Країна поділилася на два табори: одні сидять в окопах, другі – у ресторанах
розповідає Ігор Курілець, який 15 місяців працював військовим нейрохірургом
Ми в родині завжди жили з тим, що у нас є ще один член сім’ї – клініка. На Новий рік із сестрою чекали поїздки в Карпати. А тато приходить і каже: “Не їдемо, бо в мене прооперована бабуся ускладнилася”. Перед наступним Новим роком я спитав у батька, чи не привезли йому й цього разу бабусю.
Тінейджером хотів стати юристом. Мені давалися право та історія, а біологію з хімією не любив. А зараз щасливий, що став лікарем. Друзі-адвокати розповідають, що лише передають гроші від клієнта до судді. А в мене – людина, якій болить. Я роблю операцію і позбавляю її цього болю.
У медінституті вивчав купу непотребу. На останньому курсі було п’ять лекцій із хірургії і 10 про те, скільки туалетів має бути в районній лікарні. Випускники після навчання не вміють помити руки перед операцією. В Україні немає системи навчання хірургів. Усе, що я знаю, завдяки батьку й самоосвіті. Стажувався у Польщі, Великій Британії. Якби сам цього не добивався, мене б на три роки відправили зашивати розбиті голови в лікарню швидкої допомоги.
У Лондоні нейрохіругів менше, ніж у Києві. Вони мають більше практики й охоче навчають молодих. Наші хірурги бояться конкуренції, думають: навіщо я навчатиму якихось шльоциків, якщо вони в мене потім шматок хліба відберуть.
Класний лікар неможливий без постійного навчання. Спочатку старший хірург тобі дозволив помитися перед операцією разом із ним. Потім – зробити розріз шкіри, через деякий час – зашити рану. Все відбувається під контролем, бо ніхто з хворих не хоче, щоб на ньому практикувалися. Я десятки разів заходив в операційну перед тим, як уперше самостійно зробив операцію.
Зараз читаю більше, ніж в університеті. Шукаю відповіді на запитання, як допомогти моїм хворим. Уся література з нейрохірургії – англомовна. Те, що пишуть у цих книжках, у нас надрукують через 10 років.
Коли провів кілька суперових операцій, може розвинутися зіркова хвороба. Від того, що зміг, переживаєш вибух емоцій. Пацієнти тобі мало руки не цілують. Але часто вони думають, що лікарня – це магазин, в якому можна продати свою хворобу. Ускладнення сприймають як трагедію, звинувачують лікаря.
Якщо після операції хтось погано почувається – переїжджаю жити в клініку. Скасовую всі справи, доки розберуся з хворобою.
Пробув у зоні бойових дій 15 місяців. Спочатку – у Харківському військовому госпіталі, потім – у лікарні швидкої допомоги в Маріуполі.
До служби в АТО уявлення не мав, як виглядають бойові поранення. На весь сектор я був один нейрохірург. Це тут клацнув пальцями – відправив пацієнта на УЗІ, рентген, МРТ, замовив консультацію інших спеціалістів. На передовій рішення потрібно приймати миттєво. Радитися можеш тільки із собою. Головний нейрохірург Міноборони Андрій Данчин знав усе про кожного пораненого бійця. У складних випадках я робив знімки, відправляв професору й за 5 хвилин отримував консультацію.
Якби українська армія була так організована, як військова медицина, то наші танки стояли б у Москві. Я не відчував недостачі ні в чому. Якісь інструменти просив у батька, але витратні матеріали були всі.
Було непросто працювати з персоналом. Медсестри підтримували сепаратистів. Привозять хворого. Вони запитують: “Это наш или ВСУ?” Місцеві закладали фугаси на дороги. Навіть стежку до туалету потрібно змінювати раз на три дні. Інакше бойовики вистежать маршрут, закладуть міни й одного дня не доживеш до обіду.
Медсестри вірили, що українські військові з місцевих зроблять рабів. Я подивувався, звідки така дикість. Виявилося, перед тим до них заїжджали хлопці із Західної України – і так пожартували.
Буває, військові зриваються. В одного солдата на очах убили друга. Він ішов містом, а якась жінка почала хвалити сєпарів. Він пересмикнув автомат і накричав на неї. Таке підхоплює російська пропаганда й розповідає потім про зґвалтованих бабусь.
На Донбасі війна через те, що місцевим байдуже: “Нам все равно, лишь бы мир”. Але мир не прийде просто так: це буде перемога однієї зі сторін.
Найбільше поранень стається через те, що військові втрачають пильність. На 45-ту добу має бути ротація, бо людина стає неуважною, дратівливою.
У Харківському госпіталі мав усе для лікування поранених. Ми робили операції з переламаними хребтами й заклад купував дорогущі імпланти. Не дай Господь, щоб хворий сам купив аспірин від головного болю. А соцмережами поширювали заклики збирати гроші на ліки для солдатів.
Особисто у мене було все: від термобілизни до спальника.
Від війни втомлювався. Евеліна, тоді ще наречена, телефоном підтримувала. Обговорювали з нею, де замовити бенкетний зал для весілля. А потім якесь шипіння й хтось вклинився в розмову. Я кажу: “Сєпари, у вас там можна зал замовити?” Зв’язок обірвався.
Після АТО було дивно ходити Києвом. Країна поділилася на два табори: одні сидять в окопах, другі – у ресторанах. На початку всі цікавилися Донбасом, а зараз хочуть забути про війну й жити звичайним життям. Коли вбили Сергія Нігояна на Майдані – це було потрясіння. До смерті людини ставилися, як до чогось неймовірного. Зараз чуємо лише цифри, не знаємо імен і прізвищ загиблих. Це лякає. Якщо не цінують життя людини, то й здоров’я нічого не варте.
Мені дорікали, що поїхав воювати за Порошенка. Але під мінами гинуть наші хлопці, я допомагав їм. В Україні 700 нейрохірургів. Із них у зоні АТО було 20.
Якби кожен вклав у перемогу трішки свого, то бійцям не довелося б умирати на передовій. Не купуйте російських товарів, не слухайте російських співаків.
Про еміграцію навіть не думав. Любов до Батьківщини – це як любов до батьків. Я готовий терпіти високий рівень долара. Бо є речі важливіші – наша державність. Так, у США нейрохірург має більше можливостей. Але я хочу почуватися господарем на своїй землі.
У доброго хірурга має бути добра дружина. Якби вдома мені влаштовували скандали, то не міг би нормально працювати.
Останній раз відпочивав чотири роки тому. У нас із дружиною не було медового місяця. Коли збудуємо лікарню, візьму відпустку. У мене є книжка про 100 маршрутів Україною. Хочу відвідати всі.
Медицина не може слугувати тільки для заробляння грошей. Є бізнес, який має гроші, але не має лікарів. Є лікарі, які мають знання, але не мають грошей. Це потрібно поєднати. Ідея будівництва клініки виникла років 20 тому в батька. Приміщення купили 2012-го. Зараз реконструюємо й добудовуємо. Буде одна з перших лікарень, зведена медиками на кошти хворих. Гроші, які пацієнти платять за операції, вкладаємо в будівництво. Купуємо сучасну апаратуру.
Мій девіз – це батькові слова: “Лікарі – слуги хворих людей”.
Автор: Олександра ВАСИЛЕНКО