«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

розповідає переяславка Ніна ЗАХАРЧУК про події 50-річної давності

Переяславці добре знають і поважають Ніну Олександрівну та Василя Івановича Захарчуків. 27 липня 2019 року це зразкове подружжя відсвяткувало золоте весілля. Як усе починалося? Як жилося й кохалося в ті непрості часи? Якої думки досвідчені, загартовані химерами долі люди щодо не менш складного сьогодення? Про давні й сучасні події, про проблеми Переяслава та НІЕЗ «Переяслав» ми говоримо з Ніною Захарчук, небайдужою жителькою міста і творчою особистістю.

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

«ЦЕ БУЛО КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ», –

– Ніно Олександрівно, Ви народилися в Переяславі?

– У Борисівці, яка до 1959 року була селом і відносилася до Бабачиської сільради. Проте в моєму свідоцтві про народження – унікальний запис: «Місце народження – Переяслав-Хмельницька райлікарня». Нижче – «село В’юнище». І все це з десятьма орфографічними помилками. Такого, мабуть, ні в кого не написано: не лелека приніс, не в капусті знайшли, а народилася в цивілізованих умовах.

– А чому В’юнище?

– Мій батько Буряк Олександр Петрович родом із В’юнища, свого часу працював там у школі вчителем, може, через якісь папери й виникла така плутанина. Проте я цим записом горджуся, бо дуже любила це село. Коли працювала в Музеї архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини чи, як кажуть у народі, в музеї просто неба, дізналася, що п’ята частина його експонатів – саме із В’юнища. Батько, крім В’юнища, працював у районо, потім у Борисівській початковій школі, а після того 21 рік викладав у Дем’янцях історію та малювання. А мама Єфросинія Павлівна була остарбайтером, зазнала поранення, при поверненні працювала спочатку завідувачкою яслами, згодом санітаркою у сільському медпункті, а потім лаборантом ветлікарні в Переяславі.

– До школи ходили в Борисівці?

– Ні, я закінчила вісім класів третьої школи в Переяславі. А потім – шкільне відділення Переяслав-Хм. педучилища. Отримала спеціальність вчителя початкових класів. До слова, наш заклад славився на всю Україну. Коли вступала, то конкурс був десять чоловік на місце. Коли через кілька років я вступала до вишу і здавала екзамен із української мови, викладач, почувши, що я закінчила переяславське педучилище, з повагою сказав: «Усе зрозуміло».

Після здобуття середньої спеціальної освіти 1968 року я була направлена в Чернівецьку область, Кельменецький район, село Оселівка. У цьому селі в той час було дуже активне громадське життя: і хор, й ансамбль… Центром громадського життя була школа, куди приходили селяни зі своїми радощами та бідами, на подвір’ї якої призначалися побачення та зустрічалися закохані. Учителі були у великій пошані. У восьмирічній школі навчалися 333 учні, у першому класі було 52 дитини. А нині в Оселівці школи немає зовсім…

– І скільки часу Ви там пропрацювали?

– Рік. Бо на моєму життєвому шляху зустрівся місцевий уродженець Василь Іванович Захарчук. На той час він закінчив Чернівецький житлово-комунальний технікум і був направлений у селище міського типу Млинів, що на Рівненщині, де працював головним інженером управління комунального господарства. Знаєте, наша зустріч була нібито запланована самою долею. На жовтневі свята я поїхала додому. А його в Оселівці саме випроводжали в армію. Під час проводів до нього підійшов товариш Грицько, якого теж мали забрати до війська, і каже: «Після армії повернуся й одружуся з учителькою (себто зі мною)». А Василь йому й відповідає: «Я перший повернуся і з нею одружуся». Це при тому, що він мене ще й не бачив і я його теж. Коли через кілька днів дізнаюся, що через раптове загострення хвороби в армію його не взяли. Майже зняли з поїзда, який відправлявся на Далекий Схід.

Після операції Василь повернувся в рідне село. Ми з ним познайомилися в бібліотеці. Він справив враження скромного, чемного хлопця. Через деякий час Вася поїхав на роботу. На той час він працював майстром ремонтно-будівельного управління в Рівному. Повернувся другого травня 1969 року. Того дня я з господарями хати, де проживала, садила картоплю. Кажу їм: «Таке передчуття, що сьогодні зі мною трапиться щось важливе». Увечері пішла до клубу, де зустріла Василя. Увечері він провів мене додому й каже: «Виходь за мене заміж. Закінчиться навчальний рік і поїдемо в Рівне». Звичайно, я не одразу погодилася. Аж через 24 години. Це було кохання з першого погляду. І воно продовжується вже 50 років…

– Ваш спільний шлях не був устелений лише трояндами?

– Навіть на його початку були пригоди. Уявіть: ми домовилися, що Василь приїде другого червня і ми розпишемося. Він приїхав, прийшов у клуб, де я на нього чекала, ми пішли до школи, сіли на лавку, і мій наречений схвильовано каже: «Я ж оце приїхав женитися, а в мене немає документів! Залишилися в іншому піджаку». Відповідаю: «Може, це ти так хотів одружуватися?» Проте жених був налаштований рішуче. Я ж могла, як казали там, зґедзитися, тобто, образитися й відмовитися виходити заміж (від вислову ґедзь укусив). Вася «підключив» свою тітку Надію, та завуча, директора школи, той голову сільради та секретаря. Вирішили розписати нас за копією свідоцтва про народження, яка мала зберігатися в школі, в піонерській кімнаті. Але ключі знаходилися в піонервожатої, якої на той момент у селі не було. Василь із дозволу керівництва школи примудрився залізти в ту кімнату й винести папки з документами. Серед копій його свідоцтва про народження не було! Що робити? Знайшли вихід. Василь пише заяву, їде на роботу й висилає документи поштою. Восьмого червня приходять його документи, ми з його тіткою йдемо в сільську раду і нас із Василем, але без Василя, розписують.

– Як Василя Івановича прийняли Ваші батьки?

– Я боялася казати батьку, що вийшла заміж. Написала в листі, що маю друга і, може, з ним приїду. Проте склалося так, що приїхала без Василя й мамі призналася, що вже заміжня. А щоб батько не дізнався, вирішила заховати свідоцтво про одруження. Не придумала нічого кращого, як покласти його в кишеню батькового вихідного піджака. І досі не можу пояснити, чому вирішила сховати документ саме там. Тож коли батько йшов на екзамен, а на той час він уже працював у Дем’янцях, одягнув святковий костюм і знайшов моє свідоцтво. Правда, через десять днів приїхав Василь і дуже сподобався моїм батькам. І потім за все життя між ним і моїми батьками не було жодної суперечки. Батько навіть змолоду називав його Василем Івановичем.

– Після одруження Ви з чоловіком…

– …поїхали в Рівне, бо, крім роботи, Василь заочно навчався в Рівненському інституті інженерів водного господарства. Там ми прожили рік, після чого я приїхала в Переяслав народжувати дитину. У червні 1970 року народився син Олег. Згодом до нас приїхав чоловік і залишився в Переяславі. 1972-го року я вступила на заочне відділення історичного факультету педагогічного інституту ім. Горького, а закінчила 1978-го, бо брала академвідпустку. 1973 року в нас народився син Олексій. Василь Іванович після переїзду сюди кілька місяців попрацював у міжколгоспбуді (нині – ПП «Переяслав») бригадиром, потім майстром, виконробом, начальником дільниці, головним інженером та керівником ПМК-14. Далі була робота у відділі капітального будівництва, на звірогосподарстві, у реставраційній дільниці і, насамкінець, створення власної будівельної фірми «Весна».

– Василь Іванович – Почесний громадянин міста й заслужений будівельник України…

– Василь має рідного брата Миколу. Вони обидва закінчили Чернівецький житлово-комунальний технікум, потім Коля зразу вступив на стаціонар до Київського інженерно-будівельного інституту, який закінчив із відзнакою, як і технікум. Заслуженого будівельника вони отримали майже одночасно, проте ми про Миколину відзнаку не знали. Брат приїхав до нас із Києва на святкування Василевого 60-річчя й подарував книгу, в якій написав: «заслуженому будівельнику України від заслуженого будівельника України». Цікаво, що Василю відзнаку вручала тодішній голова Київської облдержадміністрації Віра Ульянченко, а Колі – тодішній Президент Віктор Ющенко. Микола сказав президенту, що той одночасно дав почесне звання двом рідним братам. Ющенко відповів, що така ситуація з ним уперше. Василь отримав і заслуженого, і Почесного 2007 року, коли місто відзначало 1100-річчя від першої літописної згадки.

– Скажіть кілька слів про своїх дітей та онуків.

– Олег – підприємець, займається розведенням риби. Альоша теж був підприємцем, він передчасно пішов із життя 2017 року… В Олега двоє синів – Василь, йому 25 років, він інженер-гідротехнік, та 13-річний школяр Назар. В Олексія залишився син Олександр, йому 22 роки, він підприємець. У Васі є донька Даринка, наша правнучка. Альошин Саша – її хрещений батько.

– Де жила Ваша сім’я?

– Спочатку ми жили в батьків, потім побудували власний будинок. Щодо роботи, то мені завжди хотілося працювати в музеї. Проте там місця не було й 1971 року, після виходу з декрету, довелося йти в п’яту школу, в молодші класи, на декретне місце. Згодом працювала в тій же школі в групі продовженого дня. А з 1980 року й до виходу на пенсію 2011 року трудилася в музеї, спочатку молодшим науковим працівником, а з 1984 року – старшим науковим працівником і завідувачем музею Шолом-Алейхема. Між іншим, я багато років водила екскурсії й мене часто запитували, чи я вчитель. Мабуть, батьківські гени, педучилище та педінститут далися взнаки.

– Вам подобалося працювати в музеї?

– Я щаслива, що мала таку роботу, на яку йшла з радістю. Безмірно вдячна Михайлу Івановичу Сікорському. У нього було таке життєве кредо, що все, пов’язане з Переяславом, хто проходив, пробігав, пролітав через наше місто – все це повинно бути відображено в музеї. І мені дуже боляче, що при тій словесній гордості за місто-музей влада й досі не спромоглася поставити йому пам’ятника і не клопочеться про присвоєння заповіднику імені Сікорського. Я не дуже заглиблююся у нинішній стан музейних справ, однак те, що там діється, насторожує. Наскільки я знаю, нові експонати майже не збираються. Коли я там працювала, кожному науковому працівникові доводився план – зібрати й оформити сто нових експонатів. І жодним експонатом менше. Більше – будь ласка.

– Ого! І де ж ви їх брали?

– Вовка ноги годують. Їздили в експедиції, ходили по сільських хатах… Дещо полегшувало роботу те, що заповідник – багатовекторний, різноплановий, що не принесеш, кудись та прилаштують.

– Ви керували музеєм класика єврейської літератури Шолом-Алейхема…

– Мені було цікаво й комфортно спілкуватися з євреями, з їхніми науковцями, письменниками та художниками. У них багато чому можна повчитися. Перш за все – стосункам між собою. Вони мають такий лозунг: «Всі євреї світу відповідальні один за одного». Таке ставлення допомогло їм вижити в несприятливих умовах чужого мовного, культурного та релігійного середовища, та ще й збудувати державу. Такої згуртованості не вистачає нам, українцям. Особливо подобалося те, що всі євреї, в т.ч. російськомовні, володіють українською мовою чи хоча б розуміють її. Я у спілкуванні з ними ніколи не переходила на російську. Навіть із тими колишніми одеситами, які вже по тридцять років жили в Єрусалимі. На відміну від наших черкащан, білоцерківців, киян, які просили вести екскурсії російською. Одного разу я росіянам сказала, що євреї розуміють українську мову, а одна з них мені відповіла: «Ну, так евреи же умный народ».

– Чим Ви займаєтеся на пенсії?

– Я працюю. Зокрема, в саду й на городі. Вирощую квіти: підсніжники, проліски, гіацинти, крокуси, пушкинію, нарциси, тюльпани, півонії, гортензії… У мене до 140 видів квітів. Я ними милуюся, дарую, несу на цвинтар, трохи продаю. Але сама не люблю, коли мені дарують букети. Прошу подарувати насіння, щоб я його посіяла й виростила квіти сама. А перші квіти несу в українську церкву, дякую Богородиці за те, що дає мені сили жити.

– Ви виставляєте у ФБ квіткові композиції…

– Інколи думаю, чи воно треба людям…

– Дуже треба. Бо в наш час, на жаль, занадто багато негативу.

– Все, що я фотографую та виставляю – вирощене своїми руками. Ще коли я вчилася в педучилищі, брала участь у загальноміській виставці квітів. Композиції, які я створювала разом з викладачами, зайняли перше місце. Нам тоді вручили приз – невеличку скульптуру Леніна. А взагалі квіти дуже любили мої батьки і їхня любов передалася й мені. Ще ми маємо такий собі домашній музей у двох горішніх кімнатах. Тут є пам’ятні для нас речі, подаровані книги з автографами авторів, серед яких, до слова, й кілька Ваших, вишивка, кераміка, писанки, матеріали про Тараса Шевченка… Згодом будуть іще старі фотографії та родинне дерево

– Які міські проблеми Вас хвилюють?

– Якщо продовжити квіткову тему, то я впевнена, що з Переяслава можна зробити квітуче місто. Адже в нас багато квітникарів. Вони залюбки і безкоштовно нададуть свій посадковий матеріал для міських клумб, площ і скверів. Чому влада не йде назустріч? Ще хочу сказати про тротуари-вишиванки. Вони дуже підкреслюють ницість і убогість того, що навколо. Ідеш, дивишся на такий тротуар і боїшся підняти голову вгору, бо побачиш дзвіницю Вознесенського собору, з якої от-от упаде маківка. Душа болить бачити таку безгосподарність. От нещодавно ми проїжджали через Кам’янець-Подільський. Там відчувається, що на місці мер, що жителі люблять своє місто. Там і тротуарні візерунки доречні, вони підкреслюють красу міста.

Мене хвилює, що в НІЕЗ немає музею та експонатів зі Східного фронту, хоча йде війна, там майже щодня гинуть молоді люди. І музей Майдану, на мою думку, має бути. Складається враження, що сучасна історія нікого не цікавить.

– Якої Ви думки про ТЕС?

– Звичайно, негативної. Треба думати про майбутнє міста й людей. Уже б’ють на сполох ті, хто живе поряд, проте наслідки її діяльності відчують усі.

– Що Ви хочете побажати переяславцям?

– Злагоди, миру, доброти, любові до своєї малої батьківщин. А місту – процвітання. Скоро будуть місцеві вибори. Думайте.

Бесіду вів Олександр МАТВІЄНКО