Людина, яка пробудила Україну

24 грудня українському політикові, публіцисту, політичному в’язню СРСР, провідникові українського національно-демократичного визвольного руху кінця 1980-x — початку 1990-х В’ячеславу Чорноволу виповнилось би 80 років

Те, як бачив В’ячеслав Чорновіл майбутнє України, значно випереджало погляди сучасників, котрі намагалися консервувати застарілу та неефективну радянську систему, плоди діяльності якої ми пожинаємо й нині. Журналістом він пішов проти злочинної комуністичної системи, а політичною діяльністю наближав створення незалежної держави. Сьогодні чимало політиків, політологів, експертів і простих громадян намагаються спрогнозувати, якою була б Україна, якби Чорновіл 26 років тому переміг на президентських виборах. По якому руслу потекла б ріка історії, сказати важко, тому що в 90-х прокомуністичні настрої в країні були доволі сильними

Народився В’ячеслав Чорновіл у селі Єрки Звенигородського району Черкаської області. Його батько, один із перших комсомольців села, активно проводив курс Комуністичної партії на колективізацію, а пізніше, здобувши освіту, став учителем, директором сільської школи, відмінником народної освіти України. Такими ж бездоганними з точки зору системи були й перші кроки самого В`ячеслава. У школі — голова ради піонерської дружини, секретар комсомольської організації, випускник-медаліст. Під час навчання в Київському університеті він у складі ударних будівельних загонів брав участь у спорудженні промислових об’єктів Донбасу.

І саме на факультеті журналістики вишу в Чорновола формувалася свідомість, загострювалося почуття справедливості й пріоритетною для майбутнього життя стала важливість донести правду до людей. На початку 1960-х В’ячеслав працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, а потім старшим редактором передач для молоді. Переїхавши до Києва, він став літературним критиком у редакції газети «Молода гвардія».

«Його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму тощо, уразило те, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи й честі», — пише історик Василь Деревінський у своїй книжці «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика».

4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», що й дотепер працює в центрі Києва, відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Там В’ячеслав Чорновіл разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом висловили протест стосовно арештів українських вільнодумців. Цю демонстрацію вважають першою акцією відкритого протистояння тоталітарній владі, хоча ще 8 серпня Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині. Тож незабаром його звільнили з комсомольської газети «Молода гвардія».

Далі він опанував професії техніка в Карпатській експедиції АН УРСР, інспектора з реклами, інструктора Товариства охорони природи, копача на археологічних розкопках, кочегара тощо.

Згодом В`ячеслав уклав збірник, який приніс йому світову славу, — «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)». Кожен рядок, абзац, документ на сторінках книжки — це гнівне звинувачення тих, котрі, діставши партійно-державні індульгенції, роками знекровлювали Україну, чинили на її землі безжалісний і неправедний суд.

3 серпня 1967 року — другий арешт В`ячеслава Чорновола. Написання книжки «Лихо з розуму», розповсюдження публіцистичного твору Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії» коштували Чорноволові трьох років позбавлення волі.

Короткий перепочинок — і знову боротьба. Початок 1970 року — одна із чільних віх української журналістики: вийшов самвидавівський «Український вісник», Чорновіл — відповідальний редактор, душа й мотор часопису.

12 січня 1972 року В’ячеслав Максимович знову опинився за ґратами, тепер уже надовго. Тоді кадебістська машина зрізала під корінь сотні інакодумців. Дисидент відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів у Озерному та Барашеві.

На початку 1978 року його відправили етапом на заслання в якутське селище Чаппанда, де він працював чорноробом у радгоспі, пізніше постачальником — у Нюрбі. Там написав брошуру «Тільки один рік» про боротьбу за статус політв’язня в таборах. Коли В’ячеслав Чорновіл наприкінці 1970-х повернувся додому, то потрапив під зачистку радянського суспільства від неблагонадійних, яка була важливим етапом у підготовці до проведення Олімпіади. Тож, за версією КДБ, Чорновіл виявився «ґвалтівником», а насправді його ув’язнили за опозиційні виступи та участь у Гельсінській групі. Майбутній Герой України вийшов з якутської колонії достроково без права виїзду на Батьківщину.

В`ячеслав Максимович повернувся в Україну у квітні 1985 року, майже одночасно з проголошенням в СРСР курсу на «перебудову». У липні 1988 року він став одним з авторів Декларації принципів Української гельсінської спілки — однієї з перших радикальних політичних організацій у республіці.

10 вересня 1989 року УГС заявила про незалежність як мету у виступі В’ячеслава Чорновола на Установчих зборах Народного руху України. Згодом у Львові відбулось кілька багатотисячних мітингів антикомуністичного спрямування.

У листопаді 1989-го мені випало побувати в столиці Галичини. Приїхавши на святкування ювілею рідного навчального закладу з далекого й депресивного Забайкалля, я наче потрапив у іншу країну. На початку проспекту, який на той час іще мав ім`я Леніна, стояв великий дерев`яний хрест, перев’язаний рушниками, поруч було притулено ікони, горіли свічки, стояли живі квіти, майоріли синьо-жовті стрічки. А навколо, наче бджолиний рій, гомоніли люди.

Третього дня побачив і самого В`ячеслава Максимовича, якого вітали сотні львів’ян. Енергетика того віча була неймовірною. У Читу повернувся дуже враженим. Викликав мене редактор і дав завдання написати за результатами поїздки у Львів статтю, для якої він уже й назву придумав — «Рух у нікуди». Тоді я вперше не виконав редакційного завдання…

Іще через два роки сталася подія, заради якої жив і боровся В’ячеслав Чорновіл, — Україна здобула незалежність.

Свідками життя й подальшої політичної діяльності В’ячеслава Максимовича ми були аж до його трагічної загибелі 25 березня 1999 року. Горе сталося на дорозі Бориспіль – Золотоноша. Ніби передбачаючи такий життєвий фінал, Чорновіл якось сказав у одній із телепрограм, що хотів би піти із життя «миттєво, на льоту». Так і сталося.

Підготував Олександр ТЕРЕВЕРКО

 «У нього не було ніколи хамської зверхньої поведінки керівника»

5531_p_20_img_0002Зі спогадів про Чорновола Миколи Кульчинського, українського радянського дисидента

«Ми любили Чорновола. Ніхто з керівників Руху та й українського політикуму загалом так, як В’ячеслав Максимович, не розумів, що таке партійна робота, як потрібно розвивати партію. Своєю поведінкою він викликав на дискусію, у нього не було ніколи хамської зверхньої поведінки керівника.

Він завжди збирав повні зали людей, і під час виборів, і після. Зустрічі тривали довго, люди ставили багато запитань. Звісно, присилали «противників». Але він завжди міг обґрунтувати відповіді так, що весь зал був на його боці. Мав готові «внутрішні» відповіді, не ті, що написали політтехнологи, а ті, які випливали з переконань.

Українському суспільству був ближчим комуніст Кравчук, аніж «націоналіст» Чорновіл. Більшість боялися Чорновола. Російська й радянська окупація України змінювала менталітет українців, одрізала більшість від культурної й політичної традиції, історії. І раптом тут з’являється Чорновіл, який уособлює цю незнищенну Україну, котрої вони вже не знали. Чесні люди хотіли розібратися, вони ставили глибокі питання.

Чорновіл винайшов формулу конструктивної опозиції, що була в українських умовах абсолютно логічною та об’єктивною. Він казав: «Це наша держава, хлопці, ми не повинні її втратити, але й не можна, щоб вона дісталася шахраям». Коли президент або парламентська більшість ухвалюють той чи інший закон, який іде на користь широким верствам населення й зміцнення самої державності, попри те, що його ухвалила більшість або президент, ми маємо його всіляко підтримувати й не соромитися людям про це казати. Коли це на шкоду, бити якомога більше всіма можливими способами».