ВІДКРИТИЙ ЛИСТ МІСЬКОМУ ГОЛОВІ МІСТА ПЕРЕЯСЛАВА-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО П. КОСТІНУ Т.В.

На центральній площі нашого міста, яка носить ім’я Богдана Хмельницького, стоїть Ваш улюблений пам’ятник «Монумент на відзначення 300-річчя возз’єднання Украї-ни з Росією». Стоїть уже майже 60 років. Начебто нікому досі не заважав. Та й кому було заважати? Адже ті, хто за часів СРСР наважувалися хоч щось сказати проти «навіки разом з російським народом» або голосно вимовити: «Де серп і молот, там смерть і голод», миттю опинялися там, де Макар телят не пас. А звідти рідко хто повертався…

Часи змінилися. Тепер навіть місцева влада може смі-ливо, не боячись репресій та ще й попираючи закон своєї країни, взяти й обмотати пам’ятник ганчіркою і не один раз. На сьогодні Монумент де-юре (про це нижче) є пам’яткою культурної спадщини і згідно з Законом України «Про охорону культурної спадщини» охороняється державою, охоронний N5894-Ко. А Ви, пане голово, згідно зі ст. 3 цього закону є керівником спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини, яким є виконком міської ради. Виходить, міськвиконком одночасно і охороняє і плюндрує пам’ятки?

Повний ткст читайте у свіжому випуску газети “Діловий Переяслав”

Картинки по запросу пам'ятник возз'єднання україни з росією переяслав хмельницький фото

Монумент «Навіки разом — навіки з російським народом»,
що є символом міфу про братерство двох сусідніх народів,
усе ще стоїть у центрі Переяслава на Київщині.

А ось думка Світлани ЧОРНОЇ:

Серед імперсько-радянських пам’ятників, які, залишаючись на вулицях і площах українських міст та сіл, як і задумувалось їхніми будівничими, змінюють нашу свідомість і перекручують історію, — монумент «Навіки разом — навіки з російським народом» у Переяславі. Зведений із нагоди 300-ліття так званого возз’єднання України з Росією, що пафосно відзначалося у 1954-му в усьому тодішньому Радянському Союзі, незважаючи на п’ятий рік війни з північним сусідом, пам’ятник усе ще популяризує поневолення козацької держави «старшим братом». Історики давно розвінчали міфи про Переяславську раду й угоду Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем, який, як заведено в Білокам’яній, і не збирався дотримуватися ніякої угоди, а лише волів загребти та приєднати до Московії багаті козацькі землі разом із козаками. Врешті-решт, договір московити сховали (оригінал зник і до сьогодні не знайдений), написали інший, його доповнювали, змінювали вже по смерті Богдана, який пішов із життя у розквіті сил, у 62 роки. На глибоке переконання біографа Хмельницького Миколи Костомарова, гетьмана отруїли через те, що він у Москві розчарувався, угоду, яка мала тимчасовий характер і була укладена з метою за допомоги православного царя подолати Річ Посполиту, хотів розірвати і шукав протекторату у Високій Порті, у Швеції. Врешті-решт від ідеї, закладеної у монумент, що мав символізувати непорушну дружбу двох сусідніх народів, анексія Криму й вторгнення російської армії на Донбас нічого не залишили. Тепер-то ми добре знаємо, що то за дружба з російським народом!
Незважаючи на розвінчання антиукраїнського міфу про Переяславську раду, монумент, який є елементом гібридної війни, історичним покручем, усе ще залишається візитною карткою княжого міста. Міста, котре уславив князь Володимир Глібович, який був сміливим охоронцем Переяславщини, Київщини, Чернігівщини й інших українських земель від половців і з іменем якого пов’язана перша літописна згадка топоніма «Україна», датована 1187 роком. Міста, історію якого творили гетьман Іван Мазепа, коштом котрого у 1695-му тут зведено Свято-Вознесенський собор, перлину барокової архітектури, філософ Григорій Сковорода і наш пророк Тарас Шевченко, які тут певний час жили. Туристи, котрі приїжджають у Переяслав, часто фотографуються біля пам’ятника, що принижує нашу національну гідність. Щодо його долі думки місцевих мешканців розділилися — одні вимагають негайно прибрати монумент, який у 1965 році постановою Ради Міністрів УРСР був визначений пам’ятником мистецтва республіканського значення, за незалежної України внесений до Державного реєстру і має охоронний номер як пам’ятка монументального мистецтва тепер уже місцевого значення (тож рішення про його виключення з об’єктів культурної спадщини нині в компетенції Мінкульту), а іншим байдуже. Один із тих, кому байдуже, каже: «Ось пам’ятник Леніну знесли і що, там тепер бур’яни ростуть». Насправді біля спорожнілого постаменту квітнуть клумби, а місце вождя «мірового пролєтаріата», винного в розв’язанні громадянської війни на початку XX ст., знищенні УНР, організації першого Голодомору в Україні й створенні у 1918-му концентраційних таборів для «врагов народа», давно мав зайняти Григорій Сковорода, викладач поетики у Переяславському колегіумі, куди його у 1750 році, після повернення з-за кордону, запросив єпископ Никодим Срібницький. Мандрівний філософ любив Переяславщину, як і весь рідний край, сюди не раз повертався із подорожей. Тут писав вірші, що увійшли до збірки «Сад божественних пісень», і заповів нам, зокрема, такі рядки: «Святість життя полягає в робленні добра людям» або ж «Вірити в Бога не значить вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом». Слава українського філософа швидко докотилася до Катерини II, яка забажала бачити Григорія Сковороду у своїй столиці. Через свого фаворита Потьомкіна імператриця передає філософу запрошення оселитися в Петербурзі. Посланець Катерини II застає його при дорозі, де той, граючи на флейті, випасав хазяйські вівці. Почувши про запрошення, філософ відповів: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».
Гідність, із якою жив і творив історію Григорій Сковорода, мала б стати взірцем для наших сучасників. Так ні, мовчки проходимо повз монумент «Навіки разом — навіки з російським народом», збудований на брехні й з брехні, і навіть не помічаємо закладеного в нього приниження малоросійством.
Коли дивитися на пам’ятник анфас, помічаєш, що дві «сестри» — «старшая» русская і «молодша», українка, такі й на вигляд. «Старшая», в царском облаченії, повногруда й вища за «младшую». Та трохи нижча. Над монументом, встановленим у 1961 р., працювало чотири скульптори — Вінайкін, Гречаник, Кальницький і Клоков. Хтось із них одягнув українку в національний стрій, заплів косу і дав у руки книгу, прикрашену традиційним орнаментом. Можливо, це Павло Кальницький, 1929 року народження, із села Супротивна Балка на Полтавщині? Село це, певно, було козацьким, а відтак, жили в ньому люди, які нікому не кланялися й були супротивниками неправди. Може, козацькі гени Кальницького й зіграли націоналістичний жарт з імперськими замовниками монумента? Хоч би як там було, але скульптори, хоч і змушені були зробити «старшую сестру» старшою, зобразили українку з книгою, показали, що вона грамотна, вміє читати. А в козацьку добу, до того, як після Переяславської ради тут почав окопуватися «русский мир», так і було — в усіх селах козацької держави діти й жінки, без винятку, вміли читати й писати.
11 січня 2014 року, на честь 360-ліття так званої Переяславської ради, у Переяслав прибув московський десант, посилений доморощеними «україножерами» й рядженими «козаками». Затулін, Царьов, Вітренко зібралися біля «свого» пам’ятника, що був і залишається інструментом денаціоналізації українців. А з початком агресії Росії проти України ще й насмішкою над «малоросами», котрі чи то не задумуються над монументальним символізмом, чи все ще підіграють Москві.

Loading...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *