“Влада саботує невигідні їй реформи”
Експерт “Реанімаційного пакету реформ” Михайло Жернаков переконаний: доки гроші впливатимуть на політику, доти якісних змін у країні чекати не варто
За понад два роки після приходу нової влади багато хто ставить собі запитання: а що за цей час змінилося у країні? Чи маємо те, на що сподівалися з поваленням режиму Януковича? Топ-посадовці не втомлюються повторювати, що зміни не можуть настати миттєво, що оновлення країни потребує багато часу, зусиль і так далі. Притім посилаються на досвід інших держав, які свого часу пройшли шлях реформ. Президент, наприклад, каже, що там перші незаперечні результати з’явились не раніше ніж через 3 — 7 років після започаткування змін. А деяким країнам, як-от Сінгапур, що є зразком боротьби з корупцією, довелося чекати ще довше — цілих 16 років! Пише газета “Експрес”.
Чи справді багато хто з нас помиляється, вважаючи, що за понад два роки змін у країні відбулося дуже мало? Чи маємо шанси досягти бажаних перетворень, рухаючись нинішніми темпами? Відповіді на ці запитання шукаємо разом із членом ради Громадської ініціативи “Реанімаційний пакет реформ”, кандидатом юридичних наук Михайлом Жернаковим.
— Чи погоджуєтеся ви з думкою тих, хто каже, що відчутних результатів у реформуванні країни немає?
— Насправді багато залежить від того, що ми вважаємо результатом. Можемо один одного запитати: патрульна поліція, яка не бере хабарів, — це результат чи ні? П’ять мільярдів гривень, зекономлених завдяки системі публічних електронних закупівель ProZorro, — це результат чи ні? А е-декларування? Це все — тектонічні зрушення. Для того, щоб вони призвели до суперзрозумілих людям результатів на кшталт підвищення зарплати чи підвищення рівня життя, мають минути роки. Такі речі не відбуваються за один день. До речі, й люди повинні бути відповідальними за зміни в країні — повинні аналізувати, критично мислити, не голосувати за популістів.
— Ви визнаєте, що владна верхівка опирається деяким перетворенням. Яким саме?
— Абсолютно провалена реформа прокуратури. Чому? Тому що президентській Адміністрації значно вигідніше мати при собі Генпрокуратуру радянського зразка — фактично всесильний орган, за допомогою якого можна здійснювати тиск, аніж орган, який перебуває в балансі з іншими гілками влади. Тепер прокуратурі намагаються повернути повноваження загального нагляду, надати контроль над НАБУ і так далі. Так не повинно бути. Мало хто згадує про виборчу реформу. А мали би. Тому що це одна з вимог Революції Гідності, один з перших пунктів, записаних у коаліційній угоді. Втілити їх зовсім нескладно. Треба зробити всього три речі. Перше — запровадити відкриті списки. Друге — перейти до суто пропорційної системи виборів (щоб не було такої мажоритарки, яка дозволяє купити собі місце в парламенті). Третє — відмовитися від політичної реклами на телебаченні, білбордах, сіті-лайтах і так далі. Політики повинні конкурувати ідеями та ідеологіями, а не мільйонами на рекламу та підкуп виборців.
— Які ще зміни, на ваш погляд, гальмує владна верхівка?
— Оновлення ЦВК. У комісії працюють люди, повноваження яких закінчилися понад два роки тому, однак їх досі не змінили. Досі головою ЦВК ще з часів Януковича залишається Михайло Охендовський, який відповідальний за дуже багато, м’яко кажучи, цікавих речей, що відбувалися чи, навпаки, не відбувалися під час виборів. Зрозуміло, що цілком контрольованого і готового виконувати політичні замовлення голову ЦВК, як і більшість складу комісії, влада ніяк не хоче відпускати. Зрештою, все те, що стосується політичної влади, впливу на ухвалення рішень, великих грошових потоків промислово-фінансових груп, приватизації, тобто те, до чого традиційно причетні політики-олігархи і топ-посадовці, реформувати не хочуть…
— Чи можливе кардинальне оновлення політичного класу за таких умов?
— Без зміни виборчого законодавства це не відбудеться ніколи. Нині доступ до політики обмежено будь-кому (молодим і не дуже), хто не володіє значними фінансовими активами. А доки гроші впливатимуть на політику, а не ідеї, програми, ідеології, доти ситуація не зміниться. Упевнений, серед нас є нові перспективні політики. Просто ми про них не знаємо або знаємо дуже мало. Тому що цим людям так само обмежено доступ до засобів поширення інформації про себе — до телебачення, радіо та інших медіа. Для цього потрібні величезні ресурси. Найретинговіші телеканали в нас належать олігархам. А єдиний суспільний мовник, який щойно почав народжуватися, намагаються поховати. Влада робить усе для того, щоб нових політиків із новими ідеями не з’явилося ніколи. І паралельно “розганяють” у медіа месидж про те, що всі нові політики такі самі, як старі.