійні скандали та образи від чоловіка за мою позицію, за мою думку. До того ж я зрозуміла, що ніколи не зможу навіть нейтрально ставитися до людини, яка каже: «Яка різниця, під яким прапором жити», це стосовно Білорусі, і «Так цим хохлам і треба». А далі все було лише справою часу.

— Де Ви нині живете й працюєте?

— Живу в столиці, вже 14 років працюю економістом у фірмі, яка займається продажем і ремонтом дорожньо-будівельної і вантажної техніки.

— Коли Ви прийшли в політику? Що Вас до цього спонукало?

— Довгий час я не цікавилася політикою, не читала незалежну пресу, інформацію отримувала з державних ЗМІ. Робота, дім, синові домашні завдання, у вихідні домашні справи, прогулянки з сином, походи в театр, цирк, на виставки тощо. І навіть багатолюдний протест проти фальсифікацій виборів 19 грудня 2010 року, так звана Площа-2010, яку жорстоко розігнали, багато кого з учасників посадили на різні терміни, мене особливо не вразила…

Перше розуміння, що щось не так, прийшло до мене 2011 року, після вибуху в метро, під час якого загинуло 15 людей, декілька десятків були поранені. Це сталося 11 квітня в 17.55 на станції метро Жовтнева. На цій станції завжди багато людей, саме тут перехід з однієї лінії метро на другу. Було обрано час пік, та ще й вибухнула бомба під час прибуття поїзда. Того дня я трохи змінила плани і до метро доїхала, коли воно вже було зачинене. Через 2 дні влада заявила, що винні затримані. Але ніхто з моїх знайомих, як, власне, і я, не повірили в офіційну версію. В справі було дуже багато запитань, а виконавець і хлопець, який нібито знав про плани свого друга, але змовчав, були засуджені до розстрілу і дуже швидко розстріляні. А справа в тому, що навесні втричі знизився курс білоруського рубля, що викликало неабияке незадоволення, продовжувалися протести, які закінчувалися посадками. Вибух мав відволікти увагу людей від проблем – так вважали ми всі. Ось тоді мені стало страшно, коли я усвідомила, що наші життя нічого не вартують.

— А коли остаточно Ви сформувались як опозиціонерка?

— Злам у моїй свідомості відбувся 2013 року. Починалося це так. У січні я запропонувала сину сходити в театр і несподівано почула: «Давай, тільки на виставу по-білоруськи». Хм, думаю, добре. І купили ми одразу квитки до Національного Купалівського театру та Театру білоруської драматургії, про який до того часу я й не чула. Забігаючи наперед, скажу, що зараз це єдині театри, куди я ходжу.

Потім влітку на прохання сина з’їздили в Київ на концерт «Ляпіса Трубецького», їм тоді забороняли виступати в Білорусі. Я дізналася, що син шанує Погоню і біло-червоно-білий прапор, які були державними лише декілька років, а потім замінені після незаконного референдуму 1995 року. Вперше, не без страху, сходили в офіс опозиційної партії «Білоруський національний фронт», купили там різні значки та стрічки, отримали в подарунок карту Великого Князівства Литовського. У вересні ми через інтерес Микити почали ходити на лекції на тему історії Білорусі, які проходили в Товаристві білоруської мови. Відомий історик, археолог Олег Трусов розповідав нам історію Білорусі з точки зору білорусів, а не ту історію, яку писали для нас у Кремлі. В моїй голові все перевернулося, мені багато чого стало зрозуміло. Більш ніколи я вже не говорила про триєдине слов’янське братство, а себе почала гордо іменувати Білорускою, а не слов’янкою, як раніше (бо мама – білоруска, батько – русскій, і по батьковій лінії були родичі-українці).

На початку листопада я вперше взяла участь у традиційній дозволеній владою ході «Дзяды», яка починається в центрі Мінська, а закінчується в Куропатах, місці масових розстрілів у сталінські часи. Прямувала на ходу і тремтіла від страху, страшно спочатку навіть підходити було, а потім ішла з прапором, який мені запропонували організатори. Так потихеньку відступав страх.

У кінці листопада в Вільнюсі на концерт Ляпіса ми їхали з сином вже з біло-червоно-білими прапорами. Саме там ми й дізналися про розгін Майдану. В грудні я почала ходити на курси білоруської мови Мова Нанова, куди заходжу й зараз. У мене з’явилися білоруськомовні друзі. Я побачила іншу Білорусь, яка, незважаючи на перешкоди, живе! А 2014 року я долучилася до Об’єднаної громадянської партії, членом якої є й донині.

— Чи карала Вас влада за Вашу позицію?

— Мене чотири рази судили. 2015 року в будинку суду Фрунзенського району Мінська представниками правоохоронних органів, одягнутих не по формі, були побиті журналіст і ще два активісти. Потім на них склали протоколи, ніби це вони билися, лжесвідками виступили знову ж представники правоохоронних органів. Справа була резонансна, про це багато писали. А голова мінського ОМОНу замість того, щоб розібратися, розповів, що ніби серед омонівців багато тих, хто любить ходити в театри, на роботі обмірковують «Майстра і Маргариту» Булгакова, чим викликав шквал мемів і жартів. А до Верховного Суду вийшли обурені громадяни (шкода, що мало), серед яких була і я з цитатою з «Майстра і Маргарити» на плакаті: «Правду говорить легко и приятно». На місці на нас склали протоколи, а пізніше викликали до суду, всі отримали штрафи за участь у несанкціонованому заході.

25 серпня 2016 року, на річницю важливої події (цього дня 1991 року Декларація про суверенітет Білорусі отримала статус конституційного закону, проте нині ця подія на державному рівні не відзначається), на заклик в Інтернеті я прийшла до пам’ятника Янкі Купалі на «Купальські читання», де зібралося ще декілька десятків білорусів, і просто прочитала два вірші нашого класика, навіть прапор не діставала. Протокол отримала по пошті, а пізніше і позов до суду.

2017 року судили за участь у протесті проти незаконного будівництва великого бізнес-центру в безпосередній близькості від Куропат. Тоді протест тривав 2 тижні, я туди бігала кожного дня після роботи, приїжджала у вихідні і навіть декілька разів ночувала. Але, згідно з протоколом, я була там у робочий час, а про суд я дізналася, коли отримала постанову з суду, без мене мене судили. Подавала апеляцію в міський суд, носила туди довідку з роботи за підписом директора, звертала увагу на порушення моїх прав, але міський суд підтримав районний. Звернулася в прокуратуру, ті, як не дивно, підтримали мене, провели справжню прокурорську перевірку, дістали ще декілька доказів, але справу я так і не виграла. Система своїх не кидає.

— Ну і останнього разу – це справа «паперових корабликів».

— Наступного дня після захоплення російськими військовими українських моряків і кораблів, я і ще близько 10 білорусів принесли до російського посольства паперові кораблики, щоб висловити обурення проти російської агресії. Ми залишили кораблики, деякі з яких були з українськими прапорами, біля паркану і розійшлися. Все знову закінчилося протоколами, судами, штрафами. Ось така я екстремістка)

— Який рівень білоруської демократії порівняно з українською? Як у Вас проходять вибори?

— Головна відмінність виборів в Україні і в Білорусі – це те, що в Україні вони є, а в Білорусі їх немає. В Україні процес голосування і підрахунку голосів – відкритий і прозорий. В Білорусі показується вистава, проводиться спецоперація, можна назвати по-різному, – і потрібні люди займають місця в парламенті, в місцевих органах влади, головне державне крісло теж. В дільничні комісії допускаються лише «свої» люди, на дільницях сидять свої «спостерігачі» (лише для картинки), які часто працюють разом із тими, хто в комісіях, працюють у школах, на державних підприємствах, словом ті, ким легко маніпулювати. Ну як же, раптом що – їх можна просто залякати звільненням. Може, серед них є і просто юди, які готові за 30 срібняків брати участь у фальсифікаціях, забираючи у співвітчизників головне право – право вибору.

Сам процес «виборів» триває 6 днів: з вівторка по суботу – дотермінове голосування, в неділю – основний день. Спостерігач не має права без дозволу голови комісії ні фотографувати, ні знімати відео, а йому зазвичай і не дозволяють, гуляти по дільниці теж не можна, тільки сидіти, де дозволили. Підрахунок голосів не відкритий, до столу не підпускають, кожний член комісії сам собі щось рахує, пошепки каже секретарю, та рахує на калькуляторі й оголошує результати. З таким успіхом можна чекати протоколу за дверима, буде те ж саме. Це так, зовсім коротенько, бо розповідати можу довго. Скаржитися на фальсифікації можна будь-куди: в прокуратуру, в слідчий комітет, в ЦВК, – і скільки хочеш. А результат відомий, знаю з власного досвіду і досвіду інших незалежних спостерігачів. Парламент не самостійний і виконує швидше декоративну функцію. Суди теж, принаймні по справах з політичним підтекстом, приймають рішення, які потрібні владі.

Телевізійні білоруські канали лише державні, але більшість узагалі російських. Вуличні акції заборонені без дозволу виконкому. Треба заздалегідь подавати заявку, де вказати тему, місце, приблизну кількість людей. Як правило, влада не дозволяє, а якщо й дозволяє, то десь у малолюдному місці. Плюс треба заплатити великі кошти за роботу міліції, яка буде охороняти захід, і швидкої допомоги, яка чергуватиме поблизу. А якщо проводити акції без дозволу — штраф чи ув’язнення.

— Пані Світлано, який рівень життя в Білорусі порівняно з Україною?

— Мені важко порівнювати. Я приїжджаю в Україну як турист, ну тепер ще і як спостерігач, а щоб відчути на собі всі проблеми й гаразди, треба тут пожити якийсь час. Багато і в нас проблем, не всі отримують достойні зарплати, дехто змушений брати кредит, щоб зібрати дітей у школу, на периферії проблеми з робочими місцями, мізерні заробітки. От громадський транспорт у нас кращий, не люблю я ваші маршрутки!

— Наскільки сильна білоруська опозиція?

— Чи є взагалі політика в Білорусі? В Білорусі є дисиденти, в Білорусі є патріоти – ось це точно! Є партії, в них є люди, дуже небагато людей. Хто боїться, а хто просто втомився від боротьби, яка не приносить ніяких результатів. Влада зробила все, щоб зачистити політичне поле, щоб білоруси не бачили альтернативу.

Дев’яності… побиття депутатів у Верховному Совєті, зниклі яскраві політичні фігури, постійні репресії і політичні біженці. Були масові акції і в 2000-х, але все слабші. Остання така, в якій я брала участь, День Волі 2017 року (25 березня, день, в який 1918 року була оголошена незалежна Білоруська Народна Республіка, на державному рівні не відзначається). Влада традиційну ходу не дозволила. З 18 лютого, вже декілька місяців, то в одному місті, то в іншому проходили недозволені мітинги і виходили на них не лише активісти, але й прості громадяни. А причина тому — так званий Декрет про «дармоїдів», згідно з яким усі громадяни працездатного віку, які офіційно не працюють, повинні були платити щорічно в бюджет чималу суму. Так, так, і це не жарт. Щоб заспокоїти маси, влада почали діяти звичними для неї методами. Почали садити лідерів протесту. Сфабрикували кримінальну справу, шиту білими нитками, ніби планувався теракт під час святкування Дня Волі, під яку за декілька днів до 25 березня похапали кілька десятків людей, кого брали вдома, кого на вулиці, саджаючи в сині мікроавтобуси без номерів (затриманих протримали близько 3-х місяців, а потім відпустили, не попросивши навіть вибачення). Ніби конфісковували зброю, про яку потім навіть і не згадали. По білоруському телебаченню показали, що з України через кордон прорвалася машина зі зброєю (українська сторона відразу спростувала цю інформацію), клепали пропагандистські брехливі фільми про терористів. Я боялася оновлювати стрічку у Фейсбуці, бо стрічка перед Днем Волі лякала постами: «У двері дзвонять», «За мною прийшли», «Мого чоловіка затримали»…  Декого брали біля під’їзду, а потім судили, ніби вони лаялися матом. А 25 березня був оточений увесь центр Мінська, в офіс правозахисників, які готували спостерігачів за акцією, увірвалися силовики й у прямому сенсі слова поклали їх обличчями на підлогу, а потім відвезли в міліцію. В місто виїхали автозаки, водомети… Ми знали про це, нам було страшно, але зупинитися ми вже не могли. Хапали ще на підступах до призначеного місця збору, на самому місці, але люди продовжували йти і їх було багато. Перекрили центральний проспект, по ньому їздили лише автозаки, звідти вибігали силовики і хапали всіх, хто попався під руки.  Затримали дуже багато. А наступного дня ще додали частину з тих, хто вийшов на центральну площу, щоб запитати, де їхні друзі. А потім – суди, суди, суди…

— Яка ситуація з білоруською мовою?

— Таке відчуття, що досі живемо під окупацією. Білоруських шкіл дуже мало, вища освіта – російською. Далеко не всі білоруси володіють білоруською хоча б на елементарному рівні. В нас національні свята не відзначаються, але досі 7 листопада – державне свято, вихідний день. У кінотеатрах фільми показують російською. Є активна частина суспільства, яка робить усе, що в її силах: відкривають курси білоруської мови, перекладають фільми на білоруську, збирають кошти на пам’ятники, пам’ятні дошки… та багато чого роблять, але Білорусь стане білоруською, коли влада не буду такою відверто антибілоруською.

— Чим пояснити Ваш інтерес до України?

— Все почалося з Майдану. Тоді я пізно засинала з мобільником у руках, а вранці перше, що мене цікавило, чи стоїть Майдан. Відтоді Україна впевнено зайняла своє місце в моєму серці. Потім Крим, Донбас… Читала новини і ридала… Почала частіше їздити до України, з’явилися друзі-українці. Я полюбила вашу країну, і я не одна, в Білорусі досить багато тих, хто підтримує Україну. Тож знайте, коли ви радієте, в Білорусі разом з вами теж радіють, коли ви смуткуєте, в Білорусі теж смуткують. А ще в Білорусі вірять у вас!

— Звідки Ви так добре знаєте українську мову?

— Українську я почала вчити в листопаді минулого року. В Мінську при підтримці Посольства України в Білорусі та Товариства білоруської мови відкрилися безкоштовні курси української мови. Як дізналася, так навіть і не думала, одразу записалася. Ось так, кожна п’ятниця стала для мене українською. Я так захопилася вивченням, що займалася додатково і вдома: писала диктанти, слухала пісні, вчила вірші і обов’язково виконувала домашні завдання. А як приїжджаю до України, то спілкуюся лише українською – така добра мовна практика. Знайомі, друзі підозрювали, що я вирішила емігрувати, бо не розуміли, навіщо мені це. А я отримувала задоволення від знайомства з вашою мовою, гарною, мелодійною і дуже подібною до білоруської. В червні склала іспит й отримала разом із іншими сертифікат на володіння мовою в Посольстві України в Білорусі. Дуже вдячна пану Послу Ігорю Кизиму та іншим працівникам Посольства, зустрічали нас як рідних. А в липні я разом зі ще 10 студентами поїхала до Львова в Літню школу україністики, яку щорічно організує Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Два незабутні тижні, під час яких ми не лише покращили знання української, а й занурилися в українську культуру, познайомилися з цікавими людьми: поетом та колишнім політв’язнем Ігорем Калинцем, режисером Тарасом Химичем, співачкою Брією Блессінг та іншими.

— Як Ви стали спостерігачем на виборах Президента України?

— Бажання спостерігати за президентськими виборами в Україні виникло ще минулого року. Я шукала в Інтернеті організації, які займаються спостереженням, але в одну брали лише громадян України, в іншу – іноземців, але з хорошою англійською. А якщо б Білорусь і направляла офіційних спостерігачів, то я в їх число точно б не потрапила. Я вже і надію втратила. Але раптом за тиждень до дедлайну подачі анкети мені не просто підказали варіант, але й дали необхідну для цього рекомендацію. Так я стала волонтером місії Світового Конгресу Українців.

— Ви знайомі з уродженкою Переяслава, яка нині мешкає в столиці, Людмилою Музиченко…

— З Людмилою ми познайомилися у Фейсбуці, ось і скажи після того, що соціальні мережі – це зло) Якби не вони, то, напевно б, і не зустрілися. Два роки поспіль я зустрічала Новий рік у Києві та брала участь 1 січня в смолоскипній ході. Обожнюю Київ, а від ходи просто в захваті! Там неймовірна енергетика! Гарні люди, патріотична музика, гасла, смолоскипи… Втішена, що українці шанують своїх, а не чужих героїв. Цього року я там вперше і побачила Руслана Кошулинського, це Люда потягнула фотографуватися, я вже потім дізналася, хто це. Перед першим туром виборів ходили з Людою на зустріч із ним, шкода тільки, що часу в нього було обмаль, поспішав на дебати. Залишив приємне враження, відчувається, що людина освічена, впевнена в собі і в тому курсі, який пропонує для країни його партія.

— Що думаєте про отримання Українською церквою Томосу?

— Я не розбираюся в справах релігійних, церковних, та й про Томос я вперше почула у зв’язку з отриманням його Українською церквою, але вітаю все, що робить країну більш незалежною, що послаблює вплив Російської Федерації.

— Які ще маєте захоплення, крім політики?

— Зараз, крім української, почала вчити польську мову. Дуже люблю театри, рідше ходжу в кіно. Залюбки відвідую музичні фестивалі, концерти, інші цікаві заходи, по можливості відкриваю для себе нові міста, люблю мандрувати. А минулого роу почала ходити на футбольні матчі, вболівати за Мінську команду «Крумкачы». Тобто не домосида, хоча деколи й люблю посидіти вдома і полінуватися. Вдома у мене неабияке господарство: багато квітів, 2 щури і рибки ).

— Які Ваші побажання українцям?

— Скажу словами Сергія Законнікова, білоруського історика, поета: «Каб нямой не рыдаць на руінах, каб не гнуцца рабыняй ніколі, беражы сябе, Украіна, беражы сябе, Украіна, у цябе мы навучымся волі!». Шануйте, любіть, бережіть Україну!

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *