«НА ПІДВАРКАХ МОЖЕ ДІЙТИ ДО ФІЗИЧНОГО ПРОТИСТОЯННЯ», — застерігає депутат міської ради В’ячеслав САУЛКО

Сьогоднішній гість номера — дуже цікава людина, різностороння особистість, ветеринарний лікар, підприє-мець, благодійник та міський депутат В’ячеслав САУЛКО. — В’ячеславе Володимировичу, звідки Ви родом? — Народився я на Вінничині, в історичному місті Шаргороді. В нашому райцентрі органічно співіснують три релігії. Шаргород відомий своїми релігійними пам’ятками: костелом святого Флоріана, Миколаївським православним монастирем та синагогою. Крім того, є ще чимало католицьких капличок. У ХІХ ст. в нашому місті навчалися відомий поет Степан Руданський, знаменитий письменних Михайло Коцюбинський та композитор Микола Леонтович, автор всесвітньо відомого «Щедрика». Я народився в багатодітній сім’ї колгоспників, нас у батьків було п’ятеро, я найстарший. Мати працювала на фермі дояркою. Років із семи я їй допомагав доїти корови. Мабуть, з того часу й почалося моє захоплення ветеринарією. Так склалися обставини, що я змушений був навчатися в селищі Муровані Курилівці, в школі-інтернаті, в колишньому маєтку графів Потоцьких. Там моє бажання стати ветеринаром зміцнилося. Я бачив, що в селі найбільше поважали батюшку, вчителя, голову колгоспу та ветеринарного лікаря. Тож після восьмого класу, 1976 року, я вступив до Тульчинського ветеринарного технікуму. Цей заклад давав дуже добрі практичні знання, адже щотижня ми два-три дні працювали на фермах, які тоді були майже в кожному селі. Крім того, я серйозно готувався до армії, займаючись спортом, зокрема, боротьбою. Служив у морфлоті, «учебка» була під Ленінградом, а службу проходив у Криму. При демобілізації я мав звання старшини роти. За зразкову службу мене одного з гарнізону прийняли в партію та дали рекомендацію на вступ до будь-якого навчального закладу Союзу. Достатньо було здати екзамени на трійки. За рекомендацією командирів я вступив до престижного Львівського вищого військово-політичного училища, на факультет культпросвітроботи морського відділення. Там готували корабельних замполітів. До слова, екзамени я здав успішно, не на трійки. Проте любов до тварин перемогла, я на подив керівництва забрав документи і вступив до Київської сільськогосподарської академії на ветеринарний факультет. Отримав найвищий вступний бал і був призначений старостою курсу. На практичних заняттях я краще справлявся з тваринами, ніж викладачі. Всі екзамени здавав на відмінно, був Ленінським стипендіатом. Звичайна стипендія в ті роки складала 40 рублів, підвищена 46, відмінники отримували 50 рублів, а Ленінські стипендіати — 100. Моїм заступником як старости був відомий на Переяславщині Іван Бісюк, колишній голова РДА. Цікаво, що третину студентів академії складали іноземці. У моїй кімнаті в гуртожитку жили двоє лаосців. Прізвище Саулко вони з горем пополам вивчили, ім’я теж, казали Славік з наголосом на останній склад, а Володимирович їм ніяк не давалося. Тому вони казали Славік Владімір Ілліч. Так от, як першого по розподілу, мене залишили працювати на ветеринарному факультеті викладачем. — А як Ви потрапили в Переяслав? — В інституті я пропрацював усього кілька місяців. Мені як практику було складно, бо багато викладачів, які навчали студентів ветеринарії, образно кажучи, не бачили живої корови. Крім того, лікуванню дрібних тварин, зокрема, собак та котів, майже не вчили. Тільки продуктивні тварини: велика рогата худоба, свині, вівці, коні, кози. Тому я вирішив піти в науку через виробництво. Взяв у ректораті нове направлення і поїхав у найближчий до столиці населений пункт, де мені могли запропонувати цікаву роботу за спеціальністю. Так 1987 року я опинився в Переяславі на центральному племпідприємстві, яке пізніше стало називатися Головним селекційним центром України. Працював ветеринарним лікарем, потім головним ветеринарним лікарем, заступником директора з питань тваринництва. Тодішній керівник Ірина Стефанівна Воленко довірила мені, молодому спеціалісту, елітних бугаїв-плідників. Згодом я закінчив аспірантуру, проте не захистився й досьогодні. Не було нагальної потреби. Бо я більше практик, ніж науковець. Коли 1990 року Україна почала напряму виходити на європейський, американський і канадський ринок і завозити племінну генетику, я отримав можливість навчатися й працювати в Канаді, в міжнародній школі тваринництва. Тоді Україна отримала 30 племінних биків умовною вартістю близько 300 тисяч доларів кожний. Доводилося дзвонити своїм канадським партнерам, отримувати телефонні консультації й тут же, не відходячи від телефону, лікувати тварин. Тільки заміна технології утримання биків з радянської на західну дозволила вдвічі збільшити їхній вік. Пізніше кількість биків збільшилася до тисячі. Таких порід в Україні не було й близько. — Ви хочете сказати, що в нас породистої ВРХ не було? — У нас не було такого поняття, як м’ясні породи. М’ясо брали з вибракуваних молочних корів. А це повинні бути спеціалізовані породи. У нас же робилося так, як ніби з курки-несушки робити бройлера чи навпаки. Бо насправді м’ясо молочних порід ВРХ значно нижчої якості від м’ясних порід. За технологією тварини м’ясних порід від народження до забою не повинні бути в приміщенні. В Канаді я бачив, як фермер тримає таких тварин цілий рік на відкритому пасовищі, до якого навіть дороги немає. Не дає їм розбрестися огорожа-електропастух. До слова, знаєте, чому в народі говорять, що корова привела теля, а не народила? Бо в давні часи тільна корова йшла від стада і телилася на самоті, без присутності людини чи інших тварин. А наступного дня приводила теля до гурту. — Коли Ви пішли з племстанції? — 2004-го року. Спочатку відкрив приватну ветеринарну клініку «Айболіт». А через рік канадська компанія «Сімекс Альянс» запропонувала мені очолити їхнє представництво в Україні. В галузі тваринництва це компанія №1 у світі, яка має найкращий селекційний матеріал. Канадці з повагою ставляться до українців, говорячи, що саме завдяки нашим землякам, які виїхали до Канади з першою хвилею еміграції, вони мають такий високий розвиток тваринництва. Приємно відзначити, що ТОВ «Сімекс Альянс Україна», яке я очолюю, входить у вісімку найкращих підприємств, які виникли внаслідок співробітництва України з Канадою в усіх галузях. А щодо тваринництва, то фактично я один представляю канадський ринок в Україні. — Що входить у Ваші обов’язки? — Створення та підтримка розвитку тваринницьких господарств, організація їхнього співробітництва з Канадою. На сьогодні з нами в плані поставки племінної продукції (сперма, ембріони, нетелі) співробітничає близько 300 господарств, одне з них — це ПП «Соснова» Юрія Павлушка. Ще я організовую поїздки українських тваринників у Канаду на навчання. До слова, за роботу з биками в Канаді мені дали прізвисько «доктор Рембо». — Ветеринарно-тваринницький бізнес — це Ваша сімейна справа? — Так. «Айболітом» більше займається мій син Руслан, також ветеринар за спеціальністю. Можу з гордістю сказати, що в багатьох фахових питаннях він мене перевершив. Нині ми плануємо розширятися, бо у ветеринарній клініці повинна бути лабораторна діагностика, рентгенкабінети, приміщення стаціонарного утримання тварин. Дочка Людмила закінчила той же навчальний заклад, що і я та Руслан, вона зараз навчається в аспірантурі. Зять Сергій також навчається на ветеринарному факультеті в Кам’янці-Подільському, працює зі мною в ТОВ «Сімекс Альянс Україна». Велику об’єднавчу роботу проводить дружина Світлана, яка свого часу закінчила столичний кооперативний технікум. Вона й директор, і бухгалтер, і обліковець. Неформальний, звичайно. Я був дуже здивований, дізнавшись, що Україна в тваринницьому співробітництві з Канадою з 80 країн займає п’яте місце. Перший ринок — це американський, другий —власне канадський, третій — китайський, четвертий — аргентинський і п’ятий — український. Приємно усвідомлювати, що ця позиція досягнута, зокрема, й завдяки праці моєї сім’ї. — Ви вже не вперше обираєтеся депутатом міської ради… — Так, як був депутатом третього та шостого скликань (1998-2002 та 2010-2015 рр.) і є депутатом нинішнього, сьомого скликання. Я все життя звик займати активну життєву позицію. Адже в будь-якому колективі самі собою з’являються лідери, за якими йдуть маси. Я не маю ніяких політичних амбіцій, навпаки, це додаткові навантаження, проте я повністю незалежна людина, яка має власний погляд на проблеми міста.

— Коли у Вас як активної людини виникла ідея побудувати на Підварках храм? — Вийшло так, що я будувався одночасно зі зведенням Поліського житлового масиву. Будівельники «чорнобильських будинків» залишили після себе великі купи сміття. Часто їздячи Україною, я бачив у західних областях — Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській — багато капличок, ледь не в кожному дворі. Тому спочатку була ідея розчистити місцину від будівельного непотребу і збудувати там капличку. Перш за все для переселенців. Адже я співпереживав життєвій драмі цих людей, які виїжджали з зони аварії на день чи на тиждень, а виявилося, що на все життя. Крім того, це була б пам’ять про моїх батьків, адже буквально напередодні в мене помер батько. Я тоді ще працював на племстанції, тож трохи задіював для прибирання техніку підприємства. Багато допоміг тодішній міський голова Григорій Сокур. Коли почалося проектування та будівництво, захотілося створити щось більше, монументальніше. Я їздив нашою країною, заходив у храми, підмічав якісь оригінальні архітектурні рішення, розпитував, консультувався. А назву підказав Патріарх Філарет. Він запитав, як мене по батькові. Почувши, що Володимирович, сказав, що дуже гарна назва — Володимирський храм. Спочатку влітку 2013 року освятили місце, через рік, у серпні 2014-го — хрести… — Цьогоріч біля нього вже й паски святили… — Це була ініціатива мешканців мікрорайону. Перші віряни почали сходитися вже о третій годині великодньої ночі, хоча освячення планувалося на 4.30. А взагалі біля церкви було більше півтисячі чоловік. Для організованого проведення дійства був запрошений відомий ведучий Валентин Шуткевич. Було обладнане освітлення, якісна звукопідсилювальна апаратура. У Видубицькому монастирі я придбав два диски з церковною музикою та співом. Службу вів священик отець Анатолій із Добраничівки Яготинського району. Планується, що він правитиме в храмі постійно. — Коли відбудеться освячення храму? — Цього року точно не буде, бо зараз проводяться внутрішні роботи. Замовлений іконостас, планується благоустрій та огородження території. Думаю про зведення дзвіниці. Храм відкриється наступного року. Правда, кілька років він буде без розпису. Це і згідно з технологіями, і згідно з церковними канонами. — Не всі люди моляться та ходять до храму. Є й такі, що забруднюють довкілля. — Незаконна діяльність ливарного цеху на заводі «Точмаш» є надзвичайно серйозною проблемою як міста, так і району. Адже викиди від його діяльності розлітаються в радіусі 10 км. На Підварках взимку кіптява лежала на снігу, зараз люди згрібають сажу з пам’ятників на цвинтарі. Я не маю сумніву в тому, що виконавчі органи міської ради погодили незаконну діяльність ТОВ «Металекс М» на заводі «Точмаш». Не випадково тодішній його керівник пан Войтенко йшов на минулі місцеві вибори кандидатом у депутати міської ради по восьмому округу від блоку Петра Порошенка «Солідарність». А саме товариство зареєстроване в Переяславі, Донецьку та в офшорній зоні на Британських Віргінських островах. До слова, на вимогу міської ради директор заводу «Точмаш» розірвав договір оренди з цим підприємством, проте його керівництво відмовилося отримати повідомлення про розірвання договору, продовжує працювати й нарощує обсяги переробленої продукції. Народний депутат Сергій Каплін, який обіцяв допомогу, нічим конкретним нам не посприяв. Так само, як Державна екологічна інспекція України, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна архітектурно-будівельна інспекція України та Державна служба України з питань праці. Голова Київської обласної державної адміністрації Максим Мельничук отримав від мене увесь пакет необхідної документації, звернення 242 чоловік, але також не реагує. Його заступник Андрій Янченко, який 22 квітня проводив у Переяславі виїзний прийом громадян, пообіцяв, як писав «Вісник Переяславщини», закрити незаконне плавлення алюмінію. Ця обіцянка теж виявилася тільки популізмом. Бездіяльні місцева поліція та прокуратура. Вони більше піклуються про забезпечення порядку під час візиту губернатора. Питання незаконної переплавки алюмінію на заводі «Точмаш» виникло ще у вересні минулого року. Я звернувся до міської ради, отримав обнадійливу відповідь. Але результативних дій не було. І до цього часу ливарний цех працює. Мене дивує позиція міського голови. Адже від нього залежить дуже багато. Як у законний спосіб вирішити це питання? Люди не можуть чекати закінчення судових процесів, які, ймовірно, тягнутимуться роками. Вони щодня отруюються алюмінієм. А це призводить до онкологічних захворювань легень. Я найбільше остерігаюсь фізичного протистояння обурених мешканців із завезеною охороною ТОВ «Металекс М».

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО