Семен Глузман — про корупцію в СРСР і сьогодні

За радянських часів дисертації теж купувалися, проте неможливо було уявити тоді оголошення на стіні чи ліхтарному стовпі: «Готую дипломи й дисертації. Телефон…»

Це — традиція. З давніх-давен російські уряди, не маючи можливості адекватно платити службовцям, дозволяли їм діставати кошти для існування за рахунок «годувань». Після того, як акуратно сплатив до скарбниці податки та інші побори зі своєї вотчини, царський чиновник міг залишати собі все, що вдавалося вичавити додатково.

У XVII столітті московська влада запровадила офіційні норми «видобутку», що належав воєводі з виходом на пенсію, і конфісковувала всі надлишки. Пізніше, в імперській Росії, чиновника, що зарвався, понижали в посаді, відправляли завчасно на пенсію… Та майже ніколи не віддавали під суд.

Короткий романтичний період після 1917 року в Росії дуже швидко скінчився. Радянський чиновний люд жив за принципом «грабуй награбоване», тобто те, що раніше було відібране буржуями. Вже у 20-ті роки вищі радянські керівники жили із зовсім іншим достатком, ніж решта громадян. Згідно зі спогадами сучасників, опублікованими в 70-ті роки в Самвидаві, 1928 року в багатьох великих містах тієї країни високі чиновники розважали себе і своїх близьких «червоними балами».

Всі роки радянської влади в імперській країні була корупція. Легальна — всілякі спеціальні розподільники, відомчі столові, кравецькі та взуттєві майстерні тощо. І нелегальна — отримання різноманітних продуктів, предметів і послуг тими службовцями, які до легальної корупції не допускалися. Серед них були прокурори, міліцейські начальники, інспектори санітарного контролю…

У різних частинах СРСР рівень нелегальної корупції був різним.

Найвищим — у Грузії та Азербайджані, найменшим — у балтійських республіках. У нас, в Україні, високо корумпованим був західний регіон. Збереглися цілком офіційні, колись засекречені дослідження, проведені соціологами центрального апарату КПРС і КДБ. У мене на столі роздруківка цін по радянській республіці Азербайджан, 1969–1972 роки. Наводжу деякі цифри вартості посад:

— перший секретар райкому партії — 200 000 рублів;

— ректор вишу — до 200 000 рублів;

— другий секретар райкому партії — 100 000 рублів;

— начальник райвідділу міліції — 50 000 рублів;

— районний прокурор — 30 000 рублів;

— вступ до медичного інституту — 30 000 рублів;

— вступ до університету — від 20 000 до 25 000 рублів;

— вступ до інституту іноземних мов — 10 000 рублів.

На превеликий жаль, комуністична корупція перетворилася на пострадянську. Єдина відмінність — вона стала відкритою й очевидною. Наприклад, у радянські часи дисертації теж купувалися, проте неможливо було уявити тоді оголошення на стіні або ліхтарному стовпі: «Готую дипломи й дисертації. Телефон…»

Корупційні тарифи є і сьогодні. І не лише у Верховній Раді України. Конкретні, тверді тарифи. Наші славетні юристи, які захищають дисертації на тему боротьби з корупцією, ці тарифи не повідомляють. Може, хтось із компетентних журналістів складе порівняльну таблицю? Я, на жаль, таких знань не маю.

1916 року Департамент поліції й охранка (політична поліція) попереджали царя про можливість близької революції. Ґрунтувалися на конкретних цифрах корупції чиновників, що дратувала народ. Цар не почув, не послухав… Зараз 2016 рік. Ані поліція, ані секретна служба з корупцією в Україні серйозно не борються. Хіба що зрідка «сигналізують». Наш президент отримує страшну, серйозну інформацію з інших джерел. Закордонних. Чи почує…

Сподіваюся. Дуже не хочеться знову бачити кров на вулицях.