НЕ ОПУСКАТИ РУК. НІКОЛИ!

Олександр Леонтійович Терещенко приїхав до Переяслава на запрошення волонтера і парамедика Тетяни Сушко, аби поспілкуватися з дітьми у ліцеї-інтернаті «Патріот», яким керує Василь Козій.

Таня Сушко представила гостя. Високий, впевнений у собі чоловік просто і без пафосу звернувся до дітей. Не відразу й помічаю, що правий рукав чорної сорочки порожній, а з лівого замість руки — гачок. Він почав говорити, а моя рука мимоволі потяглася за олівцем, аби занотувати:

«У 1991 році, коли Україна здобула незалежність, закінчив інститут, здобувши фах історика. Лише згодом зрозумів, що дарованої свободи не буває. І прийде час, коли її потрібно буде виборювати, бо за нас ніхто цього робити не буде. І коли розпочався Майдан, цей час настав. Я працював оператором на телебаченні у Миколаєві, приїжджав на віче у Київ. Засинав і прокидався під телевізором, слідкуючи за подіями на Майдані. Але, коли почалися розстріли, мені не вистачило мужності, щоб поїхати на Майдан. Приїхав у Київ в березні. Плакав, дивився в обличчя хлопцям і дівчатам із Небесної Сотні, а потім пішов до військкомату, записався добровольцем. За два місяці зателефонували і відправили до 28 окремої механізованої бригади. Знайомий сказав, що записали гранатометником через те, що звик носити відеокамеру на плечі. Пізніше, тягаючи на собі 36 кг разом із бронежилетом, я часто про нього згадував», — так розпочав свою розповідь Олександр Леонтійович.

Читайте у сьогоднішньому випуску газети